Версiя для друку Обговорити в форумi

Болгарія у творчому житті Павла Тичини
(Закінчення. Поч. № 36).

Крім антології "Світло над Болгарією" під редакцією П. Тичини, з'явилися в перекладах українською мовою з болгарської твори І. Вазова ("Оповідання" - К., Держлітвидав України, 1954), Х. Ботева ("Вибране", - К., 1954).
Про масштабність перекладацької творчості П. Тичини вже говорилося перед цим. Болгарські письменники вважали творчість Павла Тичини своєю поетичною Академією.
Після ознайомлення з такими високими оцінками поетичного слова Тичини болгарськими літераторами постає питання: а чи не зазнав хтось із них впливу українського митця? На нього зробив спробу відповісти видатний літературознавець, критик Леонід Миколайович Коваленко, член Національної Спілки письменників України, лауреат премії імені О. І. Білецького. Він звернув увагу на статтю дослідниці В. Захаржевської "Людмил Стоянов і українська література", яка була опублікована у збірнику "Слов'янське літературознавство і фольклористика" (К., 1965). На його думку, дослідниця "має підстави вбачати вплив П. Тичини на Л. Стоянова, зокрема, в художньому трактуванні бурі  та вітру болгарським поетом". Л. Коваленко посилається іще й на статтю Крума Кюлявкова "Благородний вплив", вміщену в журналі "Семптеврі" (1952, № 9). Автор статті, згадуючи про своє перебування в еміграції у Радянському Союзі, писав, що він там "мав можливість стежити за літературною творчістю радянських письменників, вчитися на їхніх творах і безпосередньо діставати відповіді на питання, які мене цікавили".
Питання впливу П. Тичини на болгарську літературу заслуговує окремого дослідження. Адже відлуння його могутнього таланту в Болгарії відчутне з особливою силою. Ніхто з поетів України пожовтневих часів не викликав такого захоплення серед болгар, як творець "Сонячних кларнетів", "Плуга".
Першими слов'янськими країнами, до яких прийшли твори П. Тичини в 20-х роках, були Польща, Чехословаччина. В Болгарії ж ім'я поета зустріли читачі "десь на ціле десятиліття пізніше". Щоправда, це не означало, що він був болгарам зовсім невідомим. "Що ж до видання творів автора "Плуга" в самій Болгарії, то там вони пробилися до читачів лише в 30-х роках".
1934 року на сторінках прогресивного тижневика "Щит", редагованого Людмилом Стояновим, було опубліковано статтю академіка О. І. Білецького про творчість П. Тичини, переклад вірша "Вітер з України" (під назвою "Український вітер"), здійснений самим редактором часопису, та портрет Тичини з більш ніж промовистим підписом: "Сучасний Шевченко".
Треба було думати, що після такого представлення, дорога талантові Тичини широко одкриється перед болгарськими любителями його поезії. Цілком правильно акцентував Л. Коваленко, що розвиток міжлітературних взаємин гальмувався важкими соціально-політичними умовами, в яких перебувала тоді Болгарія (змова софійських правителів з гітлерівською Німеччиною посилила фашизацію країни). Друга ж світова війна майже дощенту зруйнувала усі форми міжлітературних зв'язків. "Лише після переможного завершення повстання 1944 року та приходу до влади трудящих почалася нова, незрівнянно вища, ніж досі, ера зв'язків болгарського мистецтва з радянським, в тому числі й українським".
Ще продовжувалася війна, а в болгарській пресі уже з'являлися матеріали, пов'язані з іменем українського митця. Це переклади його творів, статті про нього, інформації в газеті "Младежна іскра", у спеціальному випуску "Славянски сьбор", журналі "Бьлгаросьветската дружба". Цікаві приклади про зростання авторитету П. Тичини подає Л. Коваленко в коментованій тут статті. Чимало творів поета передруковувалися в Болгарії по кілька разів. "Вірш "Болгарському народові", наприклад, публікувався у різних органах в  1948, 1949, 1950, 1952, 1953 роках. У 1959-му  в Софії вишла збірка вибраних творів П. Тичини "Избрани стихотворення" (Народна культура, - София, 1959). Зі статтями  про П. Тичину виступили Л. Стоянов, Дора Габе, К. Кюлявков, П. Аджарок. Автори сходяться в тому, що в особі П. Тичини поезія має першокласного майстра. В такому дусі написані й інші дослідження про автора "Чуття єдиної родини". П. Аджарок свою статтю назвав "Великий поет" (газета "Литературен фронт" від 26 січня 1961 року).
Дружба з болгарськими письменниками набула багатогранності і глибини. Поет написав ряд віршів про Болгарію "Болгарському народові", "На смерть Георгія Димитрова", "Миру запорука". Його перу належить поема "Подорож до Іхтімана".
В Болгарії зростало зажадання творчих, товариських взаємозв'язків з видатним митцем України. Зустрічі, що відбувалися, були отеплені щиросердною любов'ю, взаємоповагою, спільністю творчих інтересів. Враження подиву лишав Павло Тичина своєю винятковою обізнаністю з історією Болгарії, культури, літератури. В бесідах він часто вдавався до декламації віршів своїх співбесідників, згадував нові книги. Згадував на ім'я своїх болгарських друзів. Пріоритетною, панівною в його діяльності була ідея, чудово висловлена в поезії "Болгарському народові":
Та немає радості більше за тієї,
Як в єднанні жити, жити і рости!
Великою заслугою Павла Григоровча є іще й виховання цілої плеяди  письменників-перекладачів з болгарської літератури. Його традиції в зміцненні дружби, духовної культури наших братніх народів продовжуться в сучасній українській літературі.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 19.09.2003 > Тема "Українці мої..."