Версiя для друку Обговорити в форумi

Учительські роздуми

ІЗ БІОГРАФІЇ
Ще рік тому був учителем математики. Перші десять років вчителювання пройшли в Джанкої і в селі Світле Джанкойського району. Тепер сів за інший стіл і перебілюю те, що писалося начорно впродовж багатьох років.
Батьки мої — переселенці з Холмщини, яка тепер є східними кресами Польщі. Народився в Джамбулі (Казахстан), в передмісті Бек-Тюбе.
Сім’я: дружина, син, дочка, онука. Дочка — вчителька англійської мови.
Зі сторінок «Кримської світлиці» вітаю всіх своїх учнів, які пам’ятають дитинство своє і юність...

Олександр-Теодор ФЕДОРУК
ЕФЕМЕРІС
(ЗОШИТ НА ЩОДЕНЬ)

* * *
...Він закривав себе долонями і ліктями!
Сказав зі сцени в переповнену залу декілька слів і сховався, за дівчинку сховався… вийшов, перед очі з’явився, і став смішно ховатися, закриваючи обличчя долонями і ліктями, нервово сміявся і ховав себе в долонях, лякаючись зали і пропонуючи їй себе, — маленький, зніяковілий хлопчик. Перша ганьба і перша слава.
* * *
Розтуляються долоні, опускаються руки, не хочу нічого робити, не вірю, сам собі кажу неправду, і їм, дітям, не всю правду, прикрашаючи дійсність. І не бачу радості в такий день, в такий ранок, коли сонце тихо світить, листя жовтіє, а я сиджу над зошитами, і розчарований в тому, що зроблено за весь місяць, за перший місяць — а нічого не зроблено, бо нема врожаїв, голе моє поле, порожні сторінки.
* * *
А хлопчик хоче бути вчителем. І мріє. І мені про це сказав. І працює старанно… Аби тільки десь там, ставши старшокласником, не розчарувався…
* * *
Колись склалося таке уявлення про навчання, і так міцно склалося, що і тепер, ще й тепер, після стількох років роботи я не бачу ту дію інакше, як я її колись побачив, і мучу себе тим уявним, не досягаючи його, майже не досягаючи в повсякденні, і б’ючись в ту мрію, як в гранітну брилу… А діти різні, а часи різні, і настрої, сонце і вітер, — все неоднакове, а мені хочеться, щоб завжди було однаково: тихо, зосереджено і працьовито. І я знаю, що так не буде і не повинно бути, і не буде ніколи.
* * *
І хочу до дітей. Знову я хочу до дітей, до хлопчиків і дівчаток, які усвідомлюють світ, які важко живуть, які радіють всьому, які не мають в собі природного зла. До них я хочу, завтра ж. Але ж ні, завтра неділя. В понеділок піду з радістю, з натхненням, дай Боже, щоб ніяка перешкода не виникла між мною і дітьми, що прийдуть зі своїми болями, причинами, і радітимуть, і гніватимуться — і на мене, і на весь білий світ. А я буду з ними привітний і вибачливий. Не треба перемагати когось, треба перемагати себе.
* * *
Та розумію я їх, розумію, але несумісні мої надії і мої бажання та їхня поведінка, що аж ніяк не схожа на учнівську. Той ідеал учня, що я його виплекав за життя, який знаю із книг і старих трактатів, ніяк, зовсім ніяк не збігається з тим, що пропонується життям. І коли я спокійний і впевнений, я можу з будь-якими учнями працювати, а коли ж я без наснаги, та ще й нездужаю, о, тоді мій залізний голос і мій гнів… аж самому соромно, але нічого не вдію, стримувати себе в такий час не умію, та не дуже й хочу.
* * *
І може, зовсім я не маю рації зі своїм Ломброзо, може. Бо якраз оцей вухастий хлопчик досягатиме успіху за успіхом у своєму житті, — і в навчанні, якраз він, а не той, який поряд з ним, у кого найправильніші рухи і риси обличчя і рук, і долонь. Може, я і не маю рації, коли дивлюся на його хижацьку посмішку, некрасиву посмішку з вишкіреними зубами, і думаю, що шлях його визначений…
* * *
І побачив, як дівчинка беззвучно зааплодувала, коли я зробив нарешті вірний рисунок на дошці, зраділа моєму успіхові, таємно зраділа. А я побачив, і мені стало приємно, і я вже, як хлопчик, щось весело став говорити про те, що коли багато працювати, то обов’язково досягатимеш успіху і щось таке інше… І стояв біля дошки, шістдесятилітній вчитель, і радів тихим оплескам дівчинки.
* * *
Бачу: дівчинка ображена, присіла на камінь, біля порога, зігнулася і сидить, ображена. Звертаюся, мовчить, і я замість того, щоб зупинитися, розпитати, заспокоїти і втішати, хоч би добрим словом яким розрадити, замість того іду собі далі, і виправдовую себе: та то ж і є життя, і сумно, і боляче, і неприємно буває в ньому, в житті, і нічого не трапиться, нічого трагічного… дівчинку образили, і вона зіщулилася і плаче тихо…
* * *
Звісно ж, що я нічого не можу зробити зараз, він затявся і буде сперечатися, скільки б я не переконував його. Зла нема в очах, є непокора, от він і продовжує говорити всілякі слова непотрібні, тільки для того, щоб не було моє слово останнє. І я замовкаю, чекаю ображено, робота стала…
* * *
Та ж то і є той природний спротив, що змушував отари людей до дії, що виокремлював людину із отари, що давав крила для духовних злетів і ворушив життя. Я дивлюся на хлопчика, на його спротив, і радію, а ззовні гніваюся на нього за непослух і глупоту.
