Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять
ТРАГЕДІЯ КРИМСЬКИХ ТАТАР

Севіле Ізідінова — унікальна людина. Вона народилася під час депортації кримських татар, у вагоні. Пелюшками для неї були шматки одягу її співвітчизників, які їхали поруч. З 170 осіб, набитих у вагон, до Узбекистану доїхали 50. І — диво! — маленька Севіле вижила! Вона (як і її чоловік) стала видатним ученим. І для багатьох — символом життя народу, який зазнав таких випробувань.
* * *
— Що ви знаєте від батьків про депортацію з Криму?
— Були сім’ї, які вже знали, що буде (напевно, ті, хто працював у райвиконкомах). Вони принаймні зібрали документи. А все, що встигли взяти мої батьки, це диплом батька, який закінчив технічне училище. З будинку батьки виходили, немов ворожі солдати, з піднятими руками.
— До речі, а що закінчував ваш батько? Взагалі, розкажіть, будь ласка, докладніше про сім’ю.
— Справжнє наше прізвище Омерови. Наш дід був останнім муфтієм у Бахчисараї. У нього було вісім братів. Їхній батько так їх поділив, що всі жили і працювали в різних повітах. Батьковим двоюрідним братам Якубу і Февзі Мусановим дали родинні цінності, щоб вони могли їх продати та поїхати навчатися. Один поїхав у Казанський університет, інший — у Петербурзький. Коли вони повернулися до Криму, то стали першим і другим секретарем Кримського раднаркому. Одного розстріляли 1939 року, другого — у 1940-му. Після цього мої батьки змінили прізвище і стали Алієвими. Тато вступив до технічного училища у Севастополі. Вчився на підводні роботи. Одному його колезі відірвало палець, після цього батько зрозумів, що не зможе цим займатися і пішов на будівництво. Його називали «прораб Рефат». І, до речі, пізніше кримські татари часто прагнули здобути професію, з якою завжди можна вижити: хоч будівельник, хоч стоматолог.
— Кажуть, при депортації людей у вагони набивали дуже щільно.
— Нас у вагоні їхало 170 людей. Наприкінці залишилося 50. Першими померли люди похилого віку і діти. З голоду і обезводнення. А ось ми, всі троє, вижили. У тому числі я — дитина, яка народилася через три дні депортації. Весь місяць, що ми їхали, я плакала. Пізніше, коли я запитувала у мами: «Що я робила в дорозі?», вона відповідала: «Ти чесалася». Коли мама народила мене, мулла, який був у вагоні, сказав: «Треба допомогти цій жінці». І тоді у повному розумінні слова кожен відривав від себе, що міг. Давали мамі шматки тканини, щоб нею було в що мене загорнути.
— Куди вас привезли?
— Кінцевий пункт був в Узбекистані. Беговатський район (з 1963 року — Бекобадський — ред.), станція Встретенка. Нас висадили посеред степу і так залишили. До нас приїздили з сіл, з колгоспів, забирали тих, хто вижив. При цьому розглядали, як тварин, хто сильніший, щоб міг допомогти у господарстві. Звичайно, сім’я, в якій немовля і його мати, нікому була не потрібна. Ми цілий день сиділи під сонцем. І лише надвечір приїхали на якійсь тарахтайці чоловік і жінка, які нас забрали. Вони там вже давно жили, оскільки він був денікінським офіцером. А до революції жили у Петербурзі. Ця сім’я віддала нам під житло свій курник.
— Як у ньому жилося?
— Вдень батьки працювали. Мама кожні дві години бігала до мене у той курник. За цей час туди заповзали змії, які ховалися від сонця. Страшно уявити. Я і навколо мене змії. Але мама потім говорила: «Тебе вони не чіпали». Батько виловлював з Сир-Дар’ї колоди, щоб потім продати їх комусь, заробити копійку на хліб. Потім батьку пощастило — його взяли працювати на склади. І наші співвітчизники, зустрівши його, просили: «Рефате, дай шматочок хліба». Батько вкрав зі складу мішок солі і висипав його в одному місці біля річки. Щоб її потім можна було на щось обміняти, якось харчуватися.
— Довго там жили?
