Версiя для друку Обговорити в форумi

ІСТОРІЯ ДИРЕКТОРА УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ З КРИМУ

«З кожним днем було все гірше і гірше. Якось увірвалася в школу самооборона, вони зірвали з древка український прапор і почали його топтати. До прапора кинулася вчителька, а за нею кинулися дітки-першокласники. На той момент референдум ще не відбувся, прапор державний стояв у холі школи, як завжди, як годиться, і жодних вказівок щось змінювати ще не було». Цей епізод із життя української школи в Євпаторії в березні 2014 року згадує Ольга Тимошенко, на той момент її директор. І сьогодні вчитель української мови, директор школи з багаторічним стажем зі сльозами на очах повертається до подій того часу...

«Весни не було. У мене було багато учнів – дітей військовослужбовців, дівчата дев’ятого класу. Їхні батьки були в частинах, які були захоплені, у нас в місті була 4519 ППО. Військовослужбовцям командир дав наказ не стріляти, бо не було наказу згори, ситуація була для всіх не зрозуміла. Дівчатка з мамами вибігали захищати своїх чоловіків, мами отримували sms, що «якщо твій не здасться, якщо не вийде або не перейде на наш бік, то ми з дочкою зробимо те й те... і з тобою зробимо те й те...». І батькам приходили sms із погрозами. І в такий час дівчата приходили і вчилися, і чудово склали іспити, і довчилися», – на очах директора школи сльози. «Чи мине це коли-небудь?» – запитує вона.
Ця школа була єдиною українською в Євпаторії, в березні 2014-го міськрада мала надати навчальному закладу статус української гімназії та присвоїти ім’я Г. Сковороди. Документи були підготовлені, цієї події чекали і вчителі, і діти.
«Тоді я відразу зрозуміла, це — кінець усьому, що я створювала...».
 «Я 9 років створювала українську школу! Я почала з 7 дітей, а коли їхала, в школі було вже 486 учнів. Школа була хороша, чудова. Вона посіла перше місце в Криму за облаштуванням. Стільки було вкладено сил і душі, а я розуміла, що все це зараз зруйнується», – згадує про крах надій Ольга Олексіївна.
Тієї весни змінилося все: люди, правила, життя, майбутнє. Дітей обманювали на рівні вищого керівництва: учні хотіли отримати українські атестати, але їм неправомірно відмовляли навіть у цьому, згадує директор.
«Діти, яких ми виховували, виросли патріотами України. Я розуміла, що за мною стоять діти, і я не могла вчинити по-іншому. Діти кажуть: «Ми не будемо отримувати російські паспорти, ми не будемо отримувати російські атестати». А їм говорили, що українські атестати не видадуть, і в кримському міністерстві розповідали, що посилали людину в Київ, а в Києві атестати не видають для нас. Хоча я прекрасно знала, що це не так. Але є офіційні люди – управління освіти, міністерство, яке каже: «Ні, вам не дадуть атестати». А діти зайняли позицію: «Раз не український атестат, то не треба ніякого, і не будемо ми вступати, не треба». Потім виявилося, що ЗНО (Зовнішнє незалежне оцінювання) можна складати в інших містах. І ось діти взяли квитки і відразу після випускного поїхали: хто — в Івано-Франківськ, хто – в Київ, хтось – у Харків», – згадує Ольга Тимошенко.
Це був час тотальної плутанини. Ольга Тимошенко з вдячністю відгукується про підтримку Міністерства освіти України: «В ті хвилини, коли був повний розпач, я могла зателефонувати в будь-який час дня і ночі – і мені допомагали».
З початку весни до її закінчення думки і погляди змінювалися: багато хто від радикальної позиції перейшов до більш зваженої. Прийняли свої рішення діти, відіграли свою роль батьки. У цей рік відбувся останній український випускний.
«Дуже багато дітей, без всяких прохань і примусів, прийшли на останній дзвоник у вишиванках, навіть маленькі діти та їхні батьки. Для мене було важливо, що діти самі таємно готували випускний і провели його українською мовою, це при тому, що було два класи – український і російський», – згадує директор.
У той же рік в Ялті відбувся випускний, про який дізнався не тільки весь Крим, а й Україна. Діти на лінійці під звуки російського гімну заспівали український: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...». А в школах Севастополя випускний відбувся під охороною російських спецслужб.
Тоді Ольга Тимошенко прийняла рішення про звільнення: «Тебе просто виставили, тобі не знайшлося там місця: української школи не буде – ти не потрібний. Діти не потрібні, ідея не потрібна». В таких думках пройшла середина літа 2014 року.
