Версiя для друку Обговорити в форумi

РОЗМОВА З БАТЬКОМ...

Саме Агаймани — таку історичну назву має моє рідне село. Чи міг мій покійний батько, молоденький лейтенант, народжений на Херсонщині, лежачи в окопі у грудні 1941 року в снігах під Москвою, хоч на одну хвилину уявити, що він і його бойові друзі захищають столицю майбутнього агресора і окупанта, який через 73 роки прийде на його рідну Україну? Олексій Польченко — виходець з таврійського села, яке має кримськотатарську назву Агайман, що в перекладі з тюркської — справжній чоловік, захищаючи в 1941 році Москву насамперед захищав і своє рідне село, до якого не повернулось після війни більше сотні чоловіків. До початку Другої світової лейтенант Польченко служив у Москві, навіть встиг послужити в кремлівській комендантській роті, а потім, коли фашисти підійшли до Москви, їх, хоч вони ще й не нюхали пороху, кинули на передову. Дивно, раніше, коли я писав слово «фашист», уявляв німців, а сьогодні перед моїми очима «зелені російські чоловічки», озброєні «до зубів», та «казачки» із самооборони, які більше нагадують поліцаїв, нахабно поводячись на кримській землі.
Від Москви мій батько дійшов до Кенігсберга (нині Калінінград), а потім Японська війна, Китай, і лише в 1947 році він написав рапорт і відмовився від професійної військової кар’єри та від навчання в академії ім. Фрунзе і повернувся в рідний Агайман. Повернувся один, а брат Іван залишився лежати в братській могилі, його батько — мій дід — теж повернувся додому, втративши на війні одну ногу... Вся моя рідня проливала кров за рідне село Агайман, за рідну Україну. В Незалежній Україні батькові довелось пожити лише 11 років, пам’ятаю, як він лаяв президента Л. Кравчука за те, що здав флот, а пізніше за здачу ядерної зброї.
Тату, ти помирав на руках своєї доньки, моєї сестри, з вірою, що росіяни — наші брати, і не знав, що саме твоя донька, проживаючи в Тбілісі, першою з нашої родини почує гуркіт «братських» російських танків, пізнає страхіття 2008 року, побачить потоки біженців з Абхазії, які втікали від братських обіймів. Сьогодні настала і моя черга відчути і побачити справжнє обличчя «брата». Та ти, на щастя, напевне, цього не бачиш... Ти бачив інше. Пам’ятаю кінець 80-х — початок 90-х, і тих біженців, які прибували до нашого села з гарячих точок колишнього Союзу. Тоді вони називали Україну раєм і раділи, що це єдина держава, де не проливається кров. А ти ділився з ними хлібом і давав попити холодної колодязної води, говорячи, що в людей забрали рідну землю, рідну мову, хату і що ставитись до них треба так, щоб вони через добро відчули справжню українську душу.
Як тобі сьогодні там на небі, батьку? Багато своїх однополчан зустрів? Чи віриш ти в те, що бачиш, якщо тобі все видно? Чи віриш, що по кримській землі, де могила моєї мами, твоєї дружини, гарцюють онуки тих твоїх однополчан, з якими ти лежав у 1941 році в окопах під Москвою, а потім визволяв Європу від коричневої чуми... Чому ж ви про цю чуму забули, чому залишили її нам у спадок? Я знаю, ти не хочеш в це вірити, але, на жаль, це вже здійснений факт. Як тобі такі брати, що стали тепер «братками»? Ти був оптимістом і завжди залишав місце для надії. Та думаю, твоя душа втратить ту останню краплю надії, коли ти побачиш з небес, як ми, українці Криму, покинуті напризволяще київською владою, підемо по світу з торбиною на плечі подалі від «братських обіймів», і, може, нам теж хтось подасть холодної води, як ти в ті далекі, а тепер такі близькі 80-90-ті давав біженцям, що просили притулку в нашому селі. Але, батьку, одне ми з тобою знаємо точно — це те, що окупанти далі села Агаймани не пройдуть, бо там живуть справжні чоловіки.

Олександр ПОЛЬЧЕНКО
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 21.03.2014 > Тема "Крим - наш дім"