Версiя для друку Обговорити в форумi

ПЕРЕЖИТЕ...

Я, Партиченко Григорій Павлович, народився 1940 року в селі Полова Прилуцького району Чернігівської області. Батько, Партиченко Павло Кирилович, 1910 року народження, помер рано - після сталінських таборів, але розказував, що в 1921 році, за часів Леніна (!), був в Україні голод. Мати, Одарка Мефодіївна (дівоче прізвище - Пиріг, 1918 року народження), часто розповідала про голод 1933 року. Говорила, що вимерло майже все село. Комуністи і комсомольці - члени продзагонів, окрім зерна, забирали у людей все, що можна було їсти: картоплю, буряки, квасолю, горох, пшоно... Шукали всі продукти харчування, штрикаючи металевими прутами в клуні, на городі...
Мати з бабусею Софією Андріївною Пиріг, 1883 року народження, вижили тому, що продзагонівці не знайшли закопаних з осені 1932 року в городі буряків. Мати (а їй було тоді 14 років) уже взимку зробила в ямі дірку і уночі, щоб ніхто не помітив, виносила по бурячку, який варили і їли. Бабусю Софію, до речі, вдову червоноармійця Пирога Мефодія (мого діда), розкуркулили - забрали корову, коней, свиней, курей, залишивши її з шістьма дітьми і внуком голими і босими, хоч бабуся погодилась вступити в "комуну". Однак її не взяли, сказали, що вона "куркулька".
В 1933 році старші діти розійшлись хто куди - аби врятуватись від голодної смерті. Сестра Степанида і старшого брата жінка Олена з дитям, хлопчиком, пішли працювати у полях тюремної колонії разом з в'язнями, бо там давали таку-сяку бовтанку. Колонія була за містом Прилуки, де зараз розташований аеродром, біля села Сухоставець. Робота була дуже важка, а годували погано. Відчуваючи, що скоро помре, тітка Олена підкинула хлопчика в Прилуцький дитячий будинок. Подальші сліди його загубились. У селі люди помирали в хатах, хто мав силу виповзти - надворі. Раз на тиждень мертвих людей звозили безтаркою на кладовище і всіх скидали в одну загальну яму. Були випадки й людоїдства, не кажучи вже про те, що їли собак, котів, ворон. Мій двоюрідний брат Василь Аландаренко вижив тільки тому, що їв воронячі і сорочі яйця. Сусіди вижили, бо продзагонівці не забрали суху коров'ячу шкуру: вони її розмочували, варили по клаптику і їли. Це все правда!
Зараз комуністи заперечують, що той голод 1932 - 1933 років було організовано. Вони кажуть, що тоді був недорід. Мати моя казала, що то все брехня. Урожай у 1932 році був хороший! Тільки хліб у селян забирали і вивозили за кордон, аби показати, як у комуністичній країні все чудово.
Батькова сестра Наталка розповідала, що врятувалась від голодної смерті аж в Маріуполі, куди дійшла-доїхала з малим дитям. Вона була дуже гарна і її взяв собі у коханки капітан одного буксира. Тітка Наталя бачила, як зерно з вагонів висипали у море, бо агенти із заготівлі хліба квапили подавати якомога скоріше порожні вагони для того, аби знову їхати по зерно.
То про який недорід мова? І не скрізь люди голодували. Мій батько пробирався лісами та болотами до сусідніх областей Білорусії і там заробляв хліб, який сушив на сухарі і ночами приносив у село, щоб врятувати свою сім'ю. Дядько Федір прокрався лісами в Росію і там вижив. Дідові також вдалося прорватися через облогу і потрапити до Росії, де він і вижив благополучно. Отож умирали тільки українці на українських етнічних теренах і голодомор було організовано штучно. Це був геноцид! Керівництво Росії повинне вибачитись перед українським народом за скоєне її колишніми правителями і виплатити компенсацію Україні.
Пропоную поставити пам'ятник жертвам голодомору 1933 року в Києві на тому місці, де нині стоїть пам'ятник Ульянову-Леніну.
А тепер кілька слів про голод 1946 - 1947 років, свідком якого я вже був сам. Пам'ятаю, як навесні 1947-го шукали в полі перемерзлу картоплю, щоб хоч якось утамувати голод. Ми клали картоплинки на піч, сушили і вони ставали біленькими, а потім ми їх їли. Нас було троє дітей і мати, яка від зорі до зорі працювала в колгоспі. Хліба ми не бачили аж до 1949 року. Навіть полоненим німцям давали їсти, а своїм українським колгоспникам - дулю з маком. Навпаки, все забрали "в поставку". Отакі правителі-комуністи були "хороші", отак вони турбувалися про свій народ. Не дай, Бог, щоб таке  коли-небудь ще повторилось!

м. Конотоп Сумської області

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 05.09.2003 > Тема ""Білі плями" історії"