«Я за професією — вчитель української мови. Я завжди в дітях виховувала почуття патріотизму на прикладах людей, які своє життя віддавали за Батьківщину. І раптом так змінити прапор... Просто змінити прапор в один день, змінити гімн в один день, стояти під інший гімн на лінійці або ставити дітей на лінійку під інший гімн, змушувати їх... Як би я себе почувала?! Ось тільки що я їм казала: ми любимо Україну – це наша держава, і раптом говорити, що «ні, діти, це вже не наша держава, тепер наша держава — Росія»? Ні!» – впевнено каже Ольга Олексіївна.
Влітку 2014-го, під час порожнечі і повної розгубленості, надійшла пропозиція очолити школу в Києві.
«Ні хвилини вагань не було. Я ж не вмію нічого більше. Я вмію бути директором, розумію, як потрібно керувати школою. Ще я можу бути вчителем, але розумію, що здатна на більше, що можу дати більше. Хоча, якби запропонували стати вчителем, я б теж погодилася. Я відразу зібралася і поїхала. 11 серпня була вже тут. 13 серпня Володимир Кличко приїхав до нас у школу, з колективом мене познайомити, – розповідає Ольга Олексіївна. – Школа величезна, у мене була в чотири рази менша. Сюди я прийшла – було 680 діток, зараз – уже 900. Діти йдуть і йдуть, ми всіх приймаємо, багато дітей із зони АТО, багато з Криму».
Разом з директором на нове місце переїхали і кілька вчителів з євпаторійської школи, праця яких тут затребувана і в пошані.
У роботу довелося зануритися відразу. 1 вересня школярів і колектив привітала і Марина Порошенко, яка відзначила працю Ольги Олексіївни, сказавши про те, що цьому педагогу вдалося створити в Євпаторії колиску української державності.
Це свято в київській школі № 309 відбулося під девізом «Перше вересня без квітів»: замість купівлі пафосних букетів батьки передали гроші на лікування вчителя столичної школи № 104 Костянтина Менделєєва, який зазнав поранення в зоні АТО.
«Київські діти більш безтурботні. Вони — хороші діти, але вони горя не знали, втрат не знали, і їм складно зрозуміти того, хто втрачав. Вони душевні, вони допомагають, але якщо говорити про громадянську позицію, то вона така: «У нас нічого не буде, з нами нічого не трапиться». Різниця в тому, що діти з Криму і зони АТО мають великий життєвий досвід, вони пережили вже дуже багато. А київські діти нічого такого не бачили, і слава Богу!» – вигукує Ольга Олексіївна.
Страждання маленьких переселенців видно, розповідає педагог, вони намагаються приховувати свої почуття, але іноді проривається жест або слово, яке показує їхній внутрішній біль і переживання.
Завдяки телевізійним репортажам і газетним публікаціям, про київську школу № 309 та її нового директора дізналися люди, школа стала своєрідним центром збору та спілкування дітей — вимушених переселенців та їхніх батьків. Так школа почала зростати. Вперше тут на майбутній рік формується вісім перших класів, у минулі роки їх збиралося три. Цього року кількість учнів зростає за рахунок переселенців. Беруть усіх, говорить директор, сподіваються, що все буде добре і зовсім скоро дітки зможуть повернутися в свої будинки. «А поки ми намагаємося любити їх, як можемо, щосили», – каже директор школи.
Ольга Олексіївна підтримує зв’язок зі своїми колишніми колегами. «Там залишилося багато людей, які думають так само, як я, незважаючи на те, що вони змушені залишитися і працювати в цій школі. Їм важливо почути з перших вуст, що відбувається в Україні і як живе Київ. Адже в Криму по телевізору розповідають Бог знає що! Зараз нова фішка: всім сказали, що в Україні видають якісь картонки замість паспортів, і кримські паспорти будуть вважатися недійсними», – говорить вона.
Два тижні тому їй зателефонували з Криму і запитали:
– Ольго Олексіївно, ви збираєтеся на 9 травня в Євпаторію?
– Колись, може, але на 9 травня точно не збираюся.
– А то у нас тут ходять наполегливі чутки, що Тимошенко на 9 травня готує теракт.
«Тобто народ там розважається всякими чутками і домислами, все це обростає легендами», – посміхається педагог.
Про майбутнє Криму Ольга говорить важко, але з великим оптимізмом і жіночою інтуїцією:
«Є передчуття, що все повернеться так само, як сталося, за помахом палички, в один вечір сяде четвірка десь у Голландії й ухвалить рішення повернути – і все повернеться. Тому що все, що сталося, здається якимось нереальним, такого не може бути, хочеться прокинутися. Прокинутися і подякувати сну за те, що була можливість побачити справжнє обличчя всіх, хто тебе оточував».

Інна АКСЬОНОВА
«Крим.Реалії»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 24.04.2015 > Тема "Українці мої..."