* * *
Ось так і працювати, так робити день свій: не ставити великих цілей, не домагатися успіхів, а тільки радіти, давати, дарувати радість кожному учневі, радіти разом, створюючи урок. Енергійно і весело, не дотримуючись ніяких доктрин і догм, окрім однієї: радіти, радіти всьому в ті короткі хвилини роботи, радіти словам і малюнкам на дошці, шелесту листя за вікнами і пташиному співу, життю, що в ту мить витрачається (набувається) тут, в кімнаті, повній дітей, моїх учнів.
* * *
Про вразливість… Якою ж то злою людиною треба їй бути, щоб отак не розуміти чужу душу, та хоча б і мою, не кажу вже про дітей, яких отака вчителька не відчуває зовсім, — мені здається, так мені здається. Глуха душа її, оглухла від злості безупинної. І я кажу їй про те, а сприймаються слова мої нею, як ще більше зло. Але ж і я вразливий, і я ніколи не стану підніжкою для будь-кого чи тим більше гряззю, а як же їй хочеться хоч трохи мене вразити, образити, наступити на мене.
* * *
Не залюблюй в себе людину, а тим паче дитину, не залюблюй, якщо не в силі змінити світ, світ і життя, не залюблюй, бо повинен відповісти, відповідати за неї… тримай себе на відстані і навіть будь трохи байдужим і холодним… бо так легко привернути, пригорнути, закохати в себе дитину довірливу, але важко захистити, допомогти, відповідати за неї…
* * *
Жодної миті… жодної миті не пам’ятаю із перших своїх уроків, у такому я стані перебував у ті дні, в дні моїх перших класів. Настільки схвильованим я тоді був, що не відчував себе, не чув, не вмів говорити і ворушитися вдало, і нічого не пам’ятаю… а от вже учні мої, що стають вчителями, зовсім інші, спокійні і впевнені, і говорять доладно, і рухаються красиво і гордо… а я… а я нічого не пам’ятаю.
* * *
Morituri te salutant, Caesar!.. Великі червоні і зелені комбайни ідуть по шосе і сигналять, вітаючи мене, а я стою на узбіччі, когось впізнаю, когось — ні, відповідаю, піднявши долоню. Почалися жнива, і комбайни, ніби якісь допотопні звірі, з’явилися на дорогах, на золотих полях. Розпал жнив, сонячний липень-серпень, і комбайнери, колишні учні мої, зустрівши мене серед степу на дорозі, вітають, а я знизу придивляюся і радію, когось впізнавши, а когось — ні, бо високо сидять мої учні, мої хлопці, мої чоловіки молоді, що були колись учнями, високо сидять і радіють, бо час жнив, час хліба, час гарячої роботи, а я стою в траві узбіччя і теж радію череді гуркотливих комбайнів, засипаних половою, а потім, розминувшись із ними, іду собі далі, шукаю своє.
* * *
 Та їм нецікаво… як я того не розумію, і ніколи майже не розумів, себе винуватив, бо так вважалося: дітям нецікаво, бо вчитель нецікавий, але ж я не хотів і не хочу з тим миритися: я — нецікавий… Просто їм в такому віці набагато цікавіше інше, і вони віддані тому, цікавішому, будь то кохання, залицяння, чи якась недоросла музика, або інтернетне сміття, або ж навіть алкоголь… і не старайся… Хоч як то не старайся? Коли ж і мені, мені те все цікаво, і з ними бути цікаво, і боротися я хочу з ними, не поборюючи дитину, бо живу тим поборюванням невігластва, нехлюйства і байдужості життєвої… А може, я і не маю рації, та що з того, я дієва особа, діяч, і то все моє життя наповнює, та й вони подякують, бо не культ знання я сповідую, а культ життя радісного… а чи то не батогом по голоблі бити — те робити?
* * *
А от уже оті діти не будуть моїми учнями, останнє моє покоління, яке я ще знаю, бачу, але вже не буду вчити… йдуть мені назустріч широкою дорогою, граються, сміються, ще вітаються, але вже не знають мене, як свого вчителя, знають, що я вчитель і все… я розминувся з ними і ніби прощаюся з чимось у своєму житті... їх я не знатиму учнями, тих дітей, тих дівчаток і хлопчиків, що пройшли близько…
* * *
І я вже одною ногою… поза школою, і відчуваю якийсь сплеск у собі, якоїсь іншої радості, іншого, хоч як і досі, свого життя… Щось наближається інакше, інше, ніби ще одне моє життя, немов би я друге життя житиму, два життя проживу… і в тому, другому житті, подорожуючи, зустрічатиму в усіх краях землі своїх учнів, яких впізнаватиму, а може, й ні, і розпитуватиму про життя, дивуючись, як багато я ще не знаю…
* * *
Дитина осягаюча… дитя, що пізнає світ… питає, стверджує, багато знає, і все, що знає, – істина… а світ за вікнами, світ перед очима невимовно цікавий, кожна мить неповторна і неохопна, але дитя, хлопчик білявий, не боїться неосяжності світу і весело, весело питає, весело стверджує, і все для нього істина, як день, як сонячний серпневий день на центральній площі Мелітополя.
* * *
