Версiя для друку Обговорити в форумi

25 квітня 2015 року виповнюється 104 роки від дня народження моєї мами – Героя України, заслуженого майстра народної творчості України, заслуженого художника Автономної Республіки Крим Віри Сергіївни Роїк, яка «зробила величезний внесок у розвиток культури України та Криму». Це — не мої слова, а лише маленька частина оцінок та відгуків мистецтвознавців, музейних працівників, художників, учених і просто глядачів, які побували на її численних виставках, людей, які вивчали її творчість.
У моєї мами було неухильне правило: збирати і зберігати все, що пов’язано з народною творчістю, українською культурою, всім тим, що її цікавило. За багато років зібрався великий архів і її особиста бібліотека, серед якої багато книг — з дарчими написами. Переглядаючи їх, я виявив зошит у темно-синій обкладинці, в якому мама, мабуть, готуючись до написання своєї книги «Мелодії на полотні», зробила цілий ряд записів українською та російською мовами. Я подумав, що вони будуть цікаві читачам газети «Кримська світлиця». В редакції схвалили мою ідею, і після літературного опрацювання ці матеріали публікуються в переддень річниці з дня народження мами. Наша сім’я дякує колективу «світличан» за виконану роботу, за увагу і пам’ять про Віру Сергіївну.

Вадим РОЇК
* * *
РЯДКИ З ЩОДЕННИКА

1952 рік. Після важкої контузії і 25-річного користування гіпсом лікарі наполягли на переїзді в Крим.
— Якщо переїдете, то проживете до глибокої старості, — сказали. – Якщо ні – не більше двох років.
Син Вадим у свої неповні чотирнадцять років закінчив на відмінно семирічку і був прийнятий без іспитів у Сімферопольський залізничний технікум на відділення промислового і цивільного будівництва. Переїзд до Сімферополя 31 серпня, і почалися поневіряння. Сина прописали в гуртожитку технікуму, а в сім’ї – ні квартири, ні прописки. Чоловік, як фронтовик, інвалід другої групи Великої Вітчизняної війни, — увесь час на лікуванні в госпіталях різних міст, і перевести його в сімферопольський госпіталь не було жодної надії.
Я, перебуваючи в гіпсі з другою групою інвалідності, вмовляла надати мені прописку в місті, але одержала відмову. За рекомендаційним листом своєї знайомої мала тимчасовий притулок в її знайомої, спала на старому дірявому матраці на підлозі один місяць. Втративши будь-яку надію прописатися, вирішила востаннє піти в паспортний стіл, де і втратила свідомість. Мабуть, там змилостивилися наді мною і дали направлення в комірку без дверей (їх замінювало рядно) з симпатичною хазяйкою і чоловіком-п’яницею.
Директор технікуму Г. Ф. Царенко дав дозвіл взяти в особисте користування з майна закладу два залізні ліжка з матрацами і дві табуретки. На одній із табуреток син виконував уроки, креслення. Роботи не було. Я пішла в міську спілку народної освіти, і її голова Зінаїда Іванівна Троїцька направила мене у СШ № 1. Директор школи Ольга Володимирівна Іванова добилася в міськвно внесення годин рукоділля в розклад уроків 8-10-х класів. Розповіла про це на конференції директорів Сімферополя, і через декілька днів мені надійшло запрошення проводити такі ж заняття і в СШ № 9. Згодом до мене додому приїхав директор СШ № 2 Олександр Прокопович Шепляков і вмовив працювати ще і з його учнями.
Після цього матеріальне становище сім’ї поліпшилося. Мама, яка жила в цей період то в старшого брата Бориса в Електросталі Московської області, то в молодшого Євгена в Севастополі, приїжджала до мене лише на один день, бо в нашій тісній комірці не було де поставити для неї третє ліжко. Син, як учень залізничного технікуму, мав «провізіонки» і на п’ятницю-суботу їздив у Севастополь до дяді, тьоті. Це було нам великою підмогою в харчуванні.
