Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам'яті Петра Калнишевського, останнього кошового Запорізької Січі

Кожний щирий українець прагне пізнати історичні корені свого роду. Порохом тисячоліть присипано багато великих подій. Нині назву нашої держави України і прадавнього герба - Тризуба дехто поривається трактувати із ворожих позицій. Перекрученими подаються і більш близькі події. Наші сусіди часто негативно, по-імперськи, оцінюють діяльність великого гетьмана України Петра Сагайдачного. Вони не можуть простити йому вдалих походів на Москву. В їх поданнях спотворюються події руйнування Запорізької Січі, діяльність гетьмана Мазепи тощо. Прагне виправити ці недоречності Панас Зиновійович Столярчук - науковець, заслужений діяч науки і техніки України, професор, академік АН ВШ України, автор більше сотні фахових праць, а також багатьох гуморесок, оповідань та історичних розвідок, які друкувалися в багатьох журналах і газетах. Пропонуємо до уваги читачів "КС" одну з його історичних оповідок.

Запорізька Січ впродовж віків була неприступною твердинею на шляху татарсько-турецьких завойовників. Підкоривши значну частину Європи і північ Африки, турки ніяк не могли приборкати Січ. А запорізькі козаки, як ті степові орли, вилітали зі свого гнізда і здобували не лише татарські фортеці, але й руйнували не раз серце Великої Порти - Стамбул! При цьому повертали додому тисячі невільників.

Спроби ж Росії вести війни проти Туреччини до середини XVIII ст. були невдалими. Російські війська на той час ще не володіли мистецтвом морського бою та штурму фортець. Прусський похід Петра І завершився ганебною поразкою і оточенням його армії турецько-татарськими військами та козацькими загонами гетьмана П. Орлика. Петро І підписав тоді невигідні умови миру, погодився на повернення Азова і на виведення своїх військ з Правобережної України. Лише після цього російські війська з Петром І (без гармат і обозу) були випущені з оточення.

Походи фельдмаршала Мініха при царюванні Анни Іоанівни були також вельми невдалими, з величезними втратами. Тому вирішено було залучати надалі запорізьких козаків для ведення війн з турками і татарами. Козакам умови степу та морських походів були звичними. Але для цього потрібно було відродити Запорізьку Січ, зруйновану ще в 1709 р. Петром І. В 1734 р. була утворена Нова Січ, недалеко від Старої (о. Чортомлик), у яку повернулися козаки із татарських земель (з Олешківської Січі). Тому нова російсько-турецька війна (1768 - 1774 рр.) виявилася для Росії набагато успішнішою, ніж попередні. В ній важливу роль зіграли запорізькі козаки під керівництвом 78-річного досвідченого командира, учасника походів на Крим і Азов, кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського.

Всією військовою кампанією керував граф П. Рум'янцев, під рукою якого "добував чини" тоді ще мало відомий Г. Потьомкін.

Рум'янцев одержав дві перемоги над турками під Ларгою і Кагулом, проте з великими втратами. Загинула тоді половина армії командуючого. Лишились боєздатними всього 17 тис. війська, якому протистояла 150-тисячна турецька армія, а з тилу наближалися кримські татари. Розгром російських військ ставав неминучим. І ось Г. По-тьомкін особисто спішить за допомогою до кошового Калнишевського, якого тут всі величають батьком. Це повністю відповідало дійсності. П. Рум'янцеву тоді йшов 43-й рік, Г. Потьомкіну - 29-й, генералу Прозоровському - 36-й, а полковнику М. Кутузову - 23-й. Ознайомившись із безнадійним станом армій, як його змалювали на нараді російські полководці, батько кошовий сказав: "Бувало й гірше". Всі здивовано повернули голови на довговусого козацького командира...

