Версiя для друку Обговорити в форумi

Оповідання

Таїр Халілов (Таїр Халіл) народився 6 вересня 1940 року в с. Карабай Старокримського району. Освіта — незакінчена вища. Працював у радгоспі агрономом, кореспондентом газети «Ленін байраги» («Ленінський стяг»). Автор книг: «Моя доля — ХХ століття» (поема), «Коли прилітають лелеки» (оповідання), «Перший сніг» (повісті та оповідання) та ін. Член Національної спілки письменників України. Живе в с. Пушкіне Совєтського району Автономної Республіки Крим.

Таїр ХАЛІЛОВ
ЖАЙВОРОНКИ СПІВАЮТЬ НАВЕСНІ

І
Джафер прокинувся після дивного і тривожного сну. Чоло його покрилося крапельками поту, серце від хвилювання б’ється сильно-сильно. Уві сні його шестирічний син Ділявер простягає до нього ручки з темної кімнати і кличе до себе. А Джафер з усіх сил рветься до нього, але не може переступити поріг дому.
Розхвилювавшися, він встав з ліжка і вирішив, що обов’язково вдень піде провідати сина.
Після роботи попрямував до свого колишнього дому. Натиснув кнопку дзвінка. Нарешті почулося клацання замка і двері повільно прочинилися. На порозі стояла п’яна, розтріпана, у нічній сорочці Найле. Ця тридцятирічна розповніла жінка в юності була усміхненою симпатичною дівчиною з тонким станом. Який безжалісний час! Він не щадить людей. Інколи, дуже бажаючи побачити людину, зустрінеш її через роки і не можеш упізнати.
— Навіщо прийшов? — розгнівано спитала вона. — Мабуть, скучив?
— Де Ділявер?
— Спить, — відповіла Найле, упершися рукою в одвірок. — А взагалі, що тобі від нас потрібно?
— Я прийшов побачитися з сином.
— Його нема. Він у бабусі.
— Тату, я тут! — погукав син.
Джафер хотів пройти до кімнати, але Найле перепинила йому шлях.
— У мене гість!
— Плював я на твого гостя! Дай пройти, я хочу побачити сина! — відштовхнувши руку Найле, він увійшов до кімнати.
Диван-ліжко, сидячи на якому він колись любив дивитися телевізор, застелено зім’ятим простирадлом, а на журнальному столику рештки їжі і порожня пляшка з-під горілки.
Джафер скипів гнівом, у нього потемніло в очах, в голові роїлось багато думок. Він неспокійно озирнувся і погукав: «Ділявере!».
— Тату!
Як тільки він почув синів голос, відразу зібрався з думками. Дитина була у спальні. А двері — замкнені. Добре, що ключ стримів у замковій щілині. Джафер відчинив двері і пригорнув до грудей сина, який вибіг йому назустріч.
— Я забираю Ділявера з собою, — сказав він, задихаючись від обурення.
— Не чіпай сина. Не маєш права! — Найле кинулась до чоловіка, хотіла вирвати сина з батькових обіймів.
— Я не триматиму його запертим! — вигукнув Джафер і відштовхнув дружину.
Найле, похитнувшись, перекинула столик. Порожня пляшка, що стояла на ньому, покотилася до Джаферових ніг. Він, тримаючи однією рукою сина, другою, нагнувшись, підняв порожню пляшку.
— Допоможіть! — зарепетувала Найле, ухопившись за голову.
— Тату, ходімо на вулицю! — попросив син, не знаючи, якій стороні — батькові чи матері — віддати перевагу.
— Ходімо, тату!
— Зараз, синку, зараз…
— Не бери дитину, я викличу міліцію! — крикнула Найле.
— Хоч дідуся свого з того світу поклич, — промовив Джафер, прямуючи з сином до дверей, — йди, насолоджуйся…
— Не твоя справа…
— Похіть у тебе на думці…
— А тобі що, заздрісно? — усе більше розпалювала чоловіка Найле.
— Тьху! — плюнув спересердя Джафер, і вийшов із сином з дому.
На вулиці чутно було дитячі голоси, гул автомашин…
«Ах, ти ж нікчема! Звідки взялася на мою голову?! Ти глянь на неї, серед білого дня замкнула дитину… Мати називається…» — лютував Джафер. Він не міг заспокоїтись. Коли б не син, який сидів у нього на руках і обіймав за шию ніжно ручками, він готовий був вернутися і ущент рознести дім.
Згодом трохи заспокоївся, його охопила образа за себе і за дитину. Але він зрозумів, що поки живий, як би трудно йому не було, треба набратися терпіння і боротися за сина… Тому що він — батько!
— Що хочеш, синку, морозиво будемо їсти чи підемо на «чортове колесо» кататись? — спитав він у Ділявера.
— І морозиво їсти, й на колесі кататися, — відповів син.
— Якщо так, тоді спочатку поїмо морозиво, згода?
— Авжеж.
Вони зайшли до кафе «Сніжок». Посадивши хлопчика за столик, Джафер став у чергу. Він кинув погляд на сина. Ділявер ще був під враженням щойно пережитого. Гіркота і сум лизали шорстким язиком Джаферову душу. Він згадав, як бувало вечорами — вони утрьох — мама, тато і син приходили на прогулянку до цього парку. Треба було бачити, яким веселим бував тоді Ділявер! Згадався час, коли вони усі були разом і щасливі. «Може, я винуватий, що не зміг зберегти щастя своєї сім’ї?» — подумав він. В уяві постала картина одного літнього вечора, коли Найле влаштувала скандал. Через якийсь час вони розлучилися.
