Версiя для друку Обговорити в форумi

З братніх літератур

В одному зі своїх віршів, присвячених Білорусі, наш видатний поет-лірик Володимир Сосюра писав: «Білорусь ти моя, Білорусь, синьоока сестра України…».
А вона, Білорусь, й справді одна з найближчих, найрідніших і найвідданіших братніх країн-сестер нашої Батьківщини.
Я давно закоханий у Білорусь, в її красиву мову, в її задушевні пісні, в її літературу, мистецтво. Я люблю білоруський працьовитий народ, який і за своїм слов’янським духом, і за своєю сердечністю та щирістю зрідні моєму українському народу.
Я, на жаль, ніколи не був у Білорусі і навряд чи вже й побуваю, бо маю такий вік, коли далеко від дому відриватися не можна, але уважно стежу за тими соціальними перетвореннями, які відбуваються у цій незалежній країні з часу розпаду нашого спільного Радянського Союзу. Але найбільший інтерес у мене до культурно-мистецького та літературного життя братнього нам народу. Мав і ще, сподіваюся, маю там своїх добрих друзів — літературних побратимів. За минулих есесерівських часів передплачував і читав білоруські літературні часописи «Полымя», «Маладосць», «Бєларусь», газету «Література і мастацтво», дитячі журнали «Бярозка» та «Вясёлка», а також гумористичний журнал для дорослих «Вожык».
Нині на свою пенсію усього цього духовного багатства, на жаль, не маю змоги передплатити. Читаю та перечитую те, чого не встиг прочитати раніше. Маю вдома чимало білоруських журналів і книг, подарованих мені моїми білоруськими колегами. Отож не тільки читаю, а й перекладаю українською ті твори білоруських авторів, які мені найбільше припали до душі. Переклав і опублікував на сторінках українських періодичних видань маловідомі оповідання Василя Бикова, Володимира Караткевича, а також цікаві твори Лідії Арабей, Таїсії Бондар, Василя Хомченка, Янки Бриля, Івана Пташникова, Янки Сіпакова та інших.
Переклав українською багато казок та оповідань білоруських письменників для дітей і видав їх окремою книжкою, що має назву «Розумний півник». Маю чимало перекладів і з білоруської поезії, як класичної, так і творів сучасних авторів. Зокрема, до 100-річчя виходу в світ (1913 р.) першої прижиттєвої збірки віршів «Вянок» класика білоруської літератури Максима Богдановича, який тривалий час лікувався в Криму, і тут, в Ялті, його могила (помер у травні 1917 р.), переклав і видав п’ятдесят п’ять віршів з цієї збірки. Книжка має назву «Волошка з «Вінка».
Теми, які порушують у своїх творах білоруські письменники, суголосні й нашим проблемам: збереження рідної мови та культури, екологія природи після Чорнобильської катастрофи, екологія духовності, людських душ…
Сьогодні я хочу ознайомити читачів з деякими творами білоруських письменників у власних перекладах українською мовою.

Данило КОНОНЕНКО,
член Національної спілки письменників України

СИНЬООКА СЕСТРА УКРАЇНИ

Янка КУПАЛА
А ХТО ТАМ ІДЕ?

А хто там іде, а хто там іде,
Могутньо отак, аж дорога гуде?
— Білоруси.
А що ж несуть вони
 на худих плечах,
На руках мозолястих,
На ногах в личаках?
— Свою кривду.
А куди ж вони тую кривду несуть,
А кому ж це її показати ідуть?
— Усьому світу.
А хто ж оце їх, не один мільйон,
Нести кривду навчив,
 розбудив їхній сон?
— Біда і горе.
А чого ж, а чого ж захотілося їм,
Під’яремним одвіку,
 їм, сліпим і глухим?
— Людьми зватись…
1910 р.

