"Кримська Свiтлиця" > #30 за 25.07.2014 > Тема "Душі криниця"
#30 за 25.07.2014
ГОЛОС ЧИСТИЙ, Н╤ЖНИЙ, ПОЕТИЧНИЙ
Поез╕я
У черкаському видавництв╕ «Брама» побачила св╕т друга зб╕рка в╕рш╕в поетеси Там╕ли Чупак, оч╕льниц╕ Кам’янського ╕сторико-культурного запов╕дника, яка ма╓ назву «Б╕лим по б╕лому». Пропону╓мо уваз╕ читач╕в передмову до ц╕╓╖ зб╕рки поета Данила Кононенка та доб╕рку в╕рш╕в з ц╕╓╖ книги. Народитися в Кам’янц╕ ╕ не бути поетом, а чи музикантом? Та такого в принцип╕ бути не може. Адже це та сама Кам’янка, де й понин╕ вита╓ високий дух Пушк╕нсько╖ поез╕╖ ╕ хвилю╓ серця невмируща, така надихаюча ╕ всемогутня музика Чайковського! Це ж саме тут, у колишньому мальовничому сел╕ Кам’янка Ки╖всько╖ губерн╕╖, нин╕ районному центр╕ Черкащини, близько двохсот рок╕в тому в р╕зний час бували ╕ писали сво╖ ген╕альн╕ твори велети св╕тово╖ культури — поет Олександр Пушк╕н та композитор з укра╖нським кор╕нням Петро Чайковський. ╤ той старовинний парк, що й понин╕ вишумову╓ розк╕шним г╕ллям стол╕тн╕х дуб╕в ╕ каштан╕в на територ╕╖ колишнього ма╓тку Давидових, у рукотворному грот╕ якого збиралися на пота╓мну раду члени П╕вденного товариства декабрист╕в на чол╕ з Пестелем, ╕ р╕чка Тясмин з кам’янистими берегами (зв╕дси й назва м╕стечка «Кам’янка»), ╕ широк╕ луки, що тягнуться вздовж р╕чки десь аж з К╕ровоградщини, ╕ кучеряв╕ вишнево-яблунев╕ сади та садочки об╕ч б╕лявих хатин, ╕ розлог╕ верби та осокори, кущ╕ калини та духмяного бузку з витьохкуванням р╕зного птаства – усе це Кам’янка, ╖╖ кра╓види, ╖╖ чар╕влив╕ неповторн╕ м╕сця. ╤ як же серед тако╖ краси не писати в╕рш╕в, не сп╕вати п╕сень, не творити чудово╖ музики? Тенд╕тна, чорноока ж╕нка, одна з оч╕льниць Кам’янського ╕сторико-культурного запов╕дника Там╕ла Чупак народилася й виросла тут, у Кам’янц╕. Змалечку виховувалась на бабусиних п╕снях ╕ татов╕й та д╕дусев╕й музиц╕ – перший грав на баян╕, другий — у м╕сцевому духовому оркестр╕ на баритон╕. Сама, малою, без спонукань та умовлянь, п╕шла до м╕сцево╖ музично╖ школи, що названа ╕м’ям славетного композитора П. ╤. Чайковського, ╕ зак╕нчила ╖╖. А пот╕м були музичне училище та навчання на музично-педагог╕чному факультет╕ К╕ровоградського педагог╕чного ╕нституту. В╕дкривши для себе ╕ закохавшись у чар╕вну поез╕ю Лес╕ Укра╖нки, Там╕ла й сама почала писати музику на ╖╖ в╕рш╕, а згодом спробувала ╕ сво╖ сили у в╕ршуванн╕. Любов до музики та поез╕╖, прекрасний сп╕вучий голос, без якого не обходяться л╕тературно-мистецьк╕ свята в ╖╖ р╕дному м╕ст╕ та обласному центр╕, п╕днесли Там╕лу Чупак на високий мистецький р╕вень, принесли ╖й заслужену славу одн╕╓╖ з найв╕дом╕ших творчих особистостей Кам’янщини, Черкащини… Два роки тому св╕т побачила перша поетична зб╕рочка власних в╕рш╕в, яку авторка назвала дуже символ╕чно: «Я молюся п╕снею до неба». В н╕й поетеса з╕брала сво╖ кращ╕ в╕рш╕, написан╕ власним серцем, з╕ткан╕ з н╕жних неповторних звук╕в р╕дно╖ мови:
Я — плакуча верба Н╕чия. Н╕ч ╕ я. Т╕льки в╕тер шепоче: — Моя… — Н╕ч? Чи я? Темнотиша др╕ма╓ н╕ма. В╕тер н╕чку в об╕ймах трима. Лиш плакуча верба н╕чия. ╤… я.
