Версiя для друку Обговорити в форумi

Чи не до своїх номенклатурно-донецьких земляків, ініціаторів мовної регіоналізацїї країни звертається Володимир Сосюра? І чому б їм сьогодні не визначити поета своїм авторитетом? Бо ж авторитет для них — понад усе! А чим Сосюра не авторитет?
По-перше, класик радянської літератури. По-друге, хто, як не він, зміг так проникливо і глибоко передати неповторність донецької душі з її майже первісною емоційністю та любов’ю до своєї грішної землі зі всіма її природними скарбами?
На те, що в Сосюри жило усередині «два Володьки», — можна було б і закрити очі. Мало там що... Ну служив в особистій охороні у Петлюри, потім ще у Махна якийсь час... Навернув його Головний отаман писати українською... Написав у 1920-ті поему «Мазепа»... Побився у голодомор з енкаведистами, які у товарняку харківської залізниці колективом ґвалтували дівчинку-селянку... Так йому ж за це поставили діагноз — параноїдальний синдром і лікували в харківській дурці...
Але що там не кажи, навіть у дурці всі санітарки були в нього закохані і декламували напам’ять «Так ніхто не кохав...». Та що там медперсонал! А хворі... Хіба можна забути хлопчика, який бігав в одній білизні круг свого ліжка і кричав: цвіте Червона Україна!
Та й те, що усе життя за Сосюрою ходила «тінь смерті у жовтих штиблетах, світло-шоколадному костюмі із безбарвним обличчям нальотчика», — хіба ці почуття не знайомі сьогоднішнім донецьким авторитетам?!
Володимир Сосюра народився 6 січня 1898 року в Дебальцевому. В нього було семеро молодших братів і сестер. І всі вони росли, «як трава, в бруді й сонці — вічно голодні й немиті». Їм тільки «снилося прекрасне життя інших, що не мріють про м’ясо і гарну одежу».
З 13 років Сосюра працював на щебені і тягав тачки. «Ще й не сходило сонце, — пише поет у «Третій роті», — і замість гудків співали півні, й холодна зоря тільки займалась над селом, як мати будила мене, і я йшов туди, де над «чавункою» і гулом поїздів гриміло каміння під ударами сотень молотків, де нам видавали на сніданок іржаві оселедці, і важка тачка з камінням натирала мої руки до кривавих пухирів».
Дитячі спогади, громадянська війна, коли поета ставили перед дилемою — виконати наказ і застрелити полоненого друга дитинства, чи не виконати наказ і.., — всі ці драми виплескувались у вірші, а особливо в драми любові. Драму любові до Батьківщини — згадаймо цькування поета після його знаменитого вірша «Любіть Україну!». І кохання до жінок... Про одну таку історію згадаємо сьогодні.
Синьооке кохання Володимира Сосюри — випускницю київської балетної школи Марію Данилову — сучасники називали «сущим дияволом». Їхні гучні, вибухові сімейні сварки були притчею во язицех у мешканців «Слова». Та, можливо, це все-таки була любов — бо інакше буде незрозумілим усе інше, що сталося з ними. 1942 року поет дізнався, що Марія — агент НКВС і змушена доносити на нього та його знайомих. Однак не покинув її. По війні, 1948 року, Марія написала листа тодішньому голові Спілки письменників України Олександрові Корнійчукові, що завербована з 1941 року і змушена була «по службі» бувати на явочних квартирах... Марію заарештували й засудили на 10 років за розголошення державної таємниці. Із Сосюрою вона розлучилася ще до арешту. Через рік по смерті Сталіна Марія повернулася. Казали, що з вокзалу додому Сосюра нібито ніс її на руках. Згодом вони знову офіційно одружилися, й останні десять літ їхнього життя були мирними та щасливими. Мали онуків Світозара й Орисю. Марія пережила Володимира на 30 літ, померла 1995 року.

Ольга БОНДАР

Володимир СОСЮРА
МАРІЯ

Задуманий вітер над городом віє,
Ідуть перехожі невпинним прибоєм,
І я поміж ними йду, повний тобою,
горять ліхтарі, мов шепочуть:
«Маріє!..»
І солодко серце стискає і мліє,
мов сон мені дивний, невиданий сниться...
І хочеться в небо злетіти, мов птиця,
де блимають зорі далекі:
«Маріє!..»
І пісня в душі наростає і спіє,
мов вирватись хоче нестримно на волю...
Весна вже прийшла, та дерева ще голі,
й гілля наді мною шепоче:
«Маріє!..»
Десь море на півдні шумить і синіє,
там даль не така, як у нас, на Вкраїні,
Стоять кипариси, стрункі і незмінні,
і хвилі під ними шепочуть:
«Маріє!..»
Іду, поспішає, мов крилами мріє
зоря, перед мене в простори щасливі...
А губи шепочуть в блаженнім пориві
для мене єдинеє ім’я:
«Маріє!..»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 01.08.2014 > Тема "Українці мої..."