Версiя для друку Обговорити в форумi

(ПРО МУЖНІЙ ВЧИНОК УКРАЇНЦЯ З ВОРОНЕЖЧИНИ ПОВИННА ЗНАТИ ВСЯ УКРАЇНА)

Про патріотичний вчинок Анатолія Водолазького випадково дізнався з Інтернету. Він був єдиним, хто 22 травня 2014 року вийшов з українським прапором на головну площу Дружківки — на знак протесту проти антиукраїнської істерії в сепаратистській ДНР. Потім на кількох каналах було відео з Анатолієм Даниловичем. Але не тоді, у травні, а значно пізніше. Бо про вчинок дружківчанина спочатку знали тільки його кати-сепаратисти та ще кілька свідків-міліціонерів, які не заступилися за земляка. І лише пізніше про цей випадок дізналося більше людей. А сталося це так: восени наші силовики затримали місцевого сепаратиста. А у того на мобільному телефоні був короткий відеозапис: Водолазький з українським прапором стоїть біля пам’ятника Леніну у самому центрі Дружківки. Ось так, завдяки певному збігу обставин, факт протесту було зафіксовано для нашої історії. А потім, уже 31 грудня 2014 року, з’явилася публікація «Флаг и честь» у газеті «Наша Дружковка».

* * *
Ох, як же мені відразу захотілося поїхати на Донбас і потиснути руку патріоту! Жив цією думкою кілька місяців, аж поки моя мрія не здійснилася. Ще в березні, плануючи поїздку на Донбас, включив візит до Водолазького як один із головних пунктів програми. Через знайомих активістів розшукав його адресу і на початку квітня таки провідав. Звичайно, це була хвилююча зустріч, але, разом з тим, не покидало відчуття, що переді мною сидить звичайнісінька людина, а зовсім не безстрашний супермен. Немолода, небагата, втомлена життям. Але порядна і принципова. А це і є найкращим стрижнем будь-якої особистості.
У далекі травневі дні 2014 року виявилося, що таких людей у Дружківці небагато. Анатолій Водолазький (електрозварник за фахом) не лише відстояв честь українського Донбасу. Він, сам того не усвідомлюючи, увійшов в історію як один із небагатьох славних синів української частини Воронежчини (народився в селі Морозівка Россошанського району). На цьому не загострювали увагу автори, які переді мною писали про мужній вчинок робітника. А я вважаю, що варто наголосити. Як завжди наголошував і буду наголошувати, як багато зробив для українського життя міста Слов’янська (а воно географічно не дуже віддалене від Дружківки) професор філології Василь Горбачук — вірний син Берестейщини. Шанували б ми своїх «кращих», не дозволяли б Росії безкарно асимілювати околиці українського світу, то й не мали б війни на Донбасі, не мали б тисяч смертей і зруйнованої економіки колись багатющого краю. Які вже там ЛНР і ДНР на українській території, якби вільно звучала українська мова на Кубані, Ростовщині, Бєлгородщині? Кремлю було б не до Луганщини з Донбасом.
* * *
Але це так, ліричний відступ. Повернемося до нашого героя. Якщо хтось скаже, що великого героїзму у такому способі протесту (з прапором) не вбачає, то я аргументовано заперечу. Українофобія в так званій ДНР тоді зашкалювала, і такий вчинок прирівнював людину до «бандерівця», «фашиста», «неонациста». Про це пізніше, вже після визволення, написала Ольга Єрохіна в газеті «Наша Дружковка». Нехай її стаття і буде найголовнішим аргументом для скептиків:
«Я думаю, что каждый, прочитав статью «Флаг и честь» («НД» от 31 декабря), не остался равнодушным. В ней говорится о том, как житель Дружковки Анатолий Водолазский вышел на площадь Ленина 22 мая (в разгар ДНР) с украинским флагом.
Одни скажут, что он поступил глупо, подвергнув свою жизнь смертельной опасности, другие — что это был подвиг.
Стоило ли рисковать жизнью «ради куска ткани»? Что, вообще, значит для человека государственный флаг? Из истории мы знаем, как дорожили флагом во времена Великой Отечественной войны: нет флага — нет роты или полка. Водрузить флаг над крепостью — значит победить в битве, а то и в войне.
Вспомните парад Победы в 1945 году, когда фашистские знамена были с презрением низвержены к ногам победителей. И с какой гордостью были высоко подняты и пронесены флаги всех фронтов страны-победительницы!
Когда Украина получила независимость и, соответственно, новый гимн, герб и флаг, мы (особенно на Донбассе) восприняли это спокойно. Я помню, как работники в нашем детском саду часто вешали флаг Украины вверх ногами. И тогда одна из воспитателей сказала: «Как вы не поймете — внизу золотая пшеница, вверху — наше мирное голубое небо!». Я навсегда запомнила эти слова!».
Як бачимо, Ольга Єрохіна сприйняла український прапор без проблем. Хоча для її батька найдорожчим все-таки був червоний прапор. Далі — суспільство розділилося. Було у таких, як Ольга, й однодумців чимало. Але ж і ворогів вистачало: і Кремль, і олігархи наші постійно дбали про те, щоб все українське залишалося для Донбасу чужим. І це дало певний результат, коли Путін і керовані ним сепаратисти вирішили відірвати шахтарський край від України. Настрої різко змінилися, українські патріоти виявилися в меншості. Ольга детально описує настрої українців у ті тривожні дні:
