Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

«Петриківка – перлина України» — книгу з такою назвою підготувало до друку дніпропетровське видавництво «ІМА-прес». Її автор – феодосійський письменник Євген Білоусов.
Художній розпис у культурі народів світу в усі часи посідав чільне місце. Візитівкою росіян стали хохломські візерунки. Філігранно розмальовані шовкові тканини принесли славу японським та китайським майстрам. Неперевершений петриківський розпис став брендом України.
Подарункове повнокольорове видання накладом 5000 примірників, яке містить близько 300 ілюстрацій, популярно розповідає про витоки та сьогодення українського декоративного мистецтва. Вихід книги заплановано на березень 2014 року. Презентації пройдуть у Петриківці, Дніпропетровську, Києві, Фастові та Феодосії.
Пропонуємо увазі читачів уривок з нового твору.

ЛЕГЕНДА ПРО ПЕТРИКІВСЬКУ ВИШНЮ

Хто не знає про Петриківські вишневі сади?
Хто не куштував смачну солодку ягоду з берегів Чаплинки?
Тільки от не всі знають про її історію. А вона ось яка. Слухайте. Це було ще тієї пори, коли славний Петрик-козак тут не оселився. Жив собі в цих місцях на хуторі старий козак – удовець Остап. Було що згадати запорожцеві. Як Дніпром-рікою у походи на бусурмана ходив. Як списом та шаблею гострою землю рідну боронив.
Сяде собі у садочку під вишнею, люльку запалить:
— Ох, були часи!
Бандуру візьме — і понесе вітерець луками думу сумну:
— Та літає орел, та літає сизий
По високій високості;
Ой плаче козак,
 та плаче старенький
Що по своїй молодості.
Літа мої молодії,
Де ви ся поділи?
Ой чи в луки, чи в байраки
Геть від мене одлетіли?
Самотньо старому козакові. Якби не донька Оксана, то і життя – не життя. Обніме дівчина-красуня батька – очей не відвести. Усміхнеться – наче весна в серці! А хату квітами розпише – свято в домі! А намалює на печі вишні з листочками зеленими та голубом-птахом, то й зовсім думки сумні геть відлітають. Батько примружиться собі та у вуса наспівує:
– Сидить голуб на черешні,
А голубка на вишні,
Ой скажи, ой скажи, серце дівчино,
А що в тебе на мислі?
Хоча навіщо питати, коли й так все зрозуміло. Постукало у серце Оксани кохання. Обранець її – козак молодий Ярема. Стрункий він, що тая тополя. Міцний та дужий, наче дуб.
А Оксана! Що розумом, що красою дівочою – нема її краще. Та не дочекався старий батько весілля. Наскочили на хутір чужинці. Хату спалили та добро розграбували. Схопив Остап списа, та де там? Півсотні на одного – сили нерівні.
Скочив Ярема на коня – так і його зустріла шабля ворожа.
Оксана, не дивись, що дівчина молода, з вилами на ворога кинулася. Її теж не пощадили загарбники.
А як курява за останнім грабіжником вляглася, поховали Оксану з Яремою в одній домовині. На могилі вишню посадили.
От осінь дощами прошурхотіла і зима минула. Дивляться люди по весні, що то за диво:
— Вишенька молода пишним цвітом розквітла!
— Струнка та красива, як Оксана!
— Міцна, наче Ярема!
Того року дало молоде деревце плодів силу-силенну. Збирають їх люди, примовляють:
— Ягоди червоні-червоні, наче кров, що пролили Оксана з Яремою!
Куштують їх неквапливо:
— Що за дивний смак!
— Які вони соковиті та солодкі!
— Ніде таких нема!
І посадили люди молоді паростки вишні у себе по домівках. Інші з них приклад взяли. Кажуть, що старі люди згадували:
— Як Петрик Іваненко тут оселився, першим ділом вишні посадив. Він ще тоді приказував:
— Щоб не забули ми минувшину!
І сам Петрик з дружиною за вишнями доглядав, і друзям наказував:
— Не проста ця вишня. Вона – наша пам’ять!
А ще кажуть старі люди:
— Почали петриківські малювальниці вплітати у візерунок зображення вишні Петриківської. Подивишся на такий розпис і на тебе повіє аромат садів квітучих, вільний вітер безкрайнього Приорілля.
Якось відомий петриківський художник Федір Савович Панко каже:
— Наша вишня насправді навіть зовні незвичайна. Вона росте великими гронами. А намалюю я нашу вишню!
І створив чудову картину. А назву дав їй просту — «Легенда про Петриківську вишню».

Євген БІЛОУСОВ
м. Феодосія

РЕПЛІКА

«ВІШНЬОВИЙ» ЧИ ВИШНЕВИЙ?