Перший поетичний усп╕х окрилив авторку. Вона продовжувала ╕ продовжу╓ створювати нов╕ н╕жн╕, сповнен╕ музики й п╕сенност╕, любов╕ й тепла сво╖ в╕рш╕. ╤ нехай у них нема╓ того гучного заклику до звершення високих громадянських вчинк╕в, але в ╖╖ по-ж╕ночому щирих ╕ сердечних в╕ршах ст╕льки чутливо╖ душ╕, ст╕льки сонячност╕, любов╕ до життя, до спокою на земл╕, ст╕льки музики ╕ п╕сенност╕, ср╕бнодзвонних перелив╕в материнсько╖ мови, що аж душа завмира╓, робиться добр╕шою ╕ н╕жн╕шою. То х╕ба ж це не сила поетичного слова? Адже ж не обов’язково у кожному рядку клястися про свою любов до р╕дно╖ земл╕, В╕тчизни – головне, щиро любити ╖╖ ╕ передати, висловити цю свою любов так, щоби й ╕нш╕, читаючи, так само щиро ╕ по-справжньому полюбили, в╕дчули «як з╕тха╓ душа земл╕ Вкра╖ни, як п╕сня з неба пада╓ на ╖╖ плеч╕ б╕л╕…» Там╕ла Чупак — поетеса, яку муза веде за руку ╕ в чоло ц╕лу╓. ╥╖ творч╕сть сповнена краси душ╕ людсько╖, н╕жност╕ ╕ кохання:
Наберу повн╕ пригорщ╕ св╕тла, намалюю, насню, нагадаю, сонценотами день насп╕ваю ╕ тоб╕ подарую на спомин. Щоб жар-птиц╕ с╕дали на плеч╕ ╕ губили на щастя п╕р’╖ни, оч╕ щоб на красу прозр╕вали, а душа до мо╓╖ вертала.
Звичайно, не легко перепов╕дати справжню поез╕ю прозою. ╥╖, поез╕ю, потр╕бно читати, вбирати серцем ╕ душею… Тод╕ вона буде хвилювати. А тому залишаю цю можлив╕сть для читача самому доторкнутися серцем до цих запахущих кв╕т╕в-поез╕й Там╕ли Чупак. Ще ╓дине, до чого б хот╕лося привернути увагу – до барвисто╖ мови поез╕й авторки, до ╖╖ вм╕ння творити нов╕ слова, як╕ орган╕чно впл╕таються у канву в╕рша, в колорит нашо╖ р╕дно╖ мови: «мороз сн╕гозорив», «в╕зерунководив», «осумнено хилили верби в╕ти», «кв╕томузика», «щедрос╕йна веснянка», «невмолимо ясна краса» та чимало ╕нших ц╕кавих словотвор╕в. «Б╕лим по б╕лому» — друга зб╕рка. Вона ╓ витоком з першо╖ ╕ ╖╖ продовженням, але значно глибшою ╕ почуттями, ╕ зм╕стом. Гадаю, цього поетес╕ Там╕л╕ Чупак, мо╖й землячц╕ з нашого чудового м╕ста Кам’янка, що на берегах р╕дно╖ р╕чки Тясмин, вдалося досягти. Нехай же джерельно ╕ ср╕блодзвонно вигра╓ ╖╖ поез╕я, розлива╓ться житт╓дайною водицею. ╤ нехай тече вона, Поез╕я, чистим руча╓м до читацьких сердець.