УКРАЇНА
І
Україно, квіте любий,
Сонячний, духмяний,
У минулім край неволі,
Могил і кайданів.
Панували, катували
Гетьмани, цариці,
І пани твоєї крові
Не могли напиться.
В світовій війні зазнала
Ти біди і горя.
Кров текла твого народу,
Як Дніпро у море.
ІІ
Україно, Україно!
Глянь ти, озирнися:
Як терпіла, повставала,
Рвалась як до висі!
Шлях твій ясний, як пшениці
Золотистий колос,
Твоїх людей працьовитих
Дзвінкий чути голос.
По Дніпру твоєму вільнім
До самого моря
Гордо плинуть пароплави,
Не знаючи горя.

Максим ТАНК
РІДНА МОВА
Не тільки тому я обрав цю мову,
Що нею розмовляють гай і річка,
Колосся в полі, трави на лугу,
Густі очерети й птахи у гніздах.
Що легше стати, знаючи цю мову,
Чи скрипкою дзвінкою, чи поетом.
Ні! Вибрав свою мову я тому,
Що нею склав народ пісні журливі,
А я хотів би влити в неї інше:
І сяйво сонця, й радість для людей.
Й мені цією мовою писати
Трудніш було, ніж пращурам моїм.

Петрусь БРОВКА
КАЛІ ЛАСКА!*
У коханій мові, рідній, наській,
Ах, які слова є: «Калі ласка!»
Як бринять вони
сердечною струною,
Через все життя ідуть зі мною.
Зайде гість у будень чи у свято:
— Калі ласка, калі ласка в хату!
Ще не встигне він
й розправить плечі,
Як пательня вже спішить до печі,
Та і чарка зблиснула до речі.
Хлопець милій каже так дівчині:
— Калі ласка!.. Будеш господиня!..
Ех, життя збудуєм ми пригоже,
Всі з тобою біди переможем.
Грім гримить і в небесах десь тане…
— Калі ласка, теплий дощ
весняний!
Не дрібненький дуже і не злива —
На сади, на пущі і на ниви,
На гриби і на квітки красиві…
— Калі ласка! — у своїй сторонці
Кажемо ми вранішньому сонцю:
— Калі ласка, сонце, вийди
з хмари,
Зацілуй нам очі сині й карі,
Й забери ти наші мрії-чари.

* Калі ласка — ласкаво просимо!

Максим ЛУЖАНІН
* * *
З горлечка жайворового,
З чашечок жолудевих
До вуст припадаєш знову
Моя терпелива мова.
Як її убивали,
А не змогли убить!
Як її забували,
А мова ж моя звучить!
Викурить димом з хати
Бралися знахарі.
Дзявкали кандидати,
Нищили лікарі.
…Насмілився я, питаю, —
Ми ж бо одної крові:
— Слухай, і ти — жива ще?
— Не віриться?
— Уяви…
Крізь заборон пороги
Пливе собі, як пливла.
З вуст у вуста переходить,
Живе, як колись жила.
Вчать чи не вчать нині сущі,
Носять чи ні — вінки, —
Приречена на невмирущість
Мова йде у віки.
Незатишною порою,
Диво творити готова,
Говорить тобою і мною
Наша мова!

Анатоль ВЯРЦІНСЬКИЙ
БОЇТЬСЯ БУТИ БІЛОРУС БІЛОРУСОМ…
Жив і під гнітом,
і під примусом,
Звався литвином, русином,
русом,
Звався тутешнім, покручем,
мешканцем…
Не зна скористати як шанс оцей,
Що випада йому знову,
Як бути зі своїм іменем,
зі своєю мовою,
Бути, нарешті, білорусом,
чи не бути…
Питання, звичайно ж, не просте…
А проте…
(Дозволю собі тут трішки іронії:
Характер наш тут, як на долоні…)
Не знає? Не хоче?
Не сміє? Боїться?
Велика це таємниця.
Лиха з горою зазнав він гіркого.
Він не боявся нічого й нікого.
Стачало відваги,
Щоб з ворогом биться,
Від голоду-холоду
щоб борониться…
А от білорусом бути боїться…
Пройшов крізь Хатинь,
крізь Куропати,
Зносить терпляче
Чорнобиль триклятий,
(Лихо ж таке
й уві сні не присниться!),
Але бути самим собою
боїться.
От так ноумен, от так феномен —
внук оцей бабин, син удовин…
Казали «не будь!» —
Він лягав ницьма,
Кажуть «будь!» — все одно боїться.
От що діється з білорусом,
З синьооким, із біловусом,
Не з недорікою,
не зі злюкою-коброю,
А взагалі-то з людиною доброю.
Боїться бути білорус
білорусом…
Чи, може, вже не боїться?
1990 р.

