Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

НОТАТКИ ПРО ТВОРЧІСТЬ ПОЕТА ВОЛОДИМИРА ЛУЩАНА

Знайомтесь, наш гість — полтавський поет Володимир Лущан. Народився у жовтні 1953 року в селі Барвіновці Новомиколаївського району Запорізької області. Як і більшість його ровесників, закінчив школу, далі — студентські роки, служба в армії. Маючи технічну освіту, 25 років відпрацював на підприємствах ВПК. Долю свою знайшов у місті Полтаві, де живе й працює понині. Але, за його словами, душею завжди там, на безмежних просторах степів, які ще й досі бентежать духом вольниці «Дикого Поля», Запорозької Січі. Саме вони й визначили його світосприйняття як поета.

Дві іпостасі поезії Володимира Лущана – тонка задушевна лірика і чітка громадянська позиція. І обидві вони, мов потічки, вливаються в широку бурхливу ріку українського патріотизму та безмежної любові до людей. Ті великі почуття віддзеркалюються практично у всіх його віршах двох поетичних збірок – «Степ», «Ковила», а також і в третій, яку готує до друку. Слід зазначити, що такі прикмети притаманні творчості багатьох українських поетів. Але в Лущана вони мають свої особливі риси, належать тільки йому й нікому іншому. І визначальна серед них – уміння малювати оригінальні поетичні образи. Це кидається в очі, про що б він не писав. А щоб не бути голослівним, будь ласка, приклади. Скажімо, у вірші «Штрих осені» автор пише:
Піднявши віття догори,
Звільнився сад від урожаю.
І зразу ж виникає ціла низка асоціацій: сад нагадує трударя, який, справившись із нелегким завданням, полегшено здіймає догори руки. Багатогранний образ – і такий світлий, сонячний.
А ось як автор у вірші «Ліс» виписує навколишні красоти. Кілька штрихів – і картина готова:
Ліс, закутавшись в сніг з головою,
Робить вигляд, що нібито спить.
Тут ліс теж нагадує живу істоту, яка блаженно нишком споглядає, що діється навкруг. А як проникливо автор висловлює свої потаємні почуття в поезії «Вітер надії». Він бачить не просто сніжинки, що кружляють навколо, – вони «і на плечі, на руки, на щоки мої поцілунком від тебе лягають». Чуттєво, красиво, радісно від сприйняття такого образу.
Що не строфа у його віршах, то живописне полотно, яке можна побачити та відчути. Ось як автор передає народження туману в однойменному вірші: «Вкололось небо глицею ялини, Упало на коліна, поповзло». І сонях у нього: «Приємно, як стоїш ти біля хати, Тримаючи з повагою бриля». Вірш «Ранкова казка» схожий на феєрію: «Заливавсь щебетун, в пісні радість купав» та «сонце квітку цілує в уста».
Як бачимо, природа у Лущана одухотворена, вона постає дійовою особою. Тим самим автор доводить, намагається переконати, що вона — не просто середовище, де ми мешкаємо, а є нашим партнером у всіх справах. Подібних образів-перлин у його поезіях не злічити. Вчитуєшся в них – і починаєш дивитися на світ очима поета. Так і має бути, якщо поезія справжня.
Не менш винахідливий Лущан і в своїй громадянській ліриці. Змальовуючи довколишні красоти, він не може байдуже споглядати, як по-варварськи до них ставляться люди, забуваючи, що вони — діти природи. І філософськи повчає у вірші «Про вічне»: «Краса лиш править світом, а любов з людиною дива творити здатна». Про це завжди треба нагадувати. Тут вже слова не просто поета-лірика, а людини, збагаченої досвідом, життєвою мудрістю.
Поетові болить, як нахабно і безвідповідально перекручується історія України та її народу. В багатьох його віршах відчувається вплив творів нашого геніального Тараса Шевченка, навіть у формі подачі. І це закономірно. Бо ж саме наш Кобзар вчить, що поезія має бути на вістрі епохи, представляти читачеві все її розмаїття. Подекуди у віршах Лущана проривається Шевченків гнів. У вірші «Клин» автор так подає свої переживання:
У роздріб неньку продають,
Цинічно на закон плюють.
Повсюди гроші правлять миром,
Позапливали очі жиром
І щоки на плечах лежать.
Цю гнітючу картину доповнює вірш «Глупа ніч»:
Геть звелись козаки,
 не ростуть козачата,
Світлі голови кращі у найми пішли.
Розплітають косу
 у Стамбулі дівчата,
А запроданці в «рай»
 нам дорогу знайшли.
«Зелень», наче іржа, роз’їдає країну,
Рідні діти із неньки
 три шкури деруть…
То який же вихід із цього глухого кута пропонує автор?
А підвівся б Тарас,
 нагострив би сокиру
Та й укотре почав
 нашу совість будить!
Аналогічні настрої і у віршах «Запорожці», «Яблуко від яблуні», «Чумаки», «До витоків», «Історія». З сарказмом він змальовує рідну Верхню Терсу – річку невеличку, степову і, на біду, занапащену. Та попри все він надає їй глобального значення. Бо вона котить свої води з-під Гуляй-Поля у Вовчу, звідти в Самару, Дніпро, Чорне та Середземне моря і через протоку Гібралтар до Атлантичного океану. На жаль, мало хто з сучасників над цим замислюється. Лущан дорікає: «А ми псуєм твою вроду греблями, ставками». І нині не доходить вода із нашої річки до океану… Це лихо її спіткало за якихось півстоліття через байдужість та глупоту людську. До речі, назва Терси буцімто пішла від тюркського слова «асрет» (якщо читати його навпаки – справа наліво), що означає «вистраждана». Тепер біля неї страждають мешканці багатьох прибережних сіл.
Знайомлячись із творчістю Лущана, не можна обійти увагою епічну поему «Бувальщина». У неї цікавий зачин: «З дитинства чув про Нестора Махна, мабуть, тому, що Батьківщина в нас одна». Зі смутком констатує, що онуки занадто мало знають про цього народного героя. І ось чому: «Бо влада офіційно паплюжила та гудила постійно Нестора Махна, називаючи його «бандюгою». Автор пише: «Провладні партократи хотіли б в землю правду заховати». І добре, що є ще люди, які були свідками того народного повстання проти більшовиків. Випадковий рибалка, з яким познайомився автор, розповів, що відбувалося насправді в ті буремні роки. З його слів, саме махновці першими форсували озеро Сиваш, прорвали неприступні укріплення врангелівців, а тоді вже за ними увійшли червоні фрунзевці. І з сумом зазначає: на свою біду.
Був Врангель той –
 від нього Крим звільнили.
А наші «браття»
 нам ножа встромили
У спину підло за добро –
 ось так було.
З тих пір їм не потрібен був Махно.
Як відомо, більшовицькі війська оточили під Сімферополем махновців – і дуже небагатьом вдалося вирватися з тієї пекельної кримської пастки. Тільки останнім часом історики почали правдиво розповідати про ті жахливі події.
Що ж до творчості Володимира Лущана в цілому, то насамкінець хочеться з приємністю зазначити: він майстерно володіє практично всіма поетичними жанрами, і це дозволяє відображати життя у всій його повноті. Тож нехай йому щастить на цьому неспокійному терновому шляху.

