Версiя для друку Обговорити в форумi

(УРИВОК З ТРЕТЬОЇ КНИГИ В. БІЛІНСЬКОГО «КРАЇНА МОКСЕЛЬ, АБО МОСКОВІЯ»)

Закінчуючи першу частину третьої книги, хочу розповісти читачам не тільки про процес фальшування російської історії, а й про те, як московити докладали неймовірних зусиль, аж до збройних, щоб здобути першоджерела, які компрометують імперію, і назавжди заховати їх до московських сховищ. Якнайдалі від цікавих людських очей. У цьому плані показові дії московських царів та генсеків щодо збереження таємниці так званого Прутського розгрому Петра І.

До однієї з безславних поразок російської зброї належить Прутський похід Петра І, який відбувся влітку 1711 року. До речі, в цьому поході брали участь майже всі військові частини знаменитої Полтавської битви. Всі вони через два роки після перемоги були знищені. Серед тих, хто зазнав фіаско 1711 року, опинилися обидва знамениті петровські гвардійські полки: Семенівський і Преображенський. Обидва зазнали поразки в Прутському поході, схилили свою зброю і знамена перед військами кримського хана.
Погляньмо на виписки з матеріалів «Листів і паперів імператора Петра Великого», том 11, випуск перший (січень — 12 липня 1711 року)»:
«№ 4500. 5 червня Петро І вирушив у дорогу з містечка Гротка, зупинився в Салапківцях, ночував у Барах. 6 липня Петро І прибув до Брацлава, де на нього чекали обидва гвардійські полки» [78, с. 548].
Які ж стратегічні завдання ставила перед собою петровська (наразі) Московія в Прутському поході 1711 року?
Як побачимо, задуми були значні, навіть грандіозні. Московія, нарешті, зважилася рушити своїм військом на Балкани і спробувати вийти до Босфору й Дарданелл. Це була перша спроба просунутися в балканському напрямку. Невдала.
План Петра І був конкретним: «Іти через річку (Дунай. — В. Б.) трохи вище від її впадіння в Чорне море і рухатися по Болгарії на південний захід доти, доки під загрозою не опиниться друга столиця султана — Адріанополь… де в його армію увіллються 30 000 валахів і 10 000 молдаван. Тоді чисельність його війська досягне 94 000» [80, с. 405].
Московські правителі в усі часи розраховували на «братнє гарматне м’ясо». Було поставлено завдання: зіграти на патріотичних почуттях народів, підкорених турецькою імперією. Основним гарматним матеріалом тієї балканської війни мали стати молдавани, румуни й болгари. Хоча, звичайно, військова слава мала дістатися московитам. Щось подібне до «севастопольської слави» пана Лужкова. Мали відбутися так звані «румунська і болгарська Новоросії».
Між іншим, якби московити перемогли в тому знаменитому Прутському поході 1711 року, болгари, румуни і молдавани «на власній шкурі» відчули б принади московського рабства — кріпосництва, яким «старші брати» нагородили українців та білорусів.
Для обґрунтування московського походу на Балкани використовували все ту ж ідеологічну зброю — православну віру. Послухаймо звернення Петра І до балканських народів:
«Позаяк турки-варвари, Христової церкви і православного люду гонителі, багатьох держав і земель неправедні завойовники і численних церков та монастирів грабіжники, незадоволені суть володінням Грецької імперії та багатьох інших володарів не завойованих, але неправдою взятих, і, спокушаючи сиріт, убогих і вдів, схиляють спочатку в свою протекцію, а потім, як вовки овець, розкрадали і стадо християнське розоряли… Всім добрим, чистим і лицарським християнським серцям належить, зневаживши страх і труднощі, за церкву і православну віру не тільки воювати, а й останню краплю крові проливати…» [80, с. 409].
Балканські православні народи повинні були задля божевільної московської ідеї об’єднання усіх слов’ян під егідою «третього Риму» «не тільки воювати, а й останню краплю крові проливати».