Ніл ГІЛЕВИЧ
ВИ ШУМІТЕ, БЕРЕЗИ
Ви шуміте, шуміте
Наді мною берези,
Колихайте, гойдайте
Свій мотив віковий.
А я ляжу-приляжу
Край гостинця старого
На духмянім прокосі
Молодої трави.
А я ляжу-приляжу
Край гостинця старого,
Головою на взгірок,
На високий курган,
А натомлені руки
В ширину я розкину,
А ногами в долину —
Хай накриє туман…
Ви шуміте, шуміте
Наді мною берези,
Ви голубте, милуйте
Землю рідну мою.
А я ляжу-приляжу
Край гостинця старого:
Находився я трохи,
Я часинку посплю.

Артур ВОЛЬСЬКИЙ
ЖИВЕ БЄЛАРУСЬ
Душею зболілою тихо горнуся
До квітів, птахів, до дерев і трави…
І не стиджусь, навпаки,
я горджуся,
Що долю моєї землі Білорусі
Єднаю з своєю допоки живий.
Тут війни поля засівали не раз,
Чужих і своїх смерть
нещадно косила.
Сплять вої, де варта
березин похилих,
І квіти барвисті у вранішній час
Квітують не тільки
на братських могилах.
Нас рідної мови не раз позбавляли.
Та все ж,
Хоча і багато чого й призабуто,
Та мови з одвічного вжитку
не зжито,
І в полі щораз колоситься не «рожь»,
А наше, своє життєдайнеє жито.
Біднішають наших річок береги,
Давно на лугах позникали стоги.
І холодом дихають білі сніги
І згадки про літо вже стали згасати,
Але ж вкриють трави колись
ще луги
І череду будемо знов випасати.
Чорнобиль дихнув
чорним смерчем-війною,
Нашкодив не менш,
ніж гармати і танки.
Ліси розгубили всі пахощі хвої,
Узлісся не ваблять порою грибною,
Та все ж й забарною цією весною
Ладнають бусли
свої гнізда-буслянки.
У житі,
У квітці,
В траві,
В бадилинці,
В усім, що коріння пускає нове, —
Живе Білорусь!
Живе!
* * *
Нікому більш не поклонюся,
Нікому більш не поклянуся,
Опріч святої Білорусі:
У ній — початок і протяг.
Душею тихо пригорнуся
Під біл-червоно-білий стяг.

Олег ЛОЙКА
* * *
Сказали ви:
 «Тут жити й тут померти!»
Замовкли хвилі, верболіз і гать…
А я, о, друзі, — вигукну —
не смерті!
Лише добра вам хочу побажать!
О незрівнянний краю материзни,
Незгасним сонцем у блакиті дня
Твій профіль — першим профілем
Вітчизни,
Твої берези — то твоя рідня.
І ти, тумане, в полі розпростертий,
І ти, росо, що сонечку збирать…
Не згоден я тут жити
й тут померти,
А згоден жити тут і не вмирать!

Василь ВІТКА
ПРОМОВА ПРО МОВУ
Один тубілець науковий
Про мову виголошував промову.
Ну й патріот — ні дать, ні взять!
Бо як повірить чоловіку,
Коли на мові тій сказать
Не міг ні слова, ні півслова,
Ні бе, ні ме, ні кукуріку?