— Близько року. Одного дня люди, які поселили нас, сказали: «Вам не можна більше залишатися. Буде погано. Виїжджайте». Ми сіли на попутну військову машину і виїхали до Самарканда. Там нам, як засланцям, треба було регулярно навідуватися. Знаєте, мені зараз 71 рік. І щоранку, коли встаю, спливають спогади з дитинства. Ось, наприклад... Не пам’ятаю, скільки мені було. На вулиці лежала товста, кругла тітка. Я побігла до тата, мами. Вони прийшли, подивилися. Ця жінка померла, вона опухла з голоду. І таке було всюди. Це страшно.
А ось інший спогад. Мені п’ять чи шість років. Я стою в черзі. Важко. Тримаюся, схопившись ось так за ногу якоїсь тітки. Це — черга за продуктовою допомогою. Її роздають з якихось машин, «Студебеккерів» чи що, американці у форменому одязі. Ось зараз говорять, що вони нам не допомагали. Навіщо так брехати? Америка нам тоді дуже допомагала. І ось тягну я цей мішечок по землі додому...
У Самарканді було багато польських євреїв, напевно, після 1939 року. А я в дитинстві була світла. І вони раді були почастувати мене цукерочкою. А потім їм сказали, що вони можуть повернутися на Батьківщину. Вони так раділи. Поїхали поїздом. Але одна місцева єврейка розповіла мамі: «Їх усіх розбомбили».
— Стривайте, але ж війна вже закінчилася. Як могли розбомбити? Чи це у переносному розумінні?
— Не знаю. Я тільки передаю, що сказала мамі та жінка. У шість років мама віддала мене вчитися музиці. У Самарканді тоді, напевно, були найкращі вчителі. Мене вчила Катерина Аркадіївна Смирнова, до революції вона була фрейліною при імператорському дворі, потім працювала у Маріїнському театрі. Під час революції при ній розстріляли диригента Маріїнки. А французькій мові мене навчала людина, яка працювала у Самарканді бібліотекарем. Вона колись обіймала якусь посаду за Миколи II. Катерина Аркадіївна наполягала, щоб він навчав мене не лише французькій, а ще й іспанській. І неодмінно — італійській. Уявляєте, було таке важке життя, але мама відривала від сім’ї якісь гроші, щоб дати мені освіту трохи кращу. І я так добре пам’ятаю, як біжу на уроки і несу в кулаці ці зім’яті рублі...
Ще в нашій сім’ї зір у всіх в основному хороший. Але я в Самарканді захворіла на малярію, і мама напихала мене хініном. А від нього зір почав дуже псуватися. Але мама пізніше говорила: «Не носи окуляри! А то заміж не вийдеш...». Періодично до нас приїздили люди, які їхали в тому вагоні, в тому поїзді. І просили батьків: «Покажіть нам дівчинку, яка вижила». Я страшно ображалася: «Ще чого?!». Ну що я, лялька якась чи песик, чому я повинна комусь показуватися. Але мама завжди переконувала: «Йди, покажися. Люди здалека їхали». Ми, весь народ, тоді зуміли вижити завдяки двом речам: мові та релігії. Хоча перед війною почали втрачати і те, й інше. Коли я вже жила у Москві та працювала в Інституті російської мови, архіви якого розташовувалися там, де зараз Храм Христа Спасителя, то у підвалі бачила списані довоєнні газети мовами репресованих народів. І я під одягом виносила окремі номери. Ми потім з чоловіком їх читали. І ось читаєш якесь речення начебто нашою мовою, а в ньому менш як половина слів уже не наших, а російських. У ті ж часи в Криму почали підривати мечеті. Поголовно доносили один на одного. І в тому 1944-му багато хто говорив: «Це нас Бог покарав». А про Сталіна так говорили: «Ні-ні, він не поганий, він просто не знає, що творить. У нього серце скам’яніле». Такі розмови я чула не раз і не від однієї людини. Вражаюче. Замість того, щоб просто проклинати того, хто приніс стільки горя, про нього міркували в таких категоріях.
— А як до вас ставилися місцеві жителі?
— В Узбекистані місцеві перший рік до нас погано ставилися. Видно, про нас багато поганого наговорили. Але потім побачили, що ми однієї з ними віри. І мови схожі. І ставлення змінилося. Ми в узбеків і таджиків теж багато чого навчилися. Адже в них, незважаючи на радянську владу, в п’ятницю майже всі вдягали свої чапани — і на молебень. Ми подивилися на це, і теж почали ходити в мечеть. Це разом з мовою допомогло зберегти ідентичність.
