Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово – зброя !

Нещодавно в місті Ірпені на Київщині вийшла друком книга Володимира Еннанова, кримського татарина за національністю, «Афганці Приірпіння: «Воїни-інтернаціоналісти проти війни». Вона містить низку інтерв’ю з ветеранами неоголошеної війни в Афганістані та деякі інші матеріали цієї тематики. Частина матеріалів опублікована російською мовою.
Ветерани згадують Афганістан, діляться своїми міркуваннями. Підполковник Валерій Малашенко розповідає: «На жаль, траплялися випадки, коли дехто з наших військових провокував озброєні сутички. Під час зупинки колони солдати могли зайти в магазин, наставити автомат на бача (дитину), яка торгує, і забрати спиртні напої… Не встигне колона дійти до місця призначення, як погана новина про цей випадок швидко рознесеться серед місцевих. А потім нашій колоні влаштовували засідки, обстрілювали. Гинули ні в чому не винні люди. За подібні протиправні вчинки ми й розплачувалися своїм життям. Були і поодинокі випадки самоволки солдатів. За кожним зниклим солдатом організовували військові рейди. Знаходили криваві, пошматовані трупи. Ми проводили серед солдатів виховну роботу, випускали стінгазети з фото закатованих, аби не було бажання у них у подальшому порушувати дисципліну. Але значно важче було придумати причину і для керівництва, і для рідних, що їхній син загинув саме смертю героя, а не так, як було насправді. Робилося це з однією метою, аби сім’я змогла отримати за нього передбачені законодавством пільги. Після прикрих інцидентів довіра місцевого населення до нас танула, як весняний сніг. Нам нерідко доводилося звертатися за допомогою до старійшин, органів безпеки Афганістану для урегулювання конфліктів».
Володимир Еннанов зауважив: «Часто доводиться чути від воїнів-інтернаціоналістів, що наша армія, маю на увазі рядовий та сержантський склад, була справді робітничо-селянською. Синів високопосадовців там і близько не було».
Валерій Малашенко підтвердив: «Це, дійсно, так. Лише наприкінці війни, коли вже почали виводити поетапно наші війська, дехто з синків офіцерів, зрозуміло, не без користі для себе (потрібно ж було отримувати різні пільги учасника бойових дій), набирався сміливості потрапити до Афганістану. Правда, лише як штабні працівники, які не брали участі у різних військових операціях».
Василь Жолуденко говорить: «Ввод войск в Афганистан местное население считало неправильным и грубым вмешательством в их внутренние дела. Они сами часто нам об этом говорили, некоторые угрожали, камнями бросали, гранатами, и это мирное население. Это — их земля, понимаете, а мы влезли туда. Какому народу понравится, чтобы их кто-то угнетал?».
Микола Сиденко – перший ірпінець, який потрапив в Афганістан. Він розповідає: «Командир сказав, щоб добровольці написали заяви з проханням направити їх служити до Афганістану. Зрозуміло, це був добровільно-примусовий наказ. Нам, строковикам, нічого не залишалося, як погодитися». І далі він пригадує: «Протягом двох років служби постійно хотілося їсти. Спочатку мали можливість їсти хліб. Одна буханка на 30 чоловік, а потім забули і його смак. Суха картопля, трохи тушонки. Вона для нас була делікатесом, а замість кави отримували згущонку. Аби вгамувати голод, робили з неї бурду. Для нас за щастя було піти на бойову операцію. Хоча знав, що можна загинути, але там можна було чимось поживитися! Найгірше покарання, – коли залишали чергувати у військовій частині. Одного разу накинулися на сад, де росли зелені гранати. Наїлися досхочу, а потім у роти дизентерія розпочалася. Одного разу роздобули мед. Від душі посмакували. Якось мій терпець урвався, і я зробив зауваження командиру про погане харчування. Його реакція була неочікуваною. Всіх вишикували, мені при бійцях зірвали сержантські погони за «негідну поведінку» і жбурнули їх під ноги. Я, проковтнувши образу, сказав: «Не ви мені присвоювали військове звання, не вам його й позбавляти!».
Комуністична влада забороняла говорити про участь радянських військових у війні в Афганістані. На похоронах загиблих в Афганістані співробітники КДБ забороняли фотографувати, конфісковували плівку. Коли в 1986 році хоронили лейтенанта Дмитра Григорова, то на надмогильному пам’ятнику написали: «Загинув при виконанні інтернаціонального обов’язку в Афганістані». Але батькам настійно радили зробити напис: «Помер в Афганістані». Щоб залишити перший напис, матері офіцера довелося звертатися в Ірпінську міськраду. Вам це нічого не нагадує? Та така ж сама ситуація нині в Росії із військовиками, яких Путін посилає завойовувати Україну. А потім московська влада заявляє, що це — приватні особи, які добровільно поїхали воювати в Україну. В Росії відроджено систему комуністичного лицемірства Радянського Союзу.