«Проезжая в автобусе мимо нашего дома, я заметила, как в каком-то окне на четвертом этаже промелькнул украинский флаг. Может, показалось?.. Возвращаюсь вечером домой и ищу глазами это окно… Вот оно. Какие-то патриоты выставили на своем окне текст с нарисованными цветочками: вверху — синие, внизу — желтые, а издалека — флаг Украины!
Помню то пасмурное утро… Проснувшись, подошла к окну. Украинские флажки на трамвайных опорах жирно перечеркнуты черной краской с надписью «хунта». Флаг на балконе напротив на своем месте. Висит и мой флажок. Больше украинских флагов в Дружковке нет!..
Опасность подступила прямо под наши окна.
— Что делать? — спрашиваю у мужа.
— Надо снимать! — отвечает.
Еще немного тяну время и со слезами снимаю… Было досадно от того, что оказалась не такой смелой, как люди из дома напротив.
А погода совсем испортилась: поднялся ветер, пошел дождь. Не могу ничего делать — на душе кошки скребут. Подхожу к окну — на балконе напротив флага нет… Может, убрали, чтобы дождь не намочил?
Дождь кончился — флага нет. Постоянно подхожу к окну, чтобы увидеть патриотов, которые, как мне казалось, обязательно повесят флаг…
Только на следующий день я узнала, что пять машин с автоматчиками приезжали в эту семью, чтобы снять флаг. Очевидцы рассказывали, что в дом заскочило много людей в балаклавах и с автоматами. Все испугались, а они успокаивали: «Не переживайте, мы только взорвем квартиру бандеровцев на пятом этаже».
Тож, як бачимо, проросійські сепаратисти боролися з українською символікою досить рішуче. «Русский мир» завжди приходить до сусідів несподівано і утверджується там жорстко, радикально. В 1938 році комуністи розстріляли двох дідів Анатолія Водолазького, а дванадцятеро їхніх дітей роз’їхалося по всьому Радянському Союзу. А могли ж вони зберігати своє українство, відстоювати українську ідентичність краю. Анатолій Данилович каже, що батьки його були й за паспортом українцями. Я підрахував, що коли сам він 1951 року народження, то батьки, скоріш за все, народилися у 1925-1928 роках. Це був час нетривалої «українізації», українські школи існували на суміжних з Україною землях до 1932 року. Потім, до 1975 року, Анатолій жив у Таганрозі, де українську мову можна було інколи почути як від місцевих, так і від переселенців із Західної України. Підкреслює, що розмовляти українською в Таганрозі прямо не заборонялося, але й не віталося. Ця територія в 1924 році була відрізана від України і передана до складу РРФСР. І це при тому, що українців там було 72%, а росіян лише 22%! Звичайно, у 60-70-ті роки жодної української інфраструктури там уже й бути не могло. З 1975 року Анатолій Водолазький проживає у Дружківці і встиг душею прикипіти до цієї землі.
Тоді, 22 травня 2014 року, він простояв з українським прапором лише десять-п’ятнадцять хвилин. Потім ополченці з автоматами накинули на його голову мішок і повезли в Краматорськ у місцеве «гестапо». В дорозі кричали: «В Европу хочешь?». Хтось запропонував застрелити його і кинути там, де вже лежить один труп… Може б, так і зробили, але бачили відеокамеру біля пам’ятника Леніну і боялися, що відеоролик може опинитися в Інтернеті. Вночі Анатолій не міг спати і кричав охороні, щоб не ділили Україну, а сідали за стіл переговорів… Не про своє життя думав електрозварник, а про непорушність кордонів. Чи не тому так переймався кордонами Вітчизни, що достатньо пожив і на Воронежчині, і в Таганрозі? Водолазький, як ніхто, добре знав про незавидну долю анексованих українських територій. Біологічне існування українських родин там ніби й триває, а от духовне…
* * *
Анатолій повернувся додому через декілька днів — втомлений, схудлий, з вибитими зубами. Знайомство з «русским миром» рідко коли буває приємним. Щоправда, декілька світлих моментів усе ж було. Коли стояв з прапором, хтось із дружківчан встиг підійти і, потиснувши руку, сказати: «Молодець». Коли його і напарника змусили набрати 40 мішків з піском, одна незнайома жінка, яка проходила повз, стала допомагати. Самі навряд чи дали б «норму». Жінку відганяли автоматники, але вона все-одно поверталася і допомагала. Так що людяність не може одномоментно викорінити навіть ДНР.
Тепер Анатолій Данилович живе на визволеній території. Його поважають люди за мужній вчинок, хоча, на жаль, далеко не всі. Все-таки сепаратисти повністю не перевелися навіть на підконтрольній ЗСУ території… Син воронезького краю вважає, що коли й надумає Путін іти далі, то опір місцевого населення цього разу буде набагато відчутнішим. Адже в Лугандонії багато хто розчарувався, тоді як Україна за цей час стала ріднішою.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 24.04.2015 > Тема "Українці мої..."