— Я так стомилася, як ти мені надокучив! Усе моє життя покалічив! Досить! — кричала Найле.
— Опам’ятайся, подумай про Ділявера, — казав він дружині.
— А хто про мене подумає, невже ти?!
— Що скаже твоя мати?... Перед людьми соромно.
— Нас не мати познайомила, її це не стосується! — Найле нікого і нічого не хотіла слухати.
— А твої обіцянки? Забула? Хіба можна забути ці клятвені слова?
— Звичайно, я тобі, мабуть, багато чого казала…
— Роззирнися довкола!
— Не вчи мене, сама якось розберуся!
— Ех, ти…
— Звичайно, Джафере, я не пристойна. Ти це мені хотів сказати?
Тоді Джафер не стримався, дав дружині такого ляпаса, що у неї «іскри посипались» з очей. Та все одно вона не відмовилась від своїх слів.
Він бажав зрозуміти дружину і не зміг. Коли є родинне вогнище, улюблена робота, дитина, чоловік, чого ще їй не вистачало? Що їй ще було потрібно для того, щоб жити щасливо?
Якось, вертаючись з роботи, в трамваї він випадково побачив дружину. Трамвай був переповнений людьми. Джафер акуратно почав просуватися у бік дружини. Якийсь чоловік тримав Найле за талію і щось говорив їй. Найле дивилася у вікно і час від часу дзвінко сміялася.
Джафер обережно поклав руку дружині на плече. Найле обернулась і, побачивши чоловіка, розгубилась, зашарілася, щось хотіла сказати, і не сказала. Начеб язик у неї прилип до піднебіння. Джафер також мовчав. Лиш подивився в очі Найле з презирством і вийшов на наступній зупинці. Після цього Джафер додому більше не приходив…
Джафер з морозивом сів навпроти сина.
— Їж не поспішаючи, щоб горло не простудити, — сказав він, поставивши на стіл перед сином голубу креманку і подав ложечку.
— Коли б мама прийшла з нами, морозива б поїла, — з сумом сказав Ділявер.
«Тільки любов до матері не має меж, — подумав Джафер. — Любить, навіть якщо зачинили в кімнаті…».
— Ще хочеш? — спитав він у сина, коли той усе поїв.
— Ні, тату. Досить, ходімо тепер на «чортове колесо»…
Велике колесо повільно оберталося з підвішеними до нього металевими корзинами. Батько і син, обнявшись, сиділи в корзині і з висоти пташиного польоту оглядали міський пейзаж, що відкривався згори.
— Голова не крутиться? — спитав батько.
— Не крутиться, але коли дивлюся вниз в душі холоне…
— Синку, коли ти виростеш, ким хотів би стати?
— Льотчиком!
— Для того, щоб бути льотчиком, ти повинен бути витривалим, як Амет-Хан Султан…
— А хто такий Амет-Хан? Він — державний діяч?
Батько засміявся.
— Льотчик, синку, льотчик. Такі льотчики, як Амет-Хан, — рідкість. Він — легендарний льотчик.
— Тату, я теж хочу бути таким льотчиком, як Амет-Хан.
— Дуже добре, синку. Якщо захочеш — обов’язково будеш. Тільки ніколи не забувай про свою мрію, завжди прагни до неї.
Увечері, повертаючись додому, Джафер запропонував синові:
— Синку, ходімо до мене, сьогодні у мене лишишся.
— Ні, тату, ходімо краще до мами, — сумно відповів Ділявер.
Джафер хотів серйозно поговорити з дружиною.
— Нагулялись? — такими словами зустріла їх Найле.
— Мамо, ми каталися на «чортовому колесі» і їли морозиво! — похвалився Ділявер.
Найле, не звертаючи уваги на його слова, запросила Джафера додому.
— Коли не поспішаєш, випий чашечку кави.
— Дякую, не хочу.
— То чого став на порозі: або заходь, або зачини двері з того боку.
— Я хочу з тобою поговорити. Давай домовимося по-доброму. Як ти живеш, з ким спілкуєшся, — це не моя справа, вже не моя, — додав Джафер. — Але дозволь мені частіше бачитися з сином, інколи забирати його з дитячого садочка.
— Добре. Із сином можеш зустрічатися, але в моє особисте життя не втручайся.
— Зрозуміло. І на цьому спасибі. Є ще одне прохання.
— Яке ще прохання?
— Не замикай Ділявера одного в кімнаті. Коли він в чомусь буде тобі на заваді, повідом мені. Я приїду і заберу його. У противному разі…
— Не лякай.
— Я не лякаю. Я тебе прошу. Ще раз почую чи побачу, що зачиняєш Ділявера. Начувайся…
— Досить! Йди геть! Дуже я тебе злякалась!
— Я не погрожую, я прошу.
— Ти диви, який чемний… Зачини двері!
— Гаразд. До побачення.
Джафер попрощався з сином і зачинив двері. Надворі на мить зупинився. Усілякі дурні думки лізли в голову. Але небесні сили начеб хотіли порятувати його від біди… І він прожогом кинувся на вулицю.