— Розкажіть про вашого чоловіка, знаменитого вченого-фізхіміка Сабрі Ізідінова. Він теж з депортованих у 1944 році?
— Ні, у нього інша історія. Його сім’я з селища Черкес-Кермен під Севастополем. Знаменитий татарський просвітник Ісмаїл Гаспринський відправив його батька вчитися в Стамбульський університет. Той закінчив навчання й посмів повернутися до СРСР. А тут, звичайно, зраділи: «О, так ти повернувся. Точно — турецький шпигун». І їх засудили й вислали на схід, тільки спочатку до Таджикистану, ще в 1933 році. І найдивніше, що мій чоловік теж народився в дорозі! І це дуже допомогло при одруженні.
— Як?
— Тут розповім детальніше. Як Сабрі знав рідну мову, так він любив й інші мови. Тому він пішов вступати до Ташкентського університету на відділення східних мов. Але в нього, як у кримського татарина, навіть документів не прийняли. Він розсердився і шпурнув папери на сусідній стіл, навіть не подивившись, що там. І так пішов на фізичну хімію. Пізніше він в університеті підробляв тим, що складав іспити за інших. І одного дня його майбутній вчитель професор Муртазаєв (теж кримський татарин) зловив його і буквально за вуха витягнув з аудиторії. Сказав: «Більше так не роби». Потім Сабрі виїхав до Москви в Карповський інститут (Науково-дослідний фізико-хімічний інститут імені Карпова, — ред.). Багато працював. Але вирішив, що пора йому одружуватися. І обов’язково зі співвітчизницею. Він приїхав у Самарканд і зупинився у своїх знайомих, що жили поряд з нами. Вони сказали: «Почекайте! У нас по сусідству дівчина на виданні!». Так ми познайомилися. Але мої батьки — татари Бахчисарая. Вони хотіли, аби чоловік був тільки зі своїх, бахчисарайських. Але той факт, що Сабрі, як і я, народився в дорозі, в поїзді, батьки вважали знаком долі. І погодилися.
— Але, маючи дружину-лінгвіста, ваш чоловік, напевно, був у курсі вашої роботи?
— У своїй спеціальності Сабрі був чудовим ученим, доктором наук. Але при цьому він все життя дуже любив мови. Знав близько 20! Арабську, персидську, санскрит, шумерську, міг читати клинопис. Знайшов у Греноблі одну жінку, яка знала шумерську. І листувався з нею. Уявляєте, в його «закритий» НДІ раптом приходить лист клинописом. «Сабрі Османовичу, що це?» — «Не хвилюйтеся, я зараз все перекладу». І там, справді, був невинний текст. «Вітаю, справи йдуть добре...» і так далі.
— І ви поїхали вчитися до Москви?
— Ні-ні. Я вчилася в Самаркандському університеті. Водила іноземні екскурсії в наші знамениті музеї. А вийшовши заміж, у 22 роки переїхала до Москви.
Одного дня пішла в Ленінську бібліотеку, взяла підручник караїмської мови. Всі місця були зайняті. І мене пустили в «докторський зал». Я якось невміло обернулася і в мене впала книга на підлогу. Людина, яка сиділа поруч, допомогла її підняти. «О, — каже, — а я — автор цього підручника».
Це був Мусаєв Кенесбай Мусайович. Розговорилися з ним. Він: «Давайте, вступайте до нас». Я вступила. Там моїм керівником став учитель Мусаєва Севортян Ерванд Володимирович. Розповідав, як він підготував дисертацію з кримськотатарської мови. Але після 1944-го йому заборонили захищатися з цієї теми. «Об мене всі ноги витирали», — коли він розповідав про це, то ледве не плакав... Але й я теж підготувала роботу на схожу тему — про діалекти кримськотатарської мови. Правда, це було вже в 1979 році. Перший захист не визнали. Мені довелося захищатися повторно. Я тоді сказала: «Можливо, вам моя дисертація чимось не подобається? Мені вона теж не подобається» — «Як? Чим?» — «А тим, що мене змусили викинути цілий розділ, в якому я показую територіально особливості діалектів, звідки які слова». Після цього голосування було відкритим. І всі були «за».
