Версiя для друку Обговорити в форумi

За вікном спекотне кримське літо 2014-го. Моя п’ятирічна донька бігає з дітлахами в дворі. Лунає поперемінно сміх, плач, скрип старої гойдалки, зробленої ще в СРСР. Все, на перший погляд, буденно, як і раніше. На лавочках сидять всезнаючі бабусі і діляться враженнями від телевізора і від реальних подій, які прийшли, а їх ніхто не чекав… В їхніх стривожених, пісних поглядах немає радості, спокою, оптимізму. Час ейфорії невпинно спливає. Реалії життя крок за кроком наступають і повертають до дійсності. От вже нема в Криму українських мобільних операторів, української гривні, українських підприємств, банків, туристів, товарів на крамничних полицях. Українська мова вже не ріже їм слух, а їхній улюблений телевізор розповідає, що України скоро не буде взагалі… А чи стали кримчани щасливішими від такого вибору? Чи прийшов достаток в їхній дім? Чи кожен знайшов достойну роботу і зарплатню? Чи стали діти їхні розумнішими і добрішими? Чи відкрили батьки своїм дітям нові шляхи для досягнення успіху? Чи побачать вони в своєму житті, як живуть в інших країнах, скільки свобод і можливостей має європейська молодь? Мовчання. Ці запитання залишаться без відповідей. Бо не про це думали дорослі кримчани, коли вирішувалася доля їхніх дітей. Вони вибрали минуле. Вони вибрали країну, якої не знали. І зараз їх чекає тяжкий, болісний процес пізнання. Його треба буде проходити, аплодуючи, бо іншого вибору у них нема. Тут не терплять інакомислячих.
Багатонаціональний Крим став придатним для життя тільки для «русских». І це не національність, а рівень культури і рівень світогляду. Українці в Криму з тривогою в серці зустрічають кожен новий день. В їхній дім прийшла зла мачуха. А рідна матір тяжко захворіла. Ми не знаємо, як зарадити цій біді. Всім серцем переживаємо і бажаємо їй якнайшвидшого одужання, якнайдосвідченіших лікарів і якнайефективніших ліків. Яку дорогу ціну платить український народ за зцілення рідної матері…
Ось і вечір. Донька прибігла з двору. Розповіла, як її ровесники, п’ятирічні хлопчаки, бігали з палками і пістолетами по вулиці і кричали: «Ну когда уже эту Украину уничтожат?..». На очі накотилися сльози, а в думці промайнули слова молитви за рідних, за всіх, хто там ризикує життям, і за тих, чиї серця наповнилися злобою і ненавистю…

Галина САЛО,
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2014 > Тема "Резонанс"