Версiя для друку Обговорити в форумi

Уроки історії

Якщо людина — цілий світ, то що таке народ? Світ світів, а можливо, галактика?
Втім, при усьому розмаїтті та неповторності особистостей, кожна галактика має свої спільні риси. Бувають народи войовничі, яким не дають спокою чужі землі і багатства, навіть чужа свобода, а бувають такі, яким достатньо, аби їх не чіпали, аби спокійно порядкувати на землі, що дісталася від дідів-прадідів.
Вірмени століттями жили на території Османської імперії, там же знаходиться їхня священна гора — Арарат. Та під шумок Першої світової війни, мобілізувавши вірменських чоловіків, Туреччина, що структурувалася як національна держава, взялася розчищати імперію від іновірців — на вірмен чекала депортація в Іран та Сирійську пустелю, а згодом і фізичне знищення.
Найстрашніші події розпочалися в ніч з 23 на 24 квітня 1915 року. Людей вирізали цілими селами. В результаті вірменське населення скоротилося більш як на 1,5 млн. осіб. Між Вірменією і Туреччиною й досі не встановлені дипломатичні стосунки, хоча 2015 рік є роком сторіччя з часу непоправної трагедії, що спіткала вірменський народ. Туреччина також не визнала звинувачення в акті геноциду. Офіційною Анкарою це розцінюється як наслідки Першої світової війни та сепаратистських настроїв вірменських громадян, які нібито хотіли відділитися разом з турецькими землями. А за таке і в історичній ретроспективі не жалували, виняток хіба що Донбас, за трактуванням Росії, «не згодний з фашистською хунтою», перед іноземними ініціаторами відокремлення якого країна має покірно схилити голову.
Що ж до вірменської трагедії, факт геноциду цього народу було визнано більш як 20 державами та державними об’єднаннями, у тому числі ЄС. Визнали його і Україна та Росія (в останній проживає близько 3 млн. вірмен). Вірменське населення Криму становить близько 12 тисяч. І це значно менше, ніж напередодні наступної депортації, якої зазнали вірмени Криму в червні 1944 року.
Це сьогодні Вірменія увійшла до євразійського союзу разом з Росією і готова до подальшої інтеграції, а за воєнних часів ставлення Радянської імперії до кримських вірмен було дещо іншим – їхня доля нічим не відрізнялася від долі усіх висланих народів. Про те, хто потерпів найбільше чи всі порівну, точилася розмова в прямому ефірі Першого кримського телеканалу, де зібралися представники громадсько-культурних товариств вірмен, греків, болгар, німців та лідери кримськотатарського народу у зв’язку зі сторіччям вірменського геноциду.
Ще недавно трагедія кримськотатарського народу розцінювалася по-особливому, оскільки ці люди у цілому світі не мали іншої Батьківщини, що могла б їх прихистити, зберігаючи еталон їхньої самоідентичності. Кримськотатарському населенню надіятися було ні на кого. Воно хапалося корінням саме за цю землю, яку вважало рідною, навіть якщо найближчими роками не варто було розраховувати не лише на комфортне житло, а й навіть на «лампочку Ілліча» у безнадійному довгобуді та воду хоча б у колодязі.
Ентузіазм представників інших висланих народів був значно поміркованішим. Це сьогодні керівник німецького товариства Юрій Гемпель наголошує, що репатріація інших депортованих громадян, окрім кримських татар, не відбулася, бо Україна не створила для цього належних умов. Насправді ж, не відбулася тому, що у виселених не було для цього належної мотивації. Бо чому б не виїхати, скажімо, у рідну Німеччину, одну із найбагатших країн Європи, замість того, щоб жити десь у халабуді на виселках, але в Криму? Тож і до нинішньої ситуації щодо депортованих пан Гемпель ставиться досить поблажливо. «Не можна зробити за рік те, що не робилося 23 роки», погоджується він, не упускаючи можливості зробити приємне новим господарям Криму.