ІІ
Вечоріє. Вікна багатоповерхівок відбивають проміння призахідного сонця. Десь лунає музика. У дворах — дитячий гомін. Але цей вечір для Джафера був нерадісним. Він не знаходив собі місця. Сам не помітив, як вийшов з дому і опинився перед входом до кафе. У кафе — людно. Джафер сів за вільний столик, зробив замовлення в офіціантки, запалив цигарку.
Рудоволосий чолов’яга, який сидів за сусіднім столиком, підвівся і сів навпроти Джафера. Нагнувшись, чоловік припалив від його цигарки.
— Чому такий сумний? З дружиною посварився? — запитав він.
Спочатку Джафер хотів було прогнати його, але чоловік поводив себе чемно, тому посміхнувся йому.
— На лобі написано чи що?
— Ой, друже, — сказав рудочубий. — У мене така ж сама проблема, тому й кажу. Цих жінок дуже важко зрозуміти. Інколи й самі не знають, чого хочуть.
— Багато чого хочуть, не цінують того, що мають, — відповів Джафер, — і потрапляють в неприємні ситуації.
— Якби ж то тільки самі потрапляли, — глибоко зітхнувши, сказав співрозмовник, — й інших підставляють. От мене, наприклад, дружина покинула з двома дітьми. Сам подумай, їй, тридцятирічній матері двох дітей, потрібна нова любов? А що ж вийшло? І своє, і моє життя занапастила, лишила дітей сиротами.
— Дітей до дитячого притулку здав?
— Поки я живий, своїх дітей нікому не віддам!
— Одному не важко з двома дітьми?
— Знав би ти, як вони за матір’ю сумують! Та що поробиш… Спасибі, що сестричка допомагає. Ось такі справи, друже.
Джафер розлив горілку в чарки. Випили, закусили.
— Ви — не вчитель? — запитав Джафер.
— Чи я на вчителя схожий? — засміявся рудоволосий. — Ні, друже, за професією я — монтажник. Мабуть, тому мене дружина залишила, що я по два-три місяці перебував у відрядженнях. Але зараз працюю на заводі слюсарем. Завжди поруч з дітьми. А ти чому сумний? Якщо не секрет, у чому річ?
— Те ж саме…
— Та ти що? Тебе також дружина залишила?
— Ні, ми офіційно розлучились.
— Дитина є?
— У тому-то й річ.
— З ким лишилась дитина?
— З матір’ю.
— Звичайно, друже, усе дуже складно. Для дитини потрібні і мати, й батько.
— Я так само гадаю. Дітей шкода, — сказав Джафер.
— Олексію, що ти там засидівся? — погукали рудого із-за сусіднього столика друзі.
— Вибач, — встаючи, сказав Олексій. — А через жінку не смій переживати. Жінок — тьма. Якщо буде сумно, мені скажи, — підморгнув він і, написавши на салфетці свою адресу, подав Джаферу. — Коли що — познайомлю тебе з сестричкою. Не пожалкуєш, дівчина, що треба! — сказав він, піднявши великий палець.
Джафер дивився йому вслід і думав: «У кожного своїх переживань вистачає».
Кафе спорожніло пізнього вечора. Джафер розрахувався з офіціанткою і вийшов на вулицю. Прохолодне вечірнє повітря освіжило голову. У парку окрім закоханих пар нікого вже не було. Він сів на лавку. Дивився на холодне світло ліхтарів. «Ну от, настала і моя осінь!..» — промовив з сумом і глибоко зітхнув. Потім звівся на ноги і повільно побрів до автобусної зупинки…