Данило КОНОНЕНКО, член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни
Б╤ЛИМ ПО Б╤ЛОМУ * * * Заблукала п╕сня, заблукала По чужих св╕тах, г╕рких устах. Заструнився в ╖╖ грудях страх, Збайдуж╕ла ╕ хвор╕ти стала. В╕днайду я п╕сню, в╕дшукаю, Руку дам ╕ в д╕м св╕й приведу, В╕д╕гр╕ю, спати покладу, А як з╕йде сонце – засп╕ваю. * * * Ос╕нню тишу слуха╓ село стареньке, зморщене, змордоване до краю ╕ геть знев╕рене. Нема до кого притулитись. Лишилося – святим у оч╕ заглядать. Просити милост╕ у Бога - молитися, ╕кони ж бо – мовчать. ╤ т╕льки п╕сня, здатна серце вирвати з грудей, — ледь жевр╕╓… Ос╕нню тишу слуха╓ село… * * * «Ой, три шляхи широк╕╖…» Тарас Шевченко Шляхи, дороги, пут╕, стежки, Вас на земл╕, що з╕рок на неб╕. Т╕льки чому ж складають казки Про три дороги? Яко╖ то треба? П╕деш прямо – втратиш коня, Повернеш нал╕во – втратиш життя, Направо звернеш – себе втратиш. Що вибира╓ш? Сумно╖ сп╕ва╓ш. Мати синочк╕в у путь споряджа╓. Р╕зн╕ дороги, доля – одна. П╕сня стражда╓, стежка блука╓. Прийме д╕тей нав╕сна чужина. Сл╕по несуться кудись навмання. Привиди ждуть ╖х, кличуть ╕ манять, Лиш об╕цяють, обплутують, ваблять ╤ випивають залпом до дна. Де ж ви, хлопц╕-зароб╕тчани? Витекла п╕сня, зг╕ркла весна. Зрошена кров’ю стежина до мами. Сл╕па Укра╖на одна. * * * Час сам собою плине. Все н╕би просто так. Життя – то Божий знак, Чи п╕сня в неб╕ лине. Дн╕-блискавки спалахують, Поранивши. ╤ гаснуть. Лише думки блукають, Вноч╕ шукають сну. ╤ чу╓ш, як з╕тха╓ Душа земл╕ Вкра╖ни ╤ п╕сня з неба пада╓ На плеч╕ ╖╖ б╕л╕. * * * Дереволицар на сторож╕: вслуха╓ться, чека╓ – десь, може, засп╕ва╓ шабля чи лунко цокотом п╕дков розбудить сонне птаство г╕сть довгожаданий. См╕╓ться тиша, привидами манить, а л╕с, знев╕рившись, лама╓ списи-в╕ття, погрозливо гуде, кричить безпом╕чно. Все – тл╕нь… ╤ знову мовчазний Холодний Яр в задум╕ в╕ков╕й вид╕ння наклика╓. * * * Молилася ос╕нь. Мотиви жовтнев╕ впл╕тались в волосся. У с╕рому неб╕ курликали хмари усл╕д за птахами, мр╕яли, танули. Дихав димами старий падолист, сивий ╕ п’яний, а був же колись його чуб зеленим. Впл╕тались в волосся мотиви жовтнев╕. Молилася ос╕нь… * * * П╕д ритм╕чний перегук краплин так легко випрозорю╓ться мелод╕я любов╕. Вправн╕шого концертмейстера, н╕ж дощ, мен╕ не знайти. Воркун краплистий, про що в╕н дума╓? Йде соб╕ дощ… А моя любов – просто ╓ ╕ ╖╖ не бентежать н╕як╕ примхи погоди. * * * Б╕лим по б╕лому сн╕жило, кружляло, шило-вишивало сорочку зим╕. Вишиванка б╕ла, та до б╕лого обличчя, як же личитиме ╖╖ Величност╕. Мороз сн╕гозорив, в╕зерунководив б╕лим по б╕лому. Б╕лим по б╕лому… * * * Мережки промен╕в спустилися у р╕чку, прозр╕вши небо, що на дн╕ лежало, ╕ н╕жилось в холодному пот╕чку, висок╕стю стомившись, спочивало. Небесну синь очей др╕маючо╖ глад╕ птахи стривожено крильми торкали ╕ рибам заздрили, що у п’янк╕й в╕драд╕, блакиттю вод полонен╕, л╕тали. Осумнено хилили верби в╕ти, тремтлив╕ хвильки ц╕лували руки, а сонце п╕дняло блакитн╕ кв╕ти з дна р╕чки — бо не стерп╕ло розлуки. * * * Ще не з╕в’яли барви л╕та, Ще пром╕нь б’╓ться у в╕кно, ╤ птахохор не зна╓ нот, ╤ всюди музика розлита. Лиш веч╕р втомою полонить, Вколише сонний дивосв╕т, — Ос╕нн╕й принесе прив╕т Серпневий в╕тер у долонях. * * * Був тихий яблуневий ранок. Аж раптом зор╕ об╕рвались ╕ впали у траву, мов сльози в╕д передчуття розлуки. Ту тишу неполохану, живу ми не тривожили. Ми говорили мовою очей. Бо що слова? Вони нам ╕ ран╕ше не давались. — А зна╓ш? ╤з першого класу… — Як не сказав тод╕, не треба ╕ тепер губити сл╕в, бо ╓ м╕ж нами б╕льше щось – щось серцесяйне, чисте, назавжди. …Був тихий яблуневий ранок. * * * Засп╕вай мен╕, ранку, щедрос╕йну веснянку, щоб вродила красою невтолимоясною! В╕тер в╕ти торка╓, струни перебира╓ у подруги-арф╕стки, молодо╖ бер╕зки. Дотик сонця ц╕лу╓, пестить, н╕жить, милу╓ солов’╖ного см╕ху щебетливу ут╕ху. Барвозвучно, як в раю, без к╕нця ╕ без краю.