Сергій ГРАХОВСЬКИЙ
* * *
Коли хуртеча сліпить очі,
Коли вода зрива мости,
Дзвоніть удень й посеред ночі,
Пишіть і шліть мені листи.
Коли душа болить від змори,
Коли тривоги вдарить грім,
Дзвоніть у радості і в горі,
Приходьте в гості у мій дім.
Завжди далекая дорога
Розвіє смуток і біду.
І друзям я на допомогу
Завжди із радістю прийду.
ХТО ВИНЕН?
Удвічі хто підняв зарплату?
Апаратник — апарату,
Не комусь там, далебі,
Він підвищив сам собі!
А п’ятірку ветерану
Апарат шукав старанно
В тютюні і в піні з пива.
Як же погасити борг?
Ветеран дозрів, як слива,
І поїхав — прямо в морг…
Тільки син відчув вину,
Бо позичив на труну…
* * *
У січні червень мені сниться,
А в мріях дні весни живі:
Заплющу очі — і суниці
Горять в смарагдовій траві.
Колись я юність ждав, як пісню,
І зрілість, щоб прийшла скоріш.
Та от настала осінь пізня —
І юність сниться все частіш.

Лявон ШПАКОВСЬКИЙ-СЛУЧАНИН
ПРИКРО Й ШКОДА
Скрізь по країні і навіть у Глуську
Діти говорять тільки по-руськи.
Наші Надійки, Ганнусі і Вови
Нині не знають рідної мови.
Знаної мови і Слуцьками,
й Прусами,
Мови, що нас нарекла білорусами,
Мови Великого князтва
Литовського,
Мови Скорини і Калиновського,
Мови, яку берегли й шанували
Льосік, Горецький,
 Насович, Купала,
Мови, що гідна поезії чистої,
Мови народної, мови іскристої.
Прикро й шкода, що у нашій країні
Рідная мова скоро загине!
28.01.1980 р.

Пятрусь МАКАЛЬ
ЦВЯХИ І МОЛОТКИ

Як говорили,
Так і зробили —
Вивіску нами
До стінки прибили:
«Для усіх бідних
Рай збудували!»
Пануйте Лявони,
Царюйте Івани!
Й стали відразу
Усі, хто з руками,
Одні — молотками,
А інші — цвяхами.
Нас заганяли,
І ми заганяли,
Коли непокірних
Братів розпинали.
Пронижеш долоню,
Здірявиш і камінь,
Коли по голівці
Тобі молотками.
Нас забивали,
І ми забивали, —
Заповідь Божу
Позабували.
Звідки походимо,
Знати не знали
Наступники тих,
Що Христа розпинали.
Не розуміє тільки
Нікчемність,
Що в поколіннях цвяхів —
Спадкоємність.
Хіба ж не однаково
Нас із тобою
Кривдили культу цвяхи
І застою?
Кожен із нас
Був наступному донором,
Говорим про це нині
З болем і гонором.
Хіба ж бо не нами,
Залізними, збиті
Дошки космічної
Й земної орбіти?
Дім наш,
Якому стоять у віках,
Тримається, знаємо,
На цвяхах!
Тому й питаємо,
Хто ти такий,
Що кажеш, мовляв,
Ми уже не цвяхи?
Хоч і згинала нас
Обов’язкова
Служба цвяхова
І молоткова.
Ми вже до неї
Звиклися лепсько,
Нам вже без неї
Ох, як же кепсько!
Тепер на спочинок,
Заслужений кров’ю,
Йдуть молотки
За станом здоров’я…
А нас лихоманить,
Наче цунамі,
Думка болюча:
Що ж буде з нами?
Ані словам,
Ні державним паперам,
Що ми вже не цвяхи
Не вірим!
Не вірим тепера.

Анатоль ГРАЧАНІКАВ
* * *
Щоб не жить дитям без роду,
Змалку, друже, бережи
Екологію природи,
Екологію душі.
Гинуть догми, мруть пророки,
Та лишаться назавжди
Річка, сад, поля широкі
І Вітчизни край святий.
На життєвій колісниці
Не рушай бездумно в путь…
Одному йому молиться
День при дні готовий будь.