Віктор СТУС,
член КРО НСПУ,
письменник, журналіст

Володимир ЛУЩАН

СТЕП

Степ – колиска дитинства мого,
Ковила сивиною на скронях.
Я пізнав білий світ
 і величність його
На твоїх загрубілих долонях.
Степ – ти душу мою напував
Чебрецем, полином, чередою...
У холодній росі босі ноги купав,
Тішив око моє дичиною.
Степ – чаклун, наполохані
 тіні нічні,
Птаха крик і луна над водою.
Дишло «Віз» повернув
 у ранковій імлі,
По долині туман пеленою.
Степ – іскриться намистом роса,
Промінь сонця за обрій сягає.
У отаві дзвенить свою пісню коса
І крилом жайвір неба торкає.
Степ – роздолля, куди не дивись,
Свіжий вітер, прадавні могили.
«Диким полем» тебе
 називали колись
Чумаки, що свій шлях тут лишили.
Степ – козацька була сторона,
Славний стан
 запорозького братства.
Двісті років підряд боронила вона
Батьківщину від кримського
 ханства.
Степ – розколота навпіл земля.
Гнів народний прощення не знає.
Легендарна тачанка по краю гуля,
В сірій куряві вершників зграї.
Степ – тебе плюндрували не раз,
Рвали груди на шмаття плугами.
І знічев’я, безглуздо
 губили підчас,
Те, що зміг ти надбати віками.
Степ – у вирій роки потяглись,
З сумом в серці услід їм дивлюся.
Я до тебе прийду,
 як в дитинстві колись,
Низько в пояс тобі поклонюся.