...Петро Іванович Калнишевськнй народився у 1690 р. на Роменщині в родині козацьких старшин. Село лежало на пограниччі з Росією і не раз його грабували та палили московські ратні люди, які через низьке жалування часто займалися розбоєм, нападаючи на багаті українські села. Тому тут, на Посуллі, росли мужні відчайдушні вояки. Після загибелі батька 10-річний син Петро вирушив на Січ, де спочатку був джурою у сотника. До 70-річного віку він дослужився до високого чину - став військовим суддею, а через два роки, у 1762 р., обраний кошовим. В цьому ж році зайняла російський престол цариця Катерина II. Новому кошовому з 300 козаками і старшинами довелося поздоровляти російську самодержицю. Золоті червінці, турецькі і персидські  килими та шалі, дорогі хутра і сап'ян, бочки меду і ковбас, балики, дніпрова щука та бистрохідні аргамаки були доставлені у столицю. Показові вправи козаків викликали захоплення імператриці та знаті. Жоден офіцер не зміг встояти у поєдинку на шпагах чи шаблях з 72-річним кошовим - запорізьким Дідом. Це зачіпало гонор дворянства, і Калнишевському прийшлось на три роки розпрощатись з посадою кошового. Проте, будучи обраний вдруге у 1765 р., він залишився незмінним кошовим цілих 10 років, аж до руйнування Січі. Всього провів Калнишевський на Січі 75 років. Безліч битв і походів. Не мав ні сім'ї, ні роду. Десятки разів перед ним хиталася смерть.

Добре запам'яталася перша велика битва. 19-річним козаком рушив Калнишевський із запорожцями під керівництвом тодішнього кошового К. Гордієнка під Полтаву на клич гетьмана Мазепи. На спорожнілу Січ кинув тоді цар Петро І цілу армію, яка вчинила справжній розбій. Вішали, рубали голови, здирали з голів шкіру з волоссям. Відкопали мертвих ченців і тих повісили. Такої люті не бачили козаки навіть від нехристів. Січ спалили. Прорубалось небагато козаків. Вони перейшли на татарську територію і заложили Січ в 1709 р. в с. Олешки. У цій Січі П. Калнишевський козакував цілих 25 років, дослуживши до чину курінного Кущівського куреню Лубенського полку.

І ось тепер покликано Калнишевського на Дунай вершити вікторію для російської армії. Місяць тому за наказом кошового полковник Третяк на 38 запорізьких суднах з 2 000 козаками - морськими вовками вирушили у гирло Дунаю.

Через день після наради Третяк вщент розгромив турецьку флотилію і потопив 11 великих бойових кораблів, очистивши Дунай від турецького флоту. Його кораблі почали з моря штурм Очакова і Сілістрії. Кращу козацьку кінноту під керівництвом полковника Колпака кинув Калнишевський назустріч татарам, а нічною вилазкою в турецький тил посіяв страшну паніку. Вранці вдарили російські батареї та пішли на штурм гренадери. 150-тисячна турецька армія зазнала повного розгрому. Рум'янцев здобув собі безсмертну славу та ім'я Задунайського.

У знаменитій Чесменській морській битві в 1770 р. козаки закидували на турецькі кораблі спеціальні запальні пристрої. Вся бухта перетворилася на море вогню. Турецька ескадра була знищена російським флотом, а керівник битви, фаворит цариці Григорій Орлов отримав особливі нагороди та ім'я Чесменського.

Козаки кошового Калнишевського і полковника Колпака вночі, після морського відпливу, перейшли Сиваш, розбили татар і рушили гуляти по Криму. Здобувши фортецю Кафу, де був ринок рабів, вони звільнили всіх українських і російських невільників.

На свято Петра і Павла в 1774 р. в гості до кошового Петра Калнишевського прибув цвіт російської армії: світлі князі П. Рум'янцев, В. Долгоруков, О. Прозоровський, а з ними - Г. Потьомкін, полковник М. Кутузов. Тости, обійми. Тут же вписалися козаками в Кущівський курінь О. Прозоровський, Г. Потьомкін, М. Кутузов, які отримали "козацькі" імена: Хруст, Нечоса і Байбак. Старий кошовий звертався до прославлених полководців, називаючи їх "діти мої".

Щедрою до кошового виявилася і сама цариця Катерина II. За успішний штурм Бендер та Ізмаїла Калнишевський отримав орден з парсуною імператриці, за Перекоп нагороджений оздобленою шаблею в срібних піхвах.

Весною 1775 р. в с. Кучук-Кайнарджі фельдмаршал Рум'янцев підписав з Туреччиною вигідний для Росії мирний договір. Заслуга запорожців у цій кампанії була величезною. Про запорожців багато почали писати за кордоном, як про новий легендарний мальтійський войовничий орден, прославляючи їх заслуги перед християнами світу.