— Тобто утиск ваших прав за національною ознакою відчувався?
— Звичайно. На кафедрі іноземних мов при Президії Академії наук СРСР люди не просто боялися займатися моєю «злочинною мовою», але навіть боялися на зборах сідати поряд зі мною. І ще в студентстві я поїхала до Криму. Нам не можна було там жити. Але хоча б побачити. Сфотографувала нашу знамениту скелю Вай-Вай-Анам у Бахчисараї і показувала її батькам у Самарканді. Потім, пам’ятаю, ще їздила до Криму. Їду в автобусі і раптом чую, що водій виганяє з салону якусь жінку, яка плаче. Кричить: «Приїхала тут татарка. Ану, виходь звідси!». Підійшла ближче, кажу: «Я — журналіст. Скажіть, будь ласка, в чому справа?..». Пізніше ця жінка кинулася дякувати мені, думала, я — росіянка. Сказала їй, хто я. Нам було про що поговорити. А одного разу в 1992 році ми з чоловіком вирішили пройти з рюкзаками від Сімферополя до узбережжя уздовж тролейбусної дороги. Дорогою зайшли подалі вбік. Зупинилися на ніч у покинутому татарському селищі. Вночі чули якийсь дивний скрипучий звук. А вранці пішли подивитися, що це. Виявилось, у сусідньому будинку висіла дитяча люлька. Це вона, гойдаючись, скрипіла...
— Розкажіть, як ви познайомилися з президентом Туреччини Ердоганом?
— Тоді він був ще простим університетським викладачем. А я поїхала читати лекції в Стамбульському університеті. Мені не змогли забезпечити готель. Я ночувала в одному історичному музеї в азіатській частині Стамбула. Дивне місце, там був вихід до внутрішнього старовинного кладовища, на якому були й могили кримських ханів. Одного дня до мене прийшли друзі, компанія університетських викладачів. Серед них був і Ердоган. Всі спілкуються. Я сиджу тихо осторонь. І раптом він питає: «А це хто?». Відповідають: «Викладач. Вона з Москви». А він каже: «А, Наташа?». І тут я відповіла: «Яка я тобі Наташа? Радійте, що у нас країна розвалилася. І наші Наташі допомогли вам стати багатою, успішною країною. Приїжджають, скуповують тут у вас, що не зробите. І взагалі... звичайне, нормальне ім’я, навіщо з ним так?». Він незадоволено буркнув: «Це дуже зла жінка!». Але я не зупинилася. Говорю: «Так, звичайно. Дуже зла. Що ж ви з XVIII століття, коли подарували нас Росії, лише аби російський солдат не прийшов до Стамбула, жодного разу не поцікавилися, що з нами, як живуть ваші співвітчизники?». А слід сказати, що в Туреччині живе дуже багато кримських татар, до 10 мільйонів (ураховуючи змішані шлюби), витіснених туди під час колонізації Криму Російською імперією. Їх там навіть називали «кримськими турками». Лише нещодавно почали говорити «кримські татари»... Ердоган тоді ні слова не сказав.
— Це була ваша єдина зустріч?
— Ні. Другий раз бачилися, коли він уже був президентом. Влітку я живу в Севастополі. І там завжди ходжу в чудову мечеть у центрі міста. Їй більше ста років. Раніше там був архів ВМФ. Але ми домоглися, щоб її повернули віруючим людям. І ось кілька років тому йду я в цю мечеть помолитися. А все довкола перегороджено. Кажуть, президент Туреччини на молебень приїхав. Але це — моя мечеть, я там все знаю. Зайшла в жіночу частину. Помолилася, виходжу. І тут Ердоган — з чоловічої половини. Привітала його: «Вітаю, вчителю!». Він впізнав мене: «А ти що тут робиш?» — «Те ж, що й ви!» — «Ой, так... Я й забув, що це твоє рідне місто...».
За кілька тижнів я поїду на три місяці до Севастополя. Син Алі давно каже, що я просто зобов’язана написати спогади. Думаю цього літа, нарешті, зайнятися ними.

Олег КУДРІН
м. Москва

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 22.05.2015 > Тема ""Білі плями" історії"