ІСТОРІЯ

Ось так воно, від діда до онука,
Кочує гола правда, з уст в уста.
Не із історії, бо це така наука,
Що з віяннями часу оброста
Подіями й героями – ніколи,
Яких ніхто не бачив і не знав.
То й добре, що Тарасу ще до школи
Кобзар про гайдамаків заспівав.
А тут не знаєш, чи герой,
 чи зрадник?
Іще учора все не так було.
Стоїш, мов бовдур,
 зовсім безпорадний,
Спітніле витираючи чоло.
А як то буде завтра, по науці?
Кого – на прапор?
 А кого – кудись…
Які події, і в якому році,
І на чолі із ким, чи відбулись?
Ось славні козачата й нині знають,
Що був Олекса Довбуш,
 Кармелюк.
Бо за народ, тому і пам’ятають,
Був Наливайко,
 бунтівний Павлюк,
Іван Богун, і гетьман
 Сагайдачний,
І отаман останній, січовий…
Це наша совість, гідність,
 честь козацька,
Вони не дбали за добробут свій.
Бо за людей, за рідну Україну
Пішли у вічність справжні козаки.
І їхнє слово, й діло не загине,
Вони лишаться з нами на віки.
Історія ж, немов примхлива жінка,
Міняє свої сукні раз у раз
Фасонів різних, кольорів,
 відтінків,
А то й брудне вдягає в певний час.

БАРВІНОВКА

Клени, верби, тополі
Бачу часто вві сні.
Мабуть, іншої долі
Й не хотілось мені.
 Пам’ятаю як свято,
 Хоч давно це було.
 За садком біла хата,
 Наче квітка – село.
Верби рідні до болю,
Клени біля воріт,
Край дороги тополі,
Котрим понад сто літ.
 Річка – неба відтінок,
 Степ, сади і поля,
 І хрещатий барвінок —
 Моя рідна земля...
Там, де Терса хлюпоче,
В синю даль поспіша.
Помолитися хоче
Моя грішна душа.

КОЛИСКА

Послухати тишу в зеленому гаї,
Зустріти світанок в ранковій імлі,
Побачити небо від краю до краю,
Відчути життя на блаженній Землі.
Як пташка щебече,
як трави шепочуть,
І як в верболозі струмок гомонить,
Як віти калини схилитися хочуть,
Як льон розквіта
 і як жито шумить.
Хто я у цім світі?
 Збагну на хвилину.
Порину в минуле,
 гайну в майбуття...
Збагну на хвилину,
 що я лиш краплина,
У цьому одвічному морі життя.

КОЖНОМУ СВОЄ

Покотилась зірка з неба,
Та не загорілась.
Душа у рай прямуючи,
За гріх зачепилась.
Зачепилась та й гадає,
Чом я не пощезла?
Чому мене безталанну
Не поглине бездна?
Висить собі та й блимає,
Щось її тримає,
А світити, як раніше,
Сил уже немає.
Нема в неї того блиску
І боки пом’яті.
Нема уже того хисту,
І того завзяття.
Інші сяють, виблискують,
Сузір’я сплітають.
Котрісь падають з маківки,
Яскраво згорають.
Так і люди: хто – як зорі,
Золотом сіяє.
Дехто, змолоду зірвавшись,
Безслідно зникає.
А хто блима на край неба,
Миготить невтішно,
Марнуючи життя своє,
Бо душею грішний.