Але в цьому таки важко змагатися із заступником голови «держради Криму» Ремзі Ільясовим. Реагуючи на бліц-опитування, проведене журналістами, під час якого хтось із його співвітчизників насмілився поскаржитись на те, що «стало менше порядку» і доводиться постійно стояти в черзі за різними папірцями, один із лідерів кримських татар, здавалося, зовсім втратив відчуття здорового глузду. Він почав говорити, що «коли нас взяли і передали до складу України, ми ще і не так бігали», хоча насправді пан Ремзі, людина років сорока п’яти, на той час ще навіть не бігав пішки під стіл, не бігала і його мати, вона, ймовірно, навіть в школу ще не ходила, проживаючи у місцях депортації. Не довелося «бігати» і найстаршому поколінню Ільясових, депортованому із Криму майже за 10 років до передачі його до складу України. Переконана, що «бігати» взагалі не довелося нікому, оскільки це був акт суто формальний, і у складі Радянського Союзу діяли спільні закони і правила.
Але чого не бовкнеш, аби вислужитися! Тут можна навіть пожертвувати 18 травня – датою, культ якої нібито був штучно створений і нав’язаний народу в політичних цілях. Про це заявляв «міністр інформації Криму» Дмитро Полонський, посприявши тому, що відзначати цю дату кримським татарам було запропоновано на кладовищах. А ось вірменам пощастило більше, в пам’ять сторіччя геноциду свого народу вони змогли пройти хресною ходою містом, відбулися й інші публічні заходи.
Це, зокрема, виставка в Етнографічному музеї «Пам’ятаємо і бережемо», підготовлена силами «мінкульту Криму», регіональної та місцевої вірменських національно-культурних автономій, етнографічним музеєм і Спілкою кримських вірменських художників.
На виставці були репрезентовані творчі роботи 15 вірменських художників, а також книги, музичні інструменти, предмети давнього вірменського побуту, фотографії із зображенням вірменських архітектурно-культурних пам’яток та масових подій у житті національних громад. Життя і смерть, занепад і відродження, попрання усіх законів людяності і перемога світла над темрявою, буяння радості життя – про це картини, зібрані у залі.
Одразу ж привертають погляд програмні роботи Тетяни Крикун-Таїрової. Вона – дочка щирого українця, заслуженого архітектора України Юхима Крикуна, який кілька років тому пішов із життя.
А ще незадовго до того Тетяна стала дружиною вірменського художника Валерія Таїрова, і відтоді живе життям його народу, як це завжди і було в Криму, де переплелися гілки і коріння, звичаї і традиції, змішалася кров різних народів, як п’янке вино.
Частенько людині нелегко об’єктивно встановити свою національність, і тут не останню роль відіграє політична ситуація. Особливо це позначилося на останньому переписі населення, де значно знизилась кількість не лише українців, а й представників національних меншин. Особливо шокує те, що стосується це кримських татар, кількість яких за активні роки повернення народу нібито теж зменшилася. Хоча на те і несподіваний перепис, аби підтвердити переконливу російську домінанту, й тут важко не згадати, якої уваги за часів українського Криму приділялося інтеграції депортованих, розвитку національних культур і освіти. Особисто у мене особливо боліла душа за малі народи, такі, як караїми і кримчаки, тож хотілося, аби «Кримська світлиця» була і їхньою газетою, оскільки не мають своєї. Розвиватися разом, підніматися з колін недолі, розправляти крила, щоб у кримському віночку кожна квітка була однаково пишною і привабливою, бо, аби «процвітати в єдності» (це кримське гасло), треба було спочатку розквітнути кожному окремо, – на це були спрямовані дії українських патріотів.
І чи солодко тепер чути образливі несправедливі слова від представників тих самих народів, охоплених прагненням відкусити якомога більше російського пирога? Декому це непогано вдається, як, наприклад, нинішньому «сенатору від Криму» Ользі Ковітіді. В її активі – кілька квартир, «Мерседес-Бенц», річний дохід – 3,2 млн. рублів. Кожним своїм словом вона клянеться в ненависті до «фашистської» України.
А я ж добре пам’ятаю середину двотисячних, коли ми познайомилися із пані Ольгою. Це сталося в сімферопольській школі № 37, де був на той час директором Володимир Поляков (до речі, караїм) з проукраїнською державницькою позицією. Такою ж здавалася і пані Ольга, яка скаржилася на невдалі вибори до Верховної Ради Криму і збиралася повторити спробу. Ковітіді йшла за списками «Нашої України» і була геть помаранчевою, але не можу сказати, щоб вона мені сподобалася: надто вже нескромно висловлювала своє прагнення за будь-яку ціну стати депутатом. Звичайно ж, ця пані була не проти на той час скористатися і підтримкою «Кримської світлиці», та якось не склалося.