Такі були плани і наміри Петра І в Прутському поході 1711 року.
Уся армія московитів зібралася біля м. Ясси до 24 червня 1711 року. В її складі налічувалося близько 50 тисяч осіб. Слід відзначити, що прибула армія ще дорогою була дуже сильно пошарпана як кримськотатарськими загонами, так і поганим продовольчим постачанням військ. Вважають, що 3-4 тисячі армія втратила у поході між містами Сороки і Ясси, тому що татари не лише тривожили війська зайд-завойовників, а й випалили степ, позбавивши їх можливості випасати коней. У цитованій нами книзі про це сказано дуже скромно: «Загонові Петра дуже дісталося під час переходу від Сорок до Ясс» [80, с. 412].
Подібний опір з боку кримських татар зустрів не лише зведений загін Петра І, куди входили піхотна дивізія, артилерія армії і два царські гвардійські полки, а й сама армія під командуванням генерал-фельдмаршала П. П. Шереметєва, яка прибула під Ясси 5 червня 1711 року. Послухаймо:
«30 травня (двома тижнями пізніше, ніж планувалося) Шереметєв підійшов до Дністра біля Сорок… Армія була без продовольства. Татари випалювали траву, кіннота татар постійно йшла на флангах військ Шереметєва» [80, с. 411].
Цар був сп’янілий від успіхів під Полтавою, коли його численна армія розбила меншу, шведську. Він прагнув нового успіху, увірувавши у свою всесильність і удачу. В цьому воєнному поході він до початку розгрому майже нікого не слухав. Втім, генерали і фельдмаршал не надто перечили цареві. У головах московитів панував такий собі всеохопний хмільний чад. Швидше за все, вони справді вірили в примарну ідею «третього Риму».
«27 червня було відзначено річницю Полтавської перемоги. Молдавський митрополит Гедеон служив подячний молебень, Феофан Прокопович «читав казання». Піхота, поставлена «в циркуль біля церкви», дала залп з дрібної зброї, був салют із 60 гармат. Потім був обід у царя та Г. І. Головкіна (канцлера держави. — В. Б.)» [78, с. 558].
Ніхто в цьому поході не очікував поразки. Сподівалися на величезну перемогу над Туреччиною і Кримським ханством, якому ще 10 років тому Петро І і його Московія платили принизливу данину. Про це приниження знав увесь світ і постійно нагадував московитам. Послухаймо:
«Досифей, православний патріарх Єрусалимський, писав: «Кримських татар усього жменька.., і все ж вони хваляться, що отримують з вас данину. Татари — турецькі піддані, звідки випливає, що ви — піддані Туреччини» [80, с. 224].
Упустити можливість особисто взяти участь у величезному торжестві ніхто не наважився. Всі хотіли бути присутніми при великій перемозі над Туреччиною, а особливо — над Кримським ханством. Ось чому в Петровому обозі опинилися канцлер держави Г. І. Головкін, віце-канцлер П. П. Шафіров, церковник Феофан Прокопович, імператриця Катерина, близько двох десятків придворних дам (княгині і графині), обидва гвардійські полки та багато інших. Передбачалося відвоювати у турків Константинополь і підпорядкувати Москві Візантійську імперію — здійснити давнє бажання московських царів.
При богослужінні на честь Прутського походу в Московському храмі Петро І привселюдно проголосив «священну війну проти ворогів Христових» [80, с. 401].
Він пообіцяв звільнити Константинополь, «щоби нащадки поганого Магомета були вигнані до себе на батьківщину, в піски і пустелі аравійські» [80, с. 408].
Як бачимо, наміри московитів були серйозними, далекосяжними.
Саме з часів Петра І здобула своє нове втілення політика світового розбою, вже під гаслом «збирання землі слов’янської». Хоча слід зауважити, що за часів Петра І ще навіть не всі «землі руські» були «об’єднані» його «царською владою». Що потрапляло під руку, те й загрібали.