Щоб за дальнім перевалом
І під хмарами негод
Наша мова не пропала,
Наша слава не пропала,
Край наш вижив і народ!

Василь ЗУЙОНОК
* * *
Мій відібраний краю,
Край, безрідною
стоптаний паствою,
Онімілий мій краю,
До якої утрапив ти пастки?
Хто вготовив її
І синів твоїх зманює силою,
Мав зневажить свої
І шляхи, і коріння, й могили?
Заманив хто і чим
Відрікатись від тебе самохіть?
Хто убити й забути навчив
Слово рідним іменням епохи?
Мій відібраний край!
Мій занедбаний, мій світло-русий…
Тих, хто винен у цім,
З-поза меж не шукай.
Винуватці — це ми.
Ми самі. Білоруси…
* * *
Я слухаю мовчки землю
І з небом веду розмову:
Яку я найбільш приємлю
Зорю осяйну вечорову.
Люди не бачать її,
І Богу вона невідома,
Ми ж з нею давно свої,
Вона в моїм серці, як вдома.
І мріється, й сниться мені —
Планида землі Білорусі…
Я сам не знайшов її — ні,
Та втратить її боюся.
* * *
Хоч я не Бог, я вам даю свободу
Од вічного, ганебного ярма,
Даю вам заповіт: нема народу,
Коли вогню в його душі нема.
Коли не сяє зіркою ранковою
Його пророчий геній й лиш аби
Чужої милості просить
чужою мовою, —
Тоді живіть ви на землі, раби!

Роман ТАРМОЛА
* * *
Можливо, й вистачило б сил
Від рідних піль
 пришвидшить кроки…
Та як втекти нам від могил,
Що всюди на горбах високих.

В які б поїхать нам світи
Не знаєш ти…
І я не знаю,
Коли вслід дивляться хрести,
Їх… ніби хтось там піднімає.

Андрій ПЯТКЕВИЧ
РІДНА МОВА
Ти — папороть-квітка,
Моя рідна мова.
Тебе дуже рідко
Я чую довкола.
Ти пропадаєш
Разом з гуслями,
Разом з волошками
І з вересами.
Сяєш далеко
Словом Купали,
Коласа словом…
Куди ж ти пропала?!
Рідная мова —
Пісня народна.
Німану хвиля
Чиста, холодна.
У вирій понесли
Птахи з Білорусі
Рідную мову —
Пісню матусі.
Рідного співу
В пущах не чути.
Скажи, а за віщо
Така нам покута?
Стала зозуля
«Кукушкой» звичайною,
«Птицами» стали
Птахи наші славнії.
Стали «стихами»
Вірші бентежні
І затихають
Над Білою Вежею.
Мамина мова, —
Мова Скорини,
Волею злою
Тебе підкорили.
В книги загнали:
Сиди і не рипайсь!
Клекоту буслів
Не чути над липою.
Гей, рідна мово!
Ти чуєш? Клянуся,
Допоки живу
Я в своїй Білорусі
Ти будеш звучать,
Променіть над лісами,
Ти будеш моєю.
З моїми буслами.