Був і я на службі у влади тієї, але тільки в межах необхідного, бо, по-перше, мені важливіші були діти, людина, я завжди намагався зрозуміти мотиви життя людини, а вже десь по-сьоме звертав увагу на ідеологію… але коли поет писав хоч би один вірш про партію, що кудись веде, він знав, що буде ситніше їсти, я ж за те, що «популяризував» ідеї комунізму, не отримував ніяких привілеїв, хоч багато з тих привілеїв мене і не зваблювали, непотрібні мені були ні нагороди, ні участь у владі тощо. Хочу сказати собі наостанок: жив, наскільки міг, чисто, старався так жити, бо все існування моє, всі літа мої пройшли серед них, дітей, і діти виховали мене, діти створили мене, учителя.
* * *
А мої учні, що перші стали учителями, вже проробили в школі по тридцять років, я здивований, і аж оглядаюся на себе: то скільки ж то я вже в школі, і не полічити зразу, а здається недавно разом з ними, з тими хлопчиками і дівчатками, збирали виноград, вивчали англійську, розповідали літні пригоди, зовсім недавно…
* * *
Ти плачеш, дівчинко? Не плач, хіба можна так плакати! Ні-ні, можна, можна трохи поплакати, але… поглянь навкруги: скільки радості, скільки осені, скільки теплої осені, скільки жовтих жоржин, дивись, витри сльози, дивись! Роздивляйся, не плач, ще багато пригод у твоєму дівочому, у твоєму жіночому житті, ще багато чого відбудеться, весь час відбуватиметься, сліз не хватить, сліз не вистачить і слів, як на все відповідати отак, не плач, дівчинко, не плач, приємно чути сміх твій і бачити радість твою, іди на сонечко, не ховайся, не затуляйся долоньками, подивись, придивись до жовтої жоржини…
* * *
 Пам’ятаю, як в дитинстві і в перші літа юності не вміщався я в собі, і виборсувався, і ламав те скло і лід круг себе, і ледь не викидався із вікон, і викидав енергію — то в не дуже пристойні на той час вчинки, то в палахкотливі та сумні вірші… і тому розумію поведінку дітей, їхні неадекватні почуття і поривання.
* * *
Стверджує Біблія, що кожна людина грішна, нема жодної без гріха, так і учитель, нема жодного, хто б за життя не зробив щось таке, що не відчував би провину свою… бо ж настільки тонке те психічне, психологічне плетиво, в якому живемо, живі люди, що найменший невірний рух розриває якусь ниточку, і вже комусь зробиться боляче, і неможливо, просто неможливо не зачепити, не торкнутися в рухові якоїсь павутинки найтоншої із того плетива.
* * *
Радіє дитина актам творення і радо творить… хоч хижку для собаки… подає цвяшки і дошки, забиває, намагається забити, підказує, як зробити краще… а розпиляна дошка пахне деревиною, лісом, і будка гуде від ударів, як бубон, і радість, дитяча радість, і не тільки дитяча радість, а радість будування ніби німби наді мною і внучкою моєю, ніби торкається Бог, долоню простягши, торкається кожного з нас, хто робить, і насичується радістю.
* * *
Рай не там, де нас нема… рай там, де ми є. Гарні школи і в Швеції, і в Японії, і в Ізраїлі, і десь ще… але я і мої учні є тут, в Україні, і тут наш рай, і мій рай. І радість моя, і я щасливий аж до сліз (смішно, але так, до сліз, ледь стримую сльози, коли настає мить учнівства і учительства, коли я відчуваю і бачу, як діти єднаються зі мною і робляться на якусь мить, на мить, істинно щасливими), і згадуватиму потім той щасливий час, як та дівчинка, що через тридцять років відшукала мене, озвалася і заговорила схвильовано… Отож бо: рай не там, де нас нема…
* * *
Треба слово знати… і кожного разу мені, учителю, треба слово потрібне знайти і сказати його, і тоді відбудеться… ледь не чудо, ледь не диво, бо дитя зрадіє і перетвориться, перетворюється, створюється душа дитини, духом живим наповнюється… але ж не завжди слово знаю…
* * *
Букетом троянд закінчилося все… букетом троянд закінчилося моє учительське життя, букетом червоних троянд… а ще дівчинка захотіла зробити світлинку, ставши близько-близько і обнявши за талію, як-от колись в перші літа роботи... є у мене схоже фото з іншою маленькою дівчинкою, яка тепер вже «бабуся» і живе десь в Латвії.
* * *
І чого то повинні тебе пам’ятати діти, учні колишні твої? А кричать через дорогу, щось кричать, вітаються, як і я колись кричав Семену Івановичу, радів, побачивши його… іду селом, не впізнаю людей, хоч то колишні учні мої, що повиростали і позмінювалися, і посміхаються привітно, а я не впізнаю, і здається мені, що я вже тут чужий, у світі, де нема у мене учнів, а є тільки дорослі колишні учні, і я тут сторонній… хтось пам’ятає, хтось не хоче знати, а хтось просто забув. То що: нема вже тут мене?.. чи ще є?
* * *
Хтось може із людей дорослих (моїх колишніх учнів) спитати раптом про мене: а хіба він живий… от хтось і спитав… для мене те питання здалося якоюсь осоружною думкою, маячнею і безглуздям, а для них то звичайне життя, я для них людина із дитинства, яке закінчилося давним-давно… а я ще, виявляється, живий…