Однак Константинополь, після підкорення Києва, був першочерговою, «блакитною мрією» московитів. Саме там були витоки того православ’я, після поглинання яких Москва могла здобути титул «третього Риму». Успадкувати титул «третього» можна було тільки поглинувши або знищивши «другий». Ось чому Османська імперія, яка й надалі дозволила існувати «другому Римові», стала разом з ним на довгі роки ворогом Московії. Вони вибивали з-під московитів, їхньої церкви і їхнього «Царя» головну ідеологічну опору брехливої світової «величі».
Але вернімося в степи Молдавії.
Відсвяткувавши 27 червня 1711 року зі своїми гвардійськими полками дворічний ювілей Полтавської перемоги і випивши улюбленого мадярського вина, Петро І того ж дня відправив свою кінноту, близько 7 тисяч шабель, під командуванням генерала Рене на здобуття дунайського міста Бреїли, де турецька армія, що рухалася московитам назустріч, зосередила всі свої припаси. Генералу Рене належало їх захопити або, в крайньому разі, спалити.
«…А через три дні піхота (московська. — В. Б.) переправилася через Прут і вирушила на південь, вниз західним берегом, трьома колонами. Першу вів генерал Янус, другу — цар, третю — Рєпнін» [80, с. 412].
8 липня 1711 року авангардні частини генерала Януса зустріли турецькі війська і під їхнім вогнем, зазнаючи втрат, відступили до царської колони.
Хочу нагадати читачам, що під час цього воєнного походу велися військові журнали, де реєструвалися накази, події, аналіз та оцінка стану військ, своїх і ворожих, ведення розвідки та бойових операцій тощо. Цілком зрозуміло, що журнал вели офіцери штабу генерал-фельдмаршала Б. П. Шереметєва. За наявними даними, багато генералів одночасно вели власні щоденники. Характерно, що після принизливого розгрому царської армії 8-12 липня 1711 року і після відходу, тобто капітуляції, за річку Дністер 1 серпня 1711 року Петро І особисто відредагував і власноруч переписав усе, що вважав за потрібне. Документи, які неможливо було виправити і які принижували та ганьбили особисто Петра І і його державу, були просто вилучені і знищені. Навіть матеріали «Листів і паперів імператора Петра Великого» за 1711 рік свідчать про це. У них чітко засвідчено про редагування Петром І усього матеріалу, про його власноручні записи, а вилучений і знищений матеріал позначено так: «Указ не знайдено», «Документ не знайдено», «Лист П. П. Шафірова до царя не знайдено» і т. ін.
Після викладу теми ми зрозуміємо, чому їх «не знайдено», тобто знищено.
Отже, що ж відбувалося далі з Петром І та його армією?
«Термінові накази царя Рєпніну швидше підвести третю колону на підмогу двом першим залишалися марними. Солдати Рєпніна були затиснуті татарською кіннотою в Станілештах і не могли рушити вперед… Цар, стривожений відсутністю корпусу Рєпніна (прийняв рішення. — В. Б.)… відступати у бік Станілешт, до дивізій Рєпніна. Відступ почався вночі і тривав увесь наступний ранок. Це був жахливий перехід. Турки йшли по п’ятах і невпинно атакували російський ар’єргард. Татарські загони галопом проносилися взад-вперед поміж возами обозу, і майже весь він із залишками загинув. Виснажена (московська. — В. Б.) піхота страждала від спраги… Турецька піхота… повністю (оточила) російський табір. Підійшла турецька артилерія — гармати розгорнули широким півколом так, що до ночі на російський табір дивилися дулами триста гармат. Тисячі татарських вершників… стерегли протилежний берег. Втікати було нікуди…
Солдати так змучились від голоду та спеки, що частина з них вже не могла битися. Навіть воду з річки було непросто дістати: послані по неї солдати потрапляли під густий вогонь…
Посеред табору вирили неглибоку яму, де сховали Катерину (дружину Петра І. — В. Б.) з жінками її супроводу. Ця схованка, оточена возами і загороджена від сонця накриттям, була жалюгідним захистом від турецьких ядер…
Вранці, напевно, почнеться наступ, і тоді — кінець. Його, російського (московського. — В. Б.) царя, полтавського переможця, розіб’ють і, напевне, у клітці протягнуть вулицями Константинополя… в якусь мить цар спитав Некулче (молдаванина. — В. Б.)… чи не може він провести їх з Катериною до мадярського кордону. Той відмовився… вся Молдавія вже кишить татарською кіннотою… висловлювалася думка, що цар просто злякався» [80, с. 414-416].