Такий заголовок зумовлений тим, що подія, до речі, дуже приємна, відбулася у дні, коли Україна готується широко відзначити 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. А оскільки все відбувалося у вкрай русифікованій Одесі, то про цю дату навіть і згадки не було. Міськрада нарекла подію «акцією з відродження чеховського «вішньового» саду. А причетні до неї члени міської топонімічної комісії, директор департаменту культури Одеської міськради Тетяна Маркова, члени Всесвітнього клубу одеситів та керівництво Літературного музею, діючи всупереч уподобанням самого Антона Чехова, постаралися, щоб в українських вишень навіть духу не було українського. Тож це була типова проросійська шовіністична акція, хоч і не така масова, як горезвісні «руські марші».
Ось як це було. Чиновники мерії посадили на перехресті вулиці Торгової і бульвару Жванецького два вишневих саджанці. Поруч вони встановили табличку з написом (регіональною, тобто російською мовою): «На цьому місці на початку ХХ століття знаходився сад О. В. Васильєвої, історія продажу якого лягла в основу задуму п’єси А. П. Чехова «Вишневий сад». Ідею цю місцеві краєзнавці виношували більше семи літ. Один з них — завідувач музею Паустовського Віктор Глушаков, який узяв участь в акції, розповів, що графиня Ольга Васильєва вирішила продати свій сад, щоб отримані кошти вкласти у створення протитуберкульозного санаторію. Вона познайомилася й потоваришувала з Чеховим у Ніцці, де перекладала англійською мовою його оповідання. Її розповідь про сад так схвилювала Чехова, що він у 1901 році спеціально відвідав Одесу й побував на цьому місці. «Нині ми лише означили цю місцину, — зазначила Тетяна Маркова. — Вона стане ще однією визначною пам’яткою міста, яку щодня відвідуватимуть приїжджі». А до 220-ої річниці заснування Одеси, яка відзначатиметься у 2014 році, тут висадять ще кілька дерев і встановлять гранітний пам’ятний знак, пообіцяла чиновниця.
Усе це було б дуже добре, аби українофобська влада Одеси, яка після відставки мера Олексія Костусєва аніскільки не змінилася, не використовувала цей новий туристичний об’єкт для пропаганди «русского міра». Тут же повсюдно можна бачити білборди з портретами класиків російської літератури і цитатами про красу й велич мови наших північних сусідів. Незмінною залишилася і вже згадувана тут топонімічна комісія, яка перейменувала цього року вулицю, що носила імена українських патріотів Івана та Юрія Лип. Літературний музей, який щороку до чергової Гуморини відкриває у своєму саду новий монумент, не вважає за потрібне вшанувати тут свого земляка — блискучого сміхотворця Степана Олійника, який, до речі, народився саме 1 квітня. Всесвітній клуб одеситів, де президентом є Михайло Жванецький – нині почесний громадянин Одеси, чиїм ім’ям названо колишній бульвар Мистецтв, теж колінкує перед русофілами. Тож разом з екскурсбюро вони зроблять все, щоб чеховський «вішньовий сад» став таким самим символом Одеси, як пам’ятник «вражій бабі» імператриці Катерині ІІ, яка казна-чому вважається засновницею Одеси.
Для самого Антона Павловича Чехова подібне пошанування пам’яті є принизливим і безглуздим. Адже Україна – це його друга батьківщина. Українкою була його бабуся з боку батька кріпосна селянка Єфросинія Шимко, у дитинстві майбутній письменник спілкувався вдома у Таганрозі українською мовою. Він залюбки відвідував Харківську та Полтавську області, прагнучи «надихатися рідним повітрям», жив у Сумах і Ялті, мріяв оселитися в Україні, і сама вона постала у численних творах письменника. Він не раз казав: «У моїх жилах тече українська кров», а в анкеті перепису 1890 року написав: «Національність — малоросіянин». «Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко», — писав А. Чехов Агатангелу Кримському. Тож нинішні спроби українофобів використати у своїх політичних антиукраїнських іграх ім’я Чехова — це не що інше, як чергова провокація.
 Навіть діти знають, що оспіваний Тарасом Шевченком «садок вишневий» є таким же символом України, як і червона калина. Колись матері співали їм колискову: «В саду вишні червоненькі, у нас діти молоденькі, вони спати раденькі». Цвіт вишні — символ материнства, а ягідки — дівоча радість...
Отож в Одесі заходилися відродити вишневий садок, який був у цьому українському місті з більш як 600-літньою історією століття тому. Якби за цю справу взялися націоналісти, то ми б мали в Одесі ще одну українську оазу. Її було б доречно відкрити й освятити не до надуманого 220-річчя з часу рескрипту Катерини ІІ про перейменування українського Хаджибея на Одесу, а на честь 200-річчя від дня народження Кобзаря. Якщо ж молодь із «Студентської свободи» та «Сокола» нині долучиться до відродження саду, то він логічно може стати водночас і українським, шевченківським «садком вишневим», і символом «Вишневого саду» Чехова. Таке поєднання мені здається цілком логічним і навіть співзвучним із поглядами російського класика — українця з роду і за духом.

Сергій ГОРИЦВІТ
м. Одесса

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 20.12.2013 > Тема "Душі криниця"