Перший березень у Криму. Син захворів важкою формою запалення легень. До цього часу ми вже переїхали з комори в кімнату площею дванадцять квадратних метрів. Тут з’явився стіл. Умови проживання були такі: крім плати за кімнату, треба було купити машину дров і вугілля.
Коли син лежав з температурою сорок градусів, задихався від кашлю, хазяйка прийшла до нас із претензією, що за тиждень ми витратили майже всі запаси палива. Я була у відчаї: хворий син лежить у холодній кімнаті, а побутові зручності – надворі. Директор школи передала для сина кошик лимонів, а Яків Самійлович Мангубі, директор обласного Будинку вчителя, де я з листопада 1952 року вела курси художнього вишивання, дозволив мені два дні на тиждень не працювати. І лікарі, і мої зусилля, і увага сторонніх людей допомогли сину піднятися з ліжка. Влітку 1953 року чоловіка — Михайла Роїка виписали з госпіталю і він приїхав у Сімферополь. Його швидко прописали як учасника боїв (під Харковом, Сталінградом, на Курсько-Орловській дузі) та інваліда другої групи. У військкоматі зняли з військового обліку через інвалідність. ВТЕК не давала йому допуск на роботу, і він обіймав посади з невисокою оплатою. Грошей не вистачало ні на їжу, ні на одяг. Допомагали мама, яка жила з нами, а також брати Борис, Євген з дружиною Зінаїдою Іванівною. Скільки житиму, з вдячністю буду пам’ятати їх за цю підтримку моєї сім’ї.
Олександр Костянтинович Платонов, директор Будинку народної творчості, запросив мене одного разу для ділової бесіди і запропонував взяти участь в обласній груповій виставці. Це мене дуже порадувало. Він зробив також ще одну цікаву пропозицію: працювати позаштатним методистом з декоративно-прикладного мистецтва. Штатним працівником цього профілю тоді була Роза Дмитрівна Ващенко, досвідчений фахівець. Я розгубилася, але наполегливість Платонова перемогла. Я взялася за спеціальну освіту з народного мистецтва, обклалася книгами з російської народної вишивки та ДПМ, оскільки добре знала тоді тільки українську народну вишивку.
Моя мама, Лідія Еразмівна Яворська (Сосюрко), професійний художник-графік, яка навчалася в Московському училищі живопису, скульптури та архітектури ім. С. Строганова, любила народну творчість, багато читала про неї і дуже допомогла мені в подальшій роботі позаштатним методистом.
У 1955 році я вперше провела семінар з вишивальницями, навчаючи їх на громадських засадах російській народній вишивці. Після приєднання Криму до України одержала інструкції з української народної вишивки. Я ніби вступила в свою стихію, що була рідною мені з народження. Тепер у Будинку вчителя я переробила програми на українську народну вишивку. Працювала і дотепер працюю безкоштовно з ученицями, бо хочу сповна поділитися з людьми своїми знаннями.
Працювати було складно. Не знала, з чого почати. Чоловік Михайло Стратонович порадив почати роботу зі знайомства з місцевими майстрами, виявити прикладників з усіх видів декоративного мистецтва Криму.
Всій цій кропіткій роботі передували поїздки по кримських усюдах. Розпитувала десяти-дванадцятирічних хлопчиків про тьоть і дядь, які вміють щось майструвати. Завдяки цим відрядженням утворився актив вишивальниць, різьбярів, керамістів та інших майстрів-прикладників, а також самодіяльних художників. Цікаво, що багатьох із них вдалося вмовити продовжити своє навчання в Москві на трирічних курсах.
Поки штатним методистом з декоративно-прикладного мистецтва працював Копаєнко І. П., самодіяльні художники мало спілкувалися зі мною. Але з приходом після нього Горбач І. І. ситуація змінилася. За домовленістю з директором я почала проводити обласні семінари і прикладників, і самодіяльних художників з виїздом у райони півострова, які закінчувалися етюдами на природі. Всього мною проведено 17 семінарів у Криму, взято участь у двох — в Одесі та одному – в Дніпропетровську. Надходили запрошення й з інших міст України, але хвороби чоловіка та погане власне самопочуття не давали мені змоги поїхати.