с. Мар’янівка
Запорізька область

ДІТИ МОВИ

Назустріч піду їм, почути я хочу, люблю я… і перше із гурту до мене знайоме вітання почую: добридень, добридень, день добрий… і зволожаться очі від слова, — срібні скалки в очах, — і відлуння почую, ледь чути відлунюють звуки первинні, слова призабуті… далекі… від матері й батька.
Поклонюся у відповідь дітям, душею відчую: і я, з ними разом і я, я причетним роблюся до знань найдревніших, таємних, у спадок з віків переказаних в слові і врощених в слово… і зраджених мною за довге життя, — надіпсованих, стертих, зневажених мною – роблюся причетним… до магічного культу: по мові впізнають, чия тут земля, чия кров, і хто я, і хто люди, народжені тут, де і я, де з’явилися перші слова-немовлята, праслова самозроджені: з неба, з води, з очерету, із кумкання й співу, із блискавки й грому, з найчистіших тодішніх річок, з Юшанли, а ще з хмари і сонця слова, з млосних запахів жовтих і білих акацій… і тепер те все тут… тут, в глибоких степах, все коріння тих слів, тих людей, тут всі корені мови, — і десь там, де смереки гудуть і потічок у скелях плюскоче, десь, де зброя опришків, скарби і сокири, в печерах, в камінні лежать заговорені тричі до грішного часу якогось… там, де брата забрали під ранок, допитатись за хлопців, що з лісу, з останніх криївок не хочуть виходити, кинути зброю, допитатися: де, у кого одежу латають, де хліб замовляли, ночами пекли… а мій брат, Ігор-Стах, брат затявся: говоритиму тільки своєю, стали бити, — ні і ні, — буду тільки своєю, топтали, калічили брата, затинався від крові, а — буду своєю, буду тільки своєю, і вбили, за добу затовкли, здерли одіж, — з учителя, з батька, — і на глум біля церкви в траву швиргонули, ніби: щобись-те знали…
Поклонюся у відповідь дітям на їх «добрий день» і проситиму подумки: ще, ще і ще говоріть, галасливо і весело, і про все, і своєю, своєю, на душі стане легше, стає…
Народившись, дитя відбувається в мові… як на самім початку з хаосу, з енергій, із темряви й реву стихій видобувалося слово, так в началі природних начал і народна з’являється мова, і відбувається: чую, почув, розумію — в чистій аурі слова я житиму вічно, і сам, у сакральному просторі мови, і сам, ставши словом…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 30.08.2013 > Тема "Душі криниця"