Микола ЯНЧАНКА
ДО ПИТАННЯ ПРО ГЕНОЦИД
Я стверджую:
Був геноцид.
Були Сталін,
Єжов, Ягода…
Смерч безжалісний покотив,
Покотив по краях і народах.
Покотив,
Потоптав,
Покрутив
Нашу…
Нашу народну ниву
І мільйони селян
змолотив,
Тих, що Ленін
Робив щасливими.
Що там п’ятий,
Десятий мільйон,
Коли тягнуть
У рай країну.
Не село одне
Чи район,
Пухли з голоду
Дон й Україна.
І вчинили таке,
Що от
Їм позаздрили
й інтервенти:
Делегатів з’їзду
В розход,
Полководців,
Інтелігентів,
Бунтарів,
Піснярів,
Усіх, хто за волю
Народну йшов…
Революція стала вдовою,
Смерть і кров,
Смерть і кров,
Кров лилася
В країні рікою.
І тепер його
видно ще слід
На шляхах велелюдних,
На площах…
Я стверджую:
Є геноцид,
Доки він ще
Не прощений.
Ось чому
все частіше й гучніш
Вони час перемін
Обкаркують,
Потай мріють,
Щоби зручніш
Присмоктатись в народу
до карку.
Хижо зиркають із вікна
(В кабінетах засівши,
Як в дотах!)
І надія в таких одна —
Корабель довести до потопу.
Ось чому,
Аби цю чуму
Знищить геть,
Не лишити й сліду!
Тих, хто звів
Геноциду тюрму, —
До одвіту!
Та не хочуть квапить подій,
Не шукають до Правди броду…
А мільйони,
Мільярди де,
Що украдені у народу?
Понині вони лежать
Недоторкані на ощадних.
Не чекать,
До рубля відібрать,
Щоб для інших
було непринадно.
Я стверджую:
Був геноцид
Проти…
Проти свого ж народу.
Коли мова його не звучить
І марніють мистецтва сходи.
Коли винесли пісню його
Зі світлиці.
Вирвали з серця…
Молоді,
Найчастіше всього,
Доморощені іноземці.
«Рок» чужий
і «важкий метал»
Сліплять очі їм,
вуха глушать.
Чи не чуєте
генів ґвалт:
«Душі душать!»
Я стверджую:
Був геноцид
Проти…
Проти свого ж народу,
Якщо камінь —
і той кричить,
Порятунку благає
Природа.
Тільки днем
Одненьким живуть,
То осушують,
То заливають…
Хімікатів без міри пруть —
Отруїть все живе
Поспішають.
Мов казковий змій-кривосмок
Вигинається понад хатами
Могильова і Гродна смог
І насильно частує димами.
Він з вітрами — в усі краї,
Опадає з дощем на ниви.
І сумні без пташок гаї,
Без джмелів квітки некрасиві.
Як тут зможеш здоровим жить,
Як позбавишся від хвороби,
Коли страшно води попить,
Коли спать не дає Чорнобиль.
Чи відійде зло в глиб століть?
Щоб знов мріяли
Люди про чудо…
Я стверджую:
Був геноцид,
Сподіваюсь,
Що більше
Не буде.