Не один тиждень і місяць мене точила думка: як об’єднати прикладників за видами їхньої творчості, у кого шукати підтримки, як будувати роботу (зустрічі, обмін досвідом і т. д.), аби їхні чудові вироби, що сміливо конкурували з творами професійних художників, збереглися для нащадків. Це стало особливо актуально, коли помер майстер Пугачов Дмитро Миколайович, людина одинока. Після смерті його оригінальні вироби з коріння дерев зникли. Збереглася лише єдина його робота «Горностай», подарована мені майстром до 8 Березня. Таким чином, у мене вдома створився власний музей народної творчості, який налічує 150 одиниць.
На одному з семінарів вишивальниць у мене сяйнула думка: все потрібно здати в музей, де сформувати місце зустрічей для обміну досвідом. Запропонувала створити музей народної творчості та народного досвіду. Однак не всі підтримали цю ідею, переглядалися і лукаво посміхалися, в мене аж мороз по шкірі йшов.
Так було закладено підмурівок майбутнього Музею декоративно-прикладного мистецтва самодіяльних майстрів Криму. При обласному Будинку народної творчості директор Сапожков виділив для нього кімнату площею дванадцять квадратних метрів. Але ж хотілося більшого! Я і плакала тихцем, і страждала від непробивної стіни нерозуміння. Однак наполегливість взяла верх.
Червень 1963 року. В прикладників Криму величезне свято: відчинив двері омріяний музей! Після офіційної церемонії відкриття розійшлися запрошені гості, відвідувачі. Залишилися майстри, які на зборах обговорили діяльність музею, обрали мене його керівником, призначили чергових. Згодом я стала в ньому не тільки директором, а й консультантом, викладачем, хранителем експонатів і прибиральницею в одній особі.
Через декілька днів після відкриття музею пролунав телефонний дзвінок із Києва. Завідувач відділу народної творчості Республіканського будинку народної творчості Долинська Марія Данилівна повідомила:
— Виїжджає до вас наш керівник, який і прийме ваш музей.
Я чекала його в музеї, а він із залізничного вокзалу приїхав до мене додому. Мій чоловік відвів його в музей. Приїжджий гість був у захопленні та водночас вражений тим, що в Криму є народні майстри-подвижники та ентузіасти розвитку народних ремесел. Після нашої розмови він побував в обласному управлінні культури, а в облпрофраді звернувся до Володимира Школьникова з великим проханням оформити мене в штат установи директором музею з відповідним посадовим окладом.
У готелях Сімферополя не знайшлося вільних місць, і київського гостя ми з чоловіком приймали в себе вдома. Приготували український борщ і вареники з картоплею.
— Я — російська людина, — сказав він, — але дуже люблю українські страви.
До 1967 року наша сім’я жила в приватних квартирах, які часто не відповідали стану мого здоров’я. Очевидно, з огляду на це він сказав при від’їзді:
— Оточуюча обстановка не дуже допомагає вам у справах. Але мені думається, що ви ще будете рости і в громадській роботі, і в своїй творчості.
Через деякий час я отримала Подяку від начальника управління музеїв Міністерства культури УРСР Кирилюка за створення музею. Дізнавшись про це, В. Л. Школьников сказав:
— Віро Сергіївно, це чудово!
Однак разом з увагою до музею зростало і негативне ставлення до мене особисто. Був навіть такий момент, коли музей висів на ниточці: бути – не бути. Школьников завзято захищав, і музей уцілів. Ці місяці для мене були особливо тяжкі.
Ялтинська самодіяльна художниця Шнейдер Віталія Ісааківна прочитала в газеті «Крымская правда» інформацію про відкриття музею народних умільців Криму і того ж дня приїхала в Сімферополь.
— Ви дали народним майстрам щастя, створивши музей, а про нас, самодіяльних художників, забули, — сказала вона мені невдоволено.