* * * Каштанов╕ Кам’янського парку, що зацв╕в восени Жив каштан не такий, як ус╕ дерева. Восени розкв╕тав б╕лим-б╕лим цв╕том. Дивував перехожих, птах╕в ╕ небо, посм╕хався, коли зневажали сус╕ди ╕ кричали: «Ганьба! В╕н же зовс╕м б╕лий, коли вс╕ ми у золото одяглися. Просто з’╖хав ╕з глузду, жебрак жалюг╕дний, не простить йому ос╕нь такого свав╕лля!» Його били словами бездушно й жорстоко, та каштан не зважав, пересуд╕в не слухав. В╕н весну дарував серед осен╕ людям. * * * Вона, не прощаючись, тихо п╕шла, засипавши м╕сто пелюстками б╕лими акац╕й, каштан╕в, калини й жасмину. ╤ довго топтались по них перехож╕, нарешт╕ прозр╕вши: «Весна в╕дцв╕ла, а ми й не пом╕тили?!» * * * Оголена правда забилася крильми об мокросльозу шибу св╕домост╕. Затр╕пот╕ли думки, заметушилися, переганяючи одна одну, небавом шукаючи то стежки, то дива. А Божа Мати зглянулась ╕ попросила Сина вдягнути правду у вишиту сорочку свято╖ любов╕. * * * В╕дхлинули, в╕дтухнули помалу жахн╕ осеновиддя осоружн╕. В╕драдили лел╕ння зимосн╕жн╕ недуги-н╕моти жахну оману. Забарвить б╕ль у б╕ле сн╕гостужа, заледен╕╓ г╕ркота пробачень. В╕дхука╓ шпаринку в серц╕, наче, тв╕й б╕лий в╕рш самовоскреслий, дужий. * * * Зажурозвиклося, замовклося, затерплось, закрижан╕лося, забулось, запеклось. За г╕пнотичним зашморгом знев╕ри заклякнуло, немов би й не було. Та замовлянням заколисливим, марудним колись обридне задурманення облудне. Займеться, задрижить ╕ заклекоче закляклий вол╕ дух, в╕дкри╓ оч╕, ╕ гн╕вом заклику, замовчаний в╕ками, не завага╓ться, а збуриться громами! * * * Десь на кра╓чку н╕жност╕ старий мотив загубиться, що з╕тканий ╕з б╕лого пелюсткопаду мр╕й. Ходою легкотихою блукатиме по вулицях дитинства св╕тлоокого зникомий лейтмотив. В сюжет╕ старомодному не в╕дшукать зак╕нчення, лиш обриси минулого у спогадах ╕ снах. Десь на кра╓чку н╕жност╕ несказане прокинеться, несправджене окрилиться у звуках ╕ словах. * * * Як легко випурхнути слову на пап╕р, Як легко. Рука сама думки в╕дкри╓ пота╓мн╕, Рука сама. «╤ зв╕дки те взялось?» — м╕рку╓ голова, «╤ зв╕дки?» Але ж н╕коли не збувалося й не снилось, Але ж н╕коли. ╤ т╕льки на пап╕р чомусь взяло ╕ напросилось. ╤ т╕льки.
"Кримська Свiтлиця" > #30 за 25.07.2014 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13663
|