Ольга ІПАТОВА
ПРИВИДИ
ОПОВІДАННЯ
А. Ф. ШАНТИРЮ

Ми стояли на взгірку, розглядаючи мармурового ангела на пам’ятнику молодій дівчині, коли внизу, біля могили Ядвігіна Ш., яку ми довели до ладу, прополовши бур’ян і обрізавши гілочки берези, спинився підстаркуватий чоловік з військовою виправкою, певно, пенсіонер, і голосно заговорив до жінки, також підстаркуватої, але зі слідами косметики на втомленім обличчі.
— Глянь, Жанночко, і тут недобиті націоналісти! Ич які, за своїми дивляться.
І додав, відходячи:
— Мало ми їх… поскубли! Ич, ожили!
На обличчі мого супутника промайнув біль, губи його затремтіли. Ми повільно пішли геть з могилок, спинилися коло пам’ятника Серця Матері і Сина, де молилися, ставши навколішки, люди, сіли на лавку.
Надвечір’я, тепле і лагідне, лягало золотими пасмугами на траву, на зосереджені лиця тих, хто прийшов сюди, на могилки, де у вічнім спокої завмерли хрести, пам’ятники і каплиці.
— Хочете, я розкажу вам про табір? Про те, що й донині мариться у снах? Тепер же можна розказувати…
Йому було ледь за п’ятдесят, але глибокі зморшки лежали на вистражданому обличчі — так кладуться на ярий клин підняті могутньою технікою борозни.
— А розповім я вам про вівчарку. Її звали Роною, і була вона улюбленицею начальника. Він сам — сам! — доглядав її, годував. І нацьковував на нас, в’язнів.
У неї був чудовий нюх, і не одного з тих, хто спробував утекти, вона вернула назад. Та раптом в неї почали випадати зуби — мабуть, багато годували солодким. Мені наказали лікувати її — на той час знадобилися мої стоматологічні знання, і життя трохи поліпшилося. Навіть коли розстрілювали нас після повстання і розсовували по інших таборах, завдяки їй, я лишився живим.
Серед нових в’язнів, а їх було багато, бо все молов, не перестаючи, сатанинський млин тих років, опинився хлопчина років шістнадцяти. Його посадили за те, що він, читаючи вірш на сцені, незграбно повернувся і розбив бюст великого вождя всіх народів. Двадцять п’ять років дитині — за що?! Як не був я пригнічений і спустошений душевно, він, зі своїми блакитними очима, тонкою хлоп’ячою шиєю, викликав незвичне батьківське почуття. Я опікувався ним, приносив йому дещо зі свого пайка, захищав його від зеків. Вони не чіпали мене — тінь начальникової улюбленки лежала й на мені, та і я відкуплявся махоркою та допомогою. Вони ж всі були людьми, у них також інколи боліли зуби.
Якось, лежачи на нарах, Янка пошепки признався, що він намислив утікати.
— Куди? — гірко запитав я. — Там не набагато краще, ніж тут.
— Ви… невже ви втратили віру? — гаряче зашепотів він. — Я доберуся до товариша Сталіна, розкажу йому, що вони тут чинять з радянськими людьми…
Він відвернувся, обхопив голову руками, він не хотів слухати. І я дивився на його біляву потилицю, на жилку, котра пульсувала під тонкою шкірою…
Я помирав від співчуття, але знав, що в кожного своя доля, і коли вона кличе когось — даремно перешкоджати…
Їм пощастило — вони втекли. Але розлютований начальник, взявши з собою Янкову шапку і вівчарку, поїхав по всіх його родичах на Білорусі — і в глухім поліськім містечку вівчарка вийшла на те горище, де він переховувався і писав листи в Москву… Це був великий тріумф начальника, і тоді, вернувшись, він наказав мені виготовити для Рони золоті зуби…
Я підготував отруту, яка через тиждень звела б зі світу прокляту вівчарку. І ампула лежала поруч, коли я робив їй першу ін’єкцію. Начальник сидів поблизу, вона дивилася на нього відданими очима, її золотиста шерсть аж переливалася в світлі лампочки. І я раптом подумав: вона ж не знає, що робить, їй не дано розуміти, що Янка, мабуть, тепер конає десь в комірчині, не винний ні в чому перед життям… Цей, що сидить поруч і тримає багато життів, у тому числі й моє, у своїх волохатих руках — ось він міг би замислитись хоч на мить, але він боїться думати, бо тоді йому треба було б завити на весь світ і покотитися в судомах по землі-матінці… То навіщо зводити зі світу невинного звіра? Гірший звір — поруч…
Бляшанку тушонки за незвичайну роботу я віддав новому сусіду. Це був майже такий самий молодий, як Янка, чорнявий тунгус, і він, мабуть, так само збирався втікати звідси до самої Москви, щоб потрапити до Сталіна.
А вівчарка? Вона ще довго сторожувала в’язнів. Якось, коли я на крок відстав від колони, вона налетіла на мене, і рвала моє лахміття і тіло доти, доки, мабуть, начальник не подумав, що я ще йому знадоблюся. Золоті зуби, які я вставив, трималися до самісінької її смерті…
Коли я вернувся додому, інший начальник, криво посміхаючись, пригрозив:
— Бовкнеш кому, нацдем, що було в таборі, — назад відправимо!
У мене потемніло в очах: я побачив на його місці вівчарку з золотими зубами.
Я часто бачу її перед собою…
І ми пішли з могилок до зупинки, щоб сісти в автобус і поїхати в дім, схований у лісі, де старенькій матері судилося долею пережити сина і де осінні жоржини були з якимсь дивним, ніби кривавим відтінком, — може, від привидів, які довгими ночами не хотіли залишати цих людей…

Переклав з білоруської
Данило КОНОНЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 27.09.2013 > Тема "Душі криниця"