Знаєте, що зробив Петро І?
Послухаймо Федора Івановича Соймонова, сучасника царя: «…В генеральну баталію Царська Величність вступати не звелів… Повелів… поставити серед шанців білий прапор…» [81, с. 572].
Білий прапор означав капітуляцію.
Однак ані в Петрових щоденниках, ані в подальшому викладі російської історії ви подібного зізнання не знайдете. У Московії робити такі зізнання не прийнято й досі. Тепер читачі розуміють, чому щоденникові записи Прутського походу 1711 року були переписані Петром І власноруч або ним же особисто знищені. Потрібно було прикрасити й облагородити «полтавського переможця». Адже на цьому принизливому тлі Прутської капітуляції і сама «полтавська армія», і «полтавський переможець» сприймалися зовсім в іншому світлі. Розгром є розгром!
Це не єдина причина фальсифікації Прутського походу. Існує ще один аспект цієї принизливої для московитів трагедії. Зрозуміло, що капітуляцію московської армії повинні були підписати головнокомандувачі армій: турецької — візир Баталджі-паша і московської — Петро І.
До речі, для безпеки підписання Акта капітуляції у ніч на 12 липня між оточеним табором московитів і шатром візира було вишикувано суцільний коридор з турецької гвардії. Тобто хоча переговори зі ставкою візира вів віце-канцлер Петро Петрович Шафіров, але підписувати договір у шатрі візира повинен був особисто Петро І. Безсумнівно, саме так воно й було. Не для Шафірова був вишикуваний коридор з турецької гвардії.
Російська історіографія подає факт підписання прутської капітуляції як договір про укладення миру. Проте мирний договір між Московією та Османською імперією був укладений в Адріанополі тільки 1713 року.
Зверніть увагу: і в договорах, і в самому Прутському поході 1711 року Московію ще величали Московією, а її народ — московитами. Турки і після крадіжки московитами назви «Російська імперія» в 1721 році ще майже 20 років не визнавали за Московією цього імені. Як і більшість країн Європи. Але це — інша тема для розмови.
Московська історіографія подає підписання Акта капітуляції армії Петра І як звичайний мирний договір. Мовляв, ми підкинули туркам колосального хабара, і вони, злакомившись на нього, підписали звичайний мирний договір між воюючими сторонами. Що, зрозуміло, звичайна московська брехня! Оскільки після підписання договору другий договір з того ж питання підписувати не потрібно. Цікаво й те, що в матеріалах Петра І є так званий «чорновий варіант договору», який видають за оригінал. Послухаймо:
«№ 4577. Текст, який містив поправки Петра І, надрукований в ПЗЗ як оригінал Прутського мирного договору…» [78, с. 584].
Як вам це?
Щось не сподобалося Петру І в підписаному документі, якщо він його власноруч сфальшував.
Як усі ці маніпуляції схожі на дії його попередника Івана Грозного і йому подібних!
Поки що ми не зачіпаємо текст самого документа. Поговоримо про це пізніше.
Цікавим є ще один аспект підписання Акта капітуляції армії Петра І. У Прутській воєнній кампанії брали участь (виключно за даними Московії): з московського боку — 54-тисячна армія, з турецького — 120-тисячна армія і кримськотатарська кіннота в кількості 70 тисяч шабель. Цілком природно, що російські джерела дещо применшили свої військові сили і значно перебільшили військові сили супротивника. Але не це головне...

(Продовження в наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 15.05.2015 > Тема ""Білі плями" історії"