Я відповіла:
— Є штат методистів Будинку народної творчості, які працюють з художньою самодіяльністю, і втручатися в його справи я не можу. Я – позаштатний методист з ДПМ.
Вона розсердилася, грюкнула дверима і поїхала. А наступного тижня мені телефонують з Ялти з проханням приїхати на спільні збори місцевих художників і скульпторів.
Коли я приїхала, Будинок культури був повен людей. Довелося виступити і розповісти про наш музей. Ялтинські художники Котлинський, Шнейдер, Розов звернулися до мене з проханням створити картинну галерею. Я дала слово спробувати щось зробити в цій ситуації. У Сімферополі директори будинків народної творчості та культури, вислухавши мене, не відмовили, але й нічого не пообіцяли. Проблема була в тому, де взяти приміщення? До цього часу зберігаю список ентузіастів створення картинної галереї. В його активі: Котлинський Д. Л. – водій швидкої допомоги в Ялті, Розов П. М. – інженер, майор у відставці, Жебенєв С. К., Сировоткін І. В., Калашніков П. П. – працівники Ялтинської рекламної майстерні, Циганок М. А. – будівельник-маляр із Севастополя, а також державні службовці, вчителі, пенсіонери.
Першими свої живописні роботи надали Звягінцев, Розенцвейг, Котлинський, Жебенєв, Арсеньєв. Почала складувати їх у власній квартирі. З приміщенням, як завжди, допоміг Школьников. Нам назустріч пішов директор клубу при консервному заводі ім. С. Кірова в Сімферополі. І в 1967 році в рамках відзначення 50-річчя радянської влади був відкритий пересувний салон живопису самодіяльних художників Криму. І знову, як і в ситуації з музеєм, на загальних зборах художників мене обрали директором салону.
Інтерес до музею і салону зростав. Мене дуже підтримував у цій роботі начальник відділу музеїв обласного управління культури П. М. Рязанов. Почала готувати до друку каталоги музею та пересувного салону самодіяльного живопису Криму, робота над якими тривала упродовж чотирьох років. Кошти на видання допоміг отримати старший інструктор облпрофради Школьников Володимир Леонідович. Я досягла своєї мети: два каталоги були надруковані в 1971 році. В процесі роботи в салоні живопису та з іншими умільцями було сформовано чотири каталоги.
Наприклад, каталог Музею декоративно-прикладного мистецтва народних умільців Криму, створеного 16 червня 1963 року при Кримському обласному будинку художньої самодіяльності профспілок, складається з тринадцяти розділів: вишивка, де вказані мої роботи та мами, плетіння, ткацтво, мозаїка, кераміка, саморобки, пап’є-маше, різьблення, випалювання, біжутерія, карбування, розпис.
У каталозі виставки самодіяльної народної творчості трудівників Центрального району Сімферополя в 1977 році є каталог творів далекого родича поета М. Ю. Лермонтова, художника-графіка Н. А. Арсеньєва, складений у 1972 році. Він народився в Курській губернії в 1888 році, проживав у Ялті. Мною виготовлено три буклети: художникам Рязанцеву та Арсеньєву. Третє прізвище, тобто моє, не вказувалось, щоб не платити авторські. Зате мені дали довідку, що я — автор цих буклетів.
Відпочиваю в 1967 році в санаторії в Алупці. Під час обіду до мене підходить головний лікар і повідомляє, що директор обласного Будинку народної творчості Євген Іванович Сапожков надіслав записку: терміново їхати в Сімферополь, а звідти – на семінар у Москву. Міністр культури Катерина Олексіївна Фурцева збирає на семінар активістів, які створили музеї незалежно від їхнього профілю. Головний лікар пообіцяв дні семінару додати до строку лікування.
По дорозі з Алупки заїжджаю в Алушту до Дмитра Мироновича Радиша, головного художника фабрики дитячої дерев’яної іграшки. Він допоміг мені виготовити до семінару значки. У Москві я приколола їх на груди міністра та декількох присутніх на семінарі працівників союзного відомства.