Схоже, «сенатор» непогано почувається й сьогодні в Російській Федерації. Хоча більшість героїв телешоу не знаходять нічого предметнішого, ніж дякувати Росії за мирне небо над головою, нібито 60 років у складі України їх щодня бомбили й обстрілювали і нібито це не Україна відмовилася від ядерної зброї, віддавши свою долю в руки міжнародних гарантів. Ось кілька цитат кримського татарина Ремзі Ільясова: «Нам дістався тяжкий спадок. Найголовніше, що немає війни». «В нас ніхто не стріляє. Можемо говорити одне одному хороші слова».
А що, раніше заборонялося? «Хороші слова» можна почути сьогодні і з далекого зарубіжжя. Щоправда, лише від тих, у кого зовсім відчайдушне становище. Так, новообрана влада Греції, намагаючись послабити борговий зашморг Євросоюзу та виконати хоча б частково свої передвиборні обіцянки, теж не проти підсолодити Росію «хорошим» словом і взамін отримати матеріальну допомогу та відміну ембарго – міністр оборони Греції Панос Камменос, як і пасує йому за профілем, заявив, що це Росія врятувала його кримських співвітчизників від неминучої розправи з боку українського «фашистського» уряду. А ці самі співвітчизники ні в особі Ольги Ковітіді, ні в особі Лариси Георгіаді, яка очолювала одну із комісій кримського парламенту, і гадки не мали, що чимось ризикують.
Пані Лариса, директор приватної елітної школи, ще за місяць до сумнозвісного референдуму відкрила шкільний Шевченківський музей до 200-річчя українського генія, а у своєму виступі називала Україну великою, і це не могло бути не від душі, бо таке словосполучення я чула вперше. Не думаю, що директор різко змінила своє світобачення і сьогодні, бо як не потребувала покровителя у вигляді Української держави, так не потребує його і тепер.
Не почула я лукавих слів і від жодного з вірменських лідерів, які взяли участь у відкритті виставки. Можливо, це просто речі несумісні – справжня трагедія і дешева гра?
А ми ж з вірменами, виявляється, такі схожі! Ось розповідає вірш про матір маленька Мар’ям Товмасян, щире дитя у національному костюмі. Хіба ж вона якось по-іншому любить свою матусю і свою землю, ніж першокласниця-україночка, і хіба не має права на щасливе дитинство серед дорогих людей?
А ось звучить православна молитва, в якій святі отці просять за невинно убієнних. І так – у кожній вірменській громаді світу. А у Вірменії було канонізовано усіх загиблих під час геноциду. Бо що ще можна зробити сьогодні для цих людей? Хіба що жити у мирі і дружбі з іншими народами, нікого не вводячи у спокусу, а ще — щиро радіти цьому життю, якому не встигли нарадітися старші покоління.
Якщо в першій виставковій залі панує скорбота (такі і назви картин: «Сум» Г. Хачатряна, «Скорботна» А. Михальянца), то в другій погляд приваблюють яскраві натюрморти. І одразу ж відчуваєш, що їх створювали південні люди, бо на картинах – сонячні південні фрукти: виноград, гранати, персики. Це і «Вірменський натюрморт» Сергія Григор’єва, і «Натюрморт з гранатом» Самвела Асатряна, і дуже схожа на натюрморт картина Ованеса Мелконяна під назвою «В майстерні художника».
А ще чарують душу неповторні пейзажі Криму та Вірменії, збуджують фантазію старовинні храми, монастирі. Виставка триватиме майже до дня депортації цього народу із Криму — до червня. Та чи не краще для істинно віруючого християнина бути двічі вигнаним, ніж заплямувати руки у людській крові та рясно полити землю чиїмись сльозами? Хоча насправді так хочеться просто спокою і щастя.

Тамара ФЕДОРЕНКО
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 01.05.2015 > Тема ""Білі плями" історії"