ІІІ
У гуртожитку — тиша. Усі сплять. Тільки Джафер не спить. Сумні думки обсіли його голову. У такі хвилини він завжди намагається згадати про щось хороше, радісне…
…Після весілля минув місяць. Чоловік і дружина винаймали кімнату, в якій ледь вміщувалось двоспальне металеве ліжко і стіл. Найщасливіші Джаферові дні минули у цій маленькій кімнатці. Якось уночі він прокинувся від схвильованого голосу дружини.
— Джафере, Джафере, прокинься…
— Що сталося? — стрепенувся він.
— Усе гаразд, Джафере…
Найле обережно поклала його руку на свій кругленький живіт.
— Відчуваєш?
Він і справді відчув якісь ледь відчутні порухи. Так вібрує вудилище, коли риба смикає за гачок. Він сів скраєчку ліжка, приклав вухо до живота дружини, прислухався. Знову відчув поштовх.
— Хлопчик, Найле! Хлопчик! Дівчинка спокійніше поводить себе, — сказав він, обнімаючи дружину.
— Джафере, обережно, не натискуй, — сказала Найле, вивільняючись з чоловікових рук.
Обоє втратили сон. Вони дивилися в темну стелю і «полетіли» на крилах мрій.
— Якщо, дасть Бог, народиться синочок, як ми його назвемо? — спитала Найле.
— Треба подумати, — відповів Джафер. — Людині ім’я дається раз на все життя. Треба добре поміркувати. Коли виросте, щоб не ображався на нас.
— Якщо народиться дівчинка, — називатиму я, якщо син — ти. Гаразд?
— Гаразд.
— Цікаво, яким іменем ти хотів би його назвати?
— Я назву його Ділявер. Ділявер! Як гарно звучить!
— Ділявер?!
— Так, Ділявер. Ім’я мого брата, який загинув у Севастополі під час висадки десанту. Нехай він з честю носить дядькове ім’я.
— Дивно, — сказала Найле. — Джафер — Ділявер… Римується…
— Не знаю, чи буде він поетом, чи ні, але відомим футболістом може стати! Ти глянь на нього, ще в утробі матері, а вже почав ногами тусати, — промовив Джафер, обережно погладжуючи живіт дружини.
Найле голосно розсміялася. Джафер піднявся з ліжка, підійшов до вікна. Минув якийсь час.
— Що ти там робиш? — запитала нетерпляче Найле.
— Зараз, джаним, зараз… Трохи подивлюся на зірки.
— І що ти там знайшов у тих холодних зірках, не знаю.
— Сам не знаю, але коли мені сумно або коли радію, місця собі не знаходжу, хочу дивитися в зоряне небо. Пригадую дитинство, своїх батьків…
— Я ніяк не можу звикнути до твоєї дитячої легковажності, — мовила Найле.
Світало. У відчинене вікно подув свіжий вітерець, почулося солов’їне тьохкання.
— Чуєш?
— Чую. Він уже виспався, — відповіла Найле. — Гаразд, рідненький, давай ще трішки поспимо. У мене просто очі злипаються.
Як тільки вони заплющили очі, відразу провалилися в глибокий сон.
Усі зірки космосу, світіть у це вікно!
Усі солов’ї світу, злітайтеся сюди!

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 13.06.2014 > Тема "Душі криниця"