Учасники семінару зустрілися з цікавими людьми, зокрема з Іраклієм Андрониковим та іншими. Проте найголовніше – це навчання активу організації та веденню складного музейного господарства. З Москви я повернулася обізнаною в справі музейної діяльності людиною і прийняла рішення цілеспрямовано працювати з виїзними виставками по Криму та Україні.
Завідувач відділу народної творчості Республіканського будинку народної творчості Олександр Олександрович Піщейко, який у 1966 році побував у Сімферополі, Ялті, зробивши замовлення нашим майстрам виготовити золоті та срібні медалі для майбутніх лауреатів, наштовхнув мене на ідею взяти участь у республіканській виставці з нагоди 50-річного ювілею країни.
У сім’ї зайвої копійки не водилося, і все ж ми прийняли рішення їхати в Київ. Методисти з усіх регіонів республіки привезли свої вироби на відбір для експонування. Директор виставок і панорам Української РСР Юрій Петрович Пудов, який відповідав за формування ювілейної експозиції, представив мене голові журі — академіку Івану Іллічу Касьяну. Він сказав мені: «Товаришу Роїк Віро Сергіївно, я достатньо давно спостерігаю за вашою творчістю і виставками».
І всі подані на розгляд мої власні вироби та моїх учениць виявилися в експозиції. І. І. Касьян запропонував нам затриматися в Києві, щоб допомогти організаторам розмістити експонати на манекенах згідно з народними традиціями та етнографічним районуванням. Відрядження продовжили на п’ять днів. Я впоралася зі своїм завданням успішно.
Виставка проходила в Жовтневому палаці культури. Понад дві тисячі найрізноманітніших експонатів з усієї України! Касьян був задоволений.
Через два місяці після закриття виставки з музею художньої творчості в Києво-Печерській Лаврі приїхала науковий співробітник Людмила Гура. Її приїзд збігся з повідомленням про присудження мені золотої медалі та диплома першого ступеня виставки. З шести моїх експонованих виробів три придбав Львівський музей українського мистецтва, в тому числі килимок «Сімферопольське море», рушник «Півники», а колекцію квартири-музею Лесі Українки в Києві поповнила моя декоративна наволочка.
20 жовтня 1967 року я від’їжджала в Москву на черговий семінар з декоративно-прикладного мистецтва. У проміжку між пакуванням речей забрала з поштової скриньки пресу (я тоді передплачувала чотири газети) і відклала її для читання у потязі. Близько полудня прийшов чоловік Михайло Стратонович з великим букетом квітів. Я здивувалася: ніби й нагоди жодної. А виявилося: в одній із газет було опубліковано повідомлення про присвоєння мені 16 жовтня звання заслуженого майстра народної творчості України.
З 1969 до 1973 року я проводила виїзні виставки, ознайомлювала населення півострова з виробами кримських умільців. А свою власну творчість у цей період деякою мірою послабила. Удар за ударом завдавали сім’ї похорони рідних людей. Померла мама, за нею в 1972 році – старший брат Борис. Він задихнувся від гару торфових боліт у Підмосков’ї. У 1974 році помирає чоловік Михайло Стратонович, і після його похорону я й сама злягла в лікарню. А коли виписалася з неї додому, дізналася, що вироби народних майстрів після експонування на виставці в будинку культури радгоспу «Південний» зникли, і дізнатися, хто їх звідти забрав, виявилося неможливим. Після цього музей народних умільців і салон живопису самодіяльних художників Криму припинили свою діяльність.
Але треба було жити далі і продовжувати розвивати українську вишивку в Криму. Так почався новий етап мого творчого життя...

П’ять років тому, у квітні 2010-го, Віра Сергіївна Роїк відсвяткувала з нами своє 99-річчя. Друзі, учні, шанувальники прийшли привітати іменинницю. А вихованці зразкової театральної студії «Світанок» — рідні мистецькі душі — Віру Сергіївну просто розчулили!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 24.04.2015 > Тема "Українці мої..."