Після закінчення важкої 6-річної війни Калнишевський з козаками в 1775 р. повернувся додому. Наближалися Зелені свята і кошовий дозволив козакам провідати рідних, поїхати на свої зимівники та хутори. Невелика козацька охорона відпочивала перед святом у замаєних зеленим клечанням куренях. Кошовий ще раз прочитав щойно одержаного листа від Потьомкіна, в якому князь називав його "нерозлучним другом та милостивим батьком". Чекав за військові козацькі заслуги вольностей від государині-імператриці.

І ось вночі п'ятьма потоками попрямувала на Січ 100-тисячна резервна армія безродного генерала Текелія Петра Абрамовича. Вимога Текелія: негайна здача Січі.

- Не здамо матінку Січ! Помрем зі славою! - кричав герой Ізмаїла отаман Семен Бехмет. Проте 85-річний кошовий, який ніяк не міг повірити у таку підлу провокацію, наказав: "Сили нерівні. Стріляти по християнах не будемо. Січ здати!" І тут кошовий почув заклик отамана Бехмета: "За мною, браття! Прорвемося до султана, він прихистить. Москаль набивається до нас у брати, а є гіршим від бусурманина!" По дорозі до них приєднувалися козаки із степових паланок, і в Задунайську Січ прибуло біля 5 тис. січовиків, які не покрили себе ганьбою поразки...

Горіли курені, школа, церква, пушкарня. Пограбовані канцелярія з козацьким архівом та кошова скарбниця. Вперше козаки помітили сльози на очах безстрашного кошового. І враз всі побачили диво: сліпі козаки, поранені, хворі, каліки і старці-кобзарі, що доживали свій вік на Січі, раптом стали в коло, і зазвучали кобзи. Спів нещасних морозив серце. Ще хвиля - і вся ця ватага рушила у вогонь палаючої церкви св. Покрови. І чисті душі їх, здається, полинули до Бога.

"Кому я повірив? - бідкався кошовий. - Чи ж забув про підлий вчинок генерала Кречетнікова, який запросив облесливими обіцянками у гості керівників Коліївщини? Ті також повірили облудливим намовлянням і поїхали на гостину, а опинились із зв'язаними руками і ногами. Чому я не об'єднався із Залізняком, із Пугачовим? Але ж я допомагав обом. Мало допомагав..."

Тягнуть гренадери на вози козацькі реліквії: клейноди, курінні прапори, булави, перначі, коругви і зброю. За розпорядженням цариці все це вивозять в Москву.

Майно вищої старшини конфісковане. В кошового забрано самої лише худоби 16 тис. голів. Землі Запорізької Січі дарувала цариця своїм фаворитам. Сам фельдмаршал Г. Потьомкін отримав на Україні 150 тис. десятин чорнозему. Але недовго йому довелося втішатися цим подарунком за зраду. Через 15 років після руйнування Січі, до якого приклав свої руки і князь, він важко захворів, подібно, як це було колись при облозі Сілістрії. Тоді його вилікували за одну ніч запорізькі лічці. Тепер же не було козаків. Потьомкін помер у 1791 р. на 52-му році життя. Безмежні його земельні наділи стали власністю німецького барона Штіглера.

Після руйнування Січі у 1775 р. найвища запорізька старшина була засуджена до смертної кари. Правда, після письмового клопотання Г. Потьомкіна, страту було замінено засланням у віддалені монастирі, Катерина II написала: "Бути по цьому". Синод постановив військового писаря Івана Глобу заслати у Туруханський монастир, військового суддю Павла Головатого - у Тобольський монастир, а 86-річного кошового Петра Калнишевського - на довічне ув'язнення в Соловецький монастир із забороною прогулянок, листування та ведення з ним розмов. Ченці, які двічі на день приносили їжу кошовому, були німими або з вирваними язиками. Двері постійно охороняли озброєні вояки, яких з цього часу спеціально почали утримувати в монастирі. Виводили кошового із тісної сирої нори, де температура навіть улітку не перевищувала 8 градусів, три рази в рік для сповіді в церкві: на Різдво, Великдень і на Спаса під охороною чотирьох караульних.

Потьомкін 15 років, аж до своєї смерті, постійно довідувався в Синоді: "Чи живе ще соловецький в'язень?" І щороку отримував одну й ту ж відповідь: "Живе!"...