Ірпінські ветерани Афганістану згадують добрим словом своїх побратимів Миколу Личака й Олександра Давидчука. Минулого року вони повезли волонтерську допомогу в зону бойових дій на Донбасі. І залишилися там добровільно в складі батальйону «Айдар». Обидва загинули в бою. Давидчуку було 48 років, Личаку – 51. В обох залишилися діти. У Давидчука – 8-річна донечка, у Личака – двоє дорослих синів, один з яких інвалід. А дружина Миколи Личака померла у 2012 році.
Ветерани Афганістану виступають за незалежність України. Заступник голови регіональної міської організації Української спілки ветеранів Афганістану Костянтин Кукушкін обіцяє: «За Украину буду сражаться. Я родился в Украине, здесь наш дом, здесь похоронены наши предки. Это — наша Родина. И своих детей буду воспитывать также. Я не знаю, что может быть выше чувства патриотизма, которое ведет человека защищать свою землю до последней капли крови. Это что-то внутреннее, природное, инстинктивное».
Підполковник Леонід Лихошва згадує: «Недавно в Ворзеле мы праздновали день освобождения города от немецко-фашистских захватчиков. Я встретился с одним полковником, который в Министерстве обороны занимал должность в пропагандистском отделе. Он рассказал, что ему уже сейчас предложили идти в агитационный отдел. Он отказался. Я спросил почему. На что он ответил, что их разогнали, ликвидировали в свое время, а сейчас пожинают то, что сами посеяли. То есть никакой информационной идеологической обработки местного населения Донбасса. Где же те самые агитационные машины, которые немцы использовали во время войны? Ну, используйте эти методы, рассказывайте местному населению. Почему, как раньше, не начинить снаряды листовками и не выстрелить в сторону гражданских в зоне АТО. Даже в сторону бандитов этих, террористов, может кому-то мозги и прополощет. С людьми надо работать. А террористов уничтожать. Такое мое личное мнение. Нелегкие дела сейчас в зоне АТО. Я ужасаюсь тем условиям, в которые брошены наши ребята, добровольцы. Это фактически гражданские, которым впервые дали в руки автоматы, еще толком не обучены. Женщины. Целые роты женщин, которые воюют в зоне АТО. Красивые, хорошие девчата. Нет бы рожать, воспитывать детей. Они взяли оружие и пошли защищать нашу землю».
Азербайджанець Ельдар Гусейнов стверджує: «Я — гражданин Украины, и этим все сказано. И буду служить ей столько, сколько надо будет. То, что сейчас происходит на востоке нашей страны, – больно и обидно. Это — братоубийственная война. Честно скажу, я люблю и уважаю Россию. Она мне многое дала, много друзей у меня там. Но я ненавижу Кремль. Это разные вещи: Кремль и Россия. Если бы русский народ так же, как мы в свое время на Майдане, убрал своих правителей, уверен, что наши народы нашли бы общий язык. Все зло идет от политиков. А народ должен быть решительней. Как у нас в Украине. Вот если перейти к сравнению, говорят, Штаты — свободная страна. Да ничего она не свободная, только на словах. Россия? Там тем более нет свободы. Да взять любую из 15 республик бывшего Советского Союза, ни одна не свободная. А вот Украина свободная. Почему? Потому, что ни в какой другой стране не сделают такого, как у нас сделали. Не нравится президент, его политика, коррупция, — убрали. Народ убрал. Тут народ такой свободолюбивый. По возвращении из Афганистана и до сегодняшнего дня я от государства ничего не получил. У меня уже внуки есть, а даже квартиры, как для ветерана, не было выделено. Но все равно я безумно люблю эту страну. За что? Я повторюсь, за этот честный, гостеприимный, свободолюбивый народ. За патриотизм. А патриотизм — это все».
Ігор Яременко, який в Афганістані командував відділенням військової розвідки, зазначає, що останнім часом зріс патріотизм нашої молоді: «Я принимаю активное участие в общественной жизни, бываю в школах. Молодежь, которую я раньше бестолковой называл, сейчас совсем другой стала. Раньше некоторые даже не знали слов гимна Украины, а сейчас с удовольствием поют. Очень вырос уровень патриотизма, равнодушных нет практически».

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
м. Ірпінь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 19.06.2015 > Тема "З потоку життя"