ПОТАЄМНЕ

Я вгадую, якою ти була,
Чарівна жінко із моєї мрії.
В очах твоїх промінчики тепла,
А в погляді і віра, і надія.
Усе те, чим душа твоя жива,
Ти обережно від усіх сховала,
Страждання, сподівання і слова,
Які іще нікому не сказала.
Хай облетіли з цвіту пелюстки,
Й не ваблять більше
 смаком полуниці.
Тебе зробили кращою роки,
Чистішою, аніж вода в криниці.
До потаємного я ніжно
 доторкнусь,
В надії іскру в серці запалити.
Барвінком попід ноги постелюсь,
Щоб ти змогла босоніж походити.

ЯБЛУКО ВІД ЯБЛУНІ

А ми, як ми, – святі і грішні,
Здебільш червиві та гнилі.
Неначе яблука торішні,
Що розкотились по Землі.
Бува, повіриш у людину,
Кумира з неї сотвориш,
А згодом ніби ніж у спину
Отримаєш… Та не журись!
Про це колись у творі «Сон»
Кобзар писав про нас з тобою.
Святі всміхнуться із ікон:
«Які вожді, такі й герої».

УДОСВІТА

Удосвіта за мороком туману
Свої ховає річка береги.
І тіні ночі вводять у оману,
Ані телень, так тихо навкруги.
Ані шубовсть, лини із карасями
Ще не бентежать воду з глибини.
Блукає темінь між очеретами,
І птаство на гнізді ще бачить сни.
Уже не ніч, але іще й не ранок,
Не зайнялась ще полум’ям зоря.
У небі зірка блима наостанок,
І місяць сиву голову схиля.

СТЕЖКА

В’ється стежка, її ледь видно,
Після кладки, між берегів.
Як хотів я прожити гідно,
В колі друзів, без ворогів.
В’ється стежка понад водою,
Там, де віти гойда верба.
Все життя був би лиш з тобою,
Бо без тебе печаль, журба.
В’ється стежка між різнотрав’я,
Що барвисте, немов вінок.
Головне, що в житті бажав я,
Щоб Господь мені дав діток.
В’ється стежка поміж житами,
Де схиляються колоски.
І бідових вершин з роками,
Я хотів би в житті досягти.
В’ється стежка... В її полоні,
Я знаходжусь усе життя.
То, як лінія на долоні,
Від початку й до забуття.

ЛЮБЛЮ

Нагрів на сонці, добре відклепав,
Косу-литовку, подругу співучу.
Не похапцем – з повагою поклав,
Бо з ранку сіно йти косити хочу.
Сіріло. Через вибалок, до лук
Стежина привела мене знайома.
Поклав бриля і взяв косу до рук,
Відчувши в пальцях
 колючки оскоми.
Лицем на схід, зробивши
 перший крок,
Повів косою в росяному морі.
Лягла трава рівненько у валок,
Потім іще тихесенько, по волі,
Я розпочав, неначе ритуал,
Знайому справу. Піснею дзвінкою,
Роботі в такт, коса відповіла,
Полинувши над річкою луною.
А далі, по «наїждженім шляху»…
Коса дзвеніла і трава лягала.
Неначе відчуваючи жагу,
Робили руки, а душі замало…
Пройшовши, «ручку»
 повернув назад,
І перший промінь сонця
 в спину вдарив.
Сягнула тінь моя далеко, аж за сад,
Що спав у яблуках
 і яблуками марив.
Не до щедрот. Дійшовши до кінця,
Сорочку зняв, бо трохи припікало.
А потім, піт змахнувши із лиця,
Знов до роботи – сонце підганяло.
Один за одним
 вправно клав валки,
Бо для душі косив —
 не для порядку.
У пам’яті спливли мої дядьки,
Що вчили, щоб тримав
 косу на «п’ятку».
Махав собі – далося не відразу:
Коса встрявала, рухалась
 невправно.
Запам’яталась батька
 мудра фраза –
З любов’ю треба ставитись
 до справи.
І я замріявсь в цім Раю ранковім,
Усім єством відчувши насолоду.
Було душі і тілу так чудово –
Спасибі Господу, що пити дав свободу.
Сміялось сонце, вже потали роси.
Я спохватився – косу підмантачив,
Потер долоні, глянув на покоси,
Води напившись, добре, що завбачив,
Та взяв бриля. І доки мав можливість,
Достриг маленький клаптик травостою.
Зібрав усе, оглядівсь бережливо,
Бо все своє завжди ношу з собою.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 25.04.2014 > Тема "Душі криниця"