Повмирали вже царі Катерина II і Павло І, вмерли і "діти кошового" - Рум'янцев і Потьомкін, вмер безродний генерал Текелій, три рази вимерла приставлена охорона, не витримавши важких умов Півночі. А Він жив. Жив усім супостатам на зло...

Лише у 1801 році при сходженні на престол Олександра І останньому кошовому Запорізької Січі на 110-му році життя, після 25-річного ув'язнення в темниці, було "дароване прощення". Вивели його вперше надвір. У кутку камери-нори залишилось понад аршин нечистот, що накопичились за час ув'язнення. Від отамана постійно тхнуло сирою землею, оправдуючи біблійне: "Чоловік сотворений із землі і у землю піде і сліду не лишиться від нього, крім землі". Сиве волосся, вуса і борода покривали тіло до колін. Зотлілий одяг розповзався. Він ішов босим. Кінці пальців на ногах були обгризені щурами і видавалися чорними горбками. Старець не мав ні одного зуба. Прочани спішили доторкнутися до нього, вважаючи святим. Він їм нагадував біблійних пустельників.

Перше, що запитав святий старець, було: "Скажіть, люди добрі, а що там діється вдома? Як наша матінка Запорізька Січ?" І почув колишній кошовий вперше за чверть віку людський голос прочанина з України, який прозвучав йому як глас Божий: "Немає вже, батьку, Січі, немає України. А як не стало України, то й загинули Кримське ханство і шляхецька Польща. А козаки твої стали кріпаками і тягнуть ярмо московського пана". І бачили люди, як виступили сльози із старечих очей кошового. Він плакав вдруге за своє довге життя...

На Соловки добиралися богомольці з цілої Росії, щоб побачити святого, який поєднав своїм життям три століття. Провідав його там і генерал Засядько, творець бойових ракет, син останнього січового гармаша. Він привіз кошовому вишиту сорочку з його ж Роменщини.

Калнишевський прожив ченцем на Соловках ще два роки. І ось одного дня, вставши рано, помився, одягнувся у вишиванку, склав молитву Богу, ліг у домовину і після 112 років подвижницького життя упокоївся. На шиї покійника виднівся великий хрест з розп'яттям і зображенням січової церкви святої Покрови, а за поясом цокав дзиґар - подарунок Потьомкіна, який розходився з Москвою в часі. Він показував пору на Запорізькій Січі, на Україні.

Тож за які провини випала така нелюдська кара на голови високих запорізьких чинів? Існує припущення, що старшині (Калнишевський, Глоба, Головатий) все-таки вдалося заховати січову скарбницю. Будуть кошти - вдасться відродити Січ у іншому місці, на землях людяніших сусідів. І не вмре тоді козацький люд, не вмре Україна.

Жодні погрози і "допити із старанням" не дали результатів. Рішення суду - страта, замінена засланням у далекі монастирі. Москва не допустить відродження Січі! Січ похоронена навічно! Ніхто із осуджених не видав таємниці і не просив царських милостей. Воістину залізні титани керували тоді козацтвом...

Важка чавунна плита з написом біля соловецького монастиря нагадує, що вона колись охороняла вічний спокій нездоланного кошового. Там, поряд з монастирем, нині тисячі горбиків. Тут, на Соловках, сплять земляки кошового - жертви більшовицького терору в XX столітті.

Де була колись Запорізька вольниця, скиглить нині дніпровська чайка, Чортомлицька Січ десь там, під водами Каховського моря. Далеко захована вона від українського народу, але не від його серця і пам'яті.

1920 рік. Дослідник, якого нині називали б екстрасенсом, розвівши руки, блукає по Чортомлику і далі, по стародавніх землях історичних подій. Він шукає місце останньої Січі. І раптом біліє екстрасенс і тікає з одного горбка. "Не можу більше! Чую, що тут стояла церква, палахкотів великий вогонь. Чую звуки кобз і передсмертні крики калік. Тут лунає прокляття нечестивим!"

... То хай же ці волання скривджених і обдурених славних предків стукають з-під землі і води у наші серця, щоб ми стали пильнішими і вже ніколи більше не дали чужинцеві ввести нас в оману.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 20.09.2002 > Тема ""Білі плями" історії"