Версiя для друку Обговорити в форумi

Наш читач, «світличанин» Василь Кузьмович Білоус народився 18 лютого 1927 р. в селі Стражгород Теплицького району Вінницької області. Освіта — інженер-механік сільського господарства. У 1968-1972 роках працював викладачем спецдисциплін Уманського технікуму механізації сільського господарства. 28 вересня 1972 року арештований Черкаською обласною прокуратурою, засуджений обласним судом за ст. 187-1 КК УРСР («поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад») до двох років ув’язнення за протести проти русифікації України.
Василь Кузьмович надіслав до редакції спогади про своє многотрудне життя — як проекцію на життя сучасне. Із тисяч, мільйонів таких ниточок-життів зіткана доля нашої Вітчизни. Як же жити, «рости і діяти нам треба», щоб радісною, світлою, гордою, високою була наша Українська Доля? До роздумів над цим і закликають спогади В. К. Білоуса.
Кілька століть освічені і небайдужі українці чинили опір онімеченню, ополяченню, зросійщенню, що їх силою запроваджували Австрія, Польща і особливо завзято — Московія. Для багатьох українців у шістдесятих роках минулого століття стала потрясінням праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій викрито злочинну політику московських комуністичних шовіністів, приховану за фразами про дружбу, братерство та інтернаціоналізм. Свого часу Леся Українка прирівняла українську мову до зброї. Катастрофою, погибеллю вважав Павло Загребельний втрату українцями рідної мови: «Різні національності мають свої звичаї, свої особливості, свою мову. Українська мова — це душа українського народу. Найдорожче для людини — це думка, а вся солодкість думки — в рідній мові. Ворог може захопити територію. Він може сплюндрувати міста і села. Але доки жива душа народу — народ безсмертний. Вмирає душа народу — вмирає народ. Без української мови немає українського народу. Він зникає з лиця землі, як древні ацтеки. Чи не тому ворог зазіхає найперше на мову народу, який він хоче уярмити?». (Роман «Європа-45», 1962 р.). На тій же сторінці міститься цитата із виступу Гітлера: «Через сто років у Європі буде жити двісті п’ятдесят мільйонів людей, що розмовлятимуть по-німецьки. Народи повинні забути свою мову». У жадобі умертвляти кулями, газом, голодом мільйони дітей, жінок, стариків, і в мовній політиці між Гітлером і Сталіним, між нацистами і комуністами беззаперечний знак рівності.
Молоденька українська мати, аби поповнити жебрацький бюджет радянської сім’ї, спішила здати своє дитя у садочок і влаштуватись на роботу. Мати не задавалась питанням, чи садочок україномовний, чи російськомовний, аби влаштуватись. Після російськомовного садочка українську дитину відводили до російськомовної школи. Настирливо, послідовно, планово, без письмових циркулярів і указів московські шовіністи «по просьбе трудящихся» витісняли у містах України україномовні садочки і школи, насаджуючи російськомовні. На цьому рівні зросійщення українців відбувалось непомітно, безконфліктно.
У середньо-спеціальних і вищих освітніх закладах України процес зросійщення українців проводився агресивно, а тому конфліктно. Російськомовні викладачі, хай у дрібницях, але заохочувались, а україномовні постійно цькувались.
Весною 1933 року на моїх очах, семирічного хлопчика, померла з голоду моя дворічна сестричка Ніна. Того ж року я втратив матір Марію. Батько Кузьма здав мене у дитячий притулок міста Ленінграда, де голоду не було, а буханками хліба годували коней. 1 вересня 1933 року в Ленінграді я сів за парту «нульовки» і пізніше був повністю зросійщений. У 1958-1963 роках я разом із Олександром Морозом стаціонарно навчався на факультеті механізації в Українській сільгоспакадемії. З часом я викладав предмет «Експлуатація машинно-тракторного парку» в Уманському технікумі механізації, а Сан Санич — той же предмет у Таращанському технікумі. Я, зросійщений, переходжу читати предмет українською мовою, а Мороз — з української мови на мову старшого брата.
Вироком Черкаського обласного суду в 1972 році я отримую за захист України від русифікації тюремні нари, баланду і невиліковну виразку шлунка. Сан Санич — привілеї номенклатурника Київського обкому КПУ. Лише продаючи інтереси української нації, українець в Україні міг зробити собі успішну кар’єру.
...Швидка медична допомога не раз спасала мене від нападів різних хвороб, які я надбав за 80 років животіння в очікуванні «светлого будущего», і цього разу запровадила мене у терапевтичне відділення міської лікарні з температурою 39,5° і жахливими болями. Завідувач відділення В. Д. Мельничук був стурбований поведінкою тяжкохворого, який відмовився приймати ліки та їжу. Аби не відповідати за мою смерть, Василь Дмитрович зажадав письмового пояснення і отримав «протест», який підшив до лікарняної справи. Все відділення і шестеро хворих із палати № 7 знали причину мого голодування... Після чотирнадцяти днів того життя на воді з крану, в суботу вранці хворі і медсестри сказали мені, що Президент України Віктор Ющенко виступив по радіо і сказав: «В Румунії державною мовою є мова румунська, у Польщі — польська. В Україні державною мовою є і має вічно бути лише мова титульної нації — українська». Я припинив голодування.
Я — кулеметник кулемета «Максим», фронтовик-окопник. На моїх очах гинули від куль і осколків мої друзі по біді. Кінець війни був для мене першою в житті великою радістю. Я стріляв у повітря, підкидав пілотку, обнімався і вигукував: «А в мене вже не будуть стріляти! А на мене не кинуть бомбу! Я живий!!!».
Другу в житті, в десяток разів тривалішу у часі і повнішу радість я пережив разом із членами Народного Руху України. На Установчому з’їзді НРУ у мене долоні спухли від оплесків. Громадські акції прихильників НРУ під синьо-жовтими прапорами на Софійській площі збирали по триста тисяч українців. Безмежна радість, надія, сподівання на життя в умовах свободи сяяли в очах людей. Гімном тих демонстрацій була пісня січових стрільців «Червона калина». То був народний виплеск надії на кращу долю, на свободу, на заможне життя під захистом своєї держави.
Що трапилось? Хто погасив в очах українців радість, вселив у їхні душі сум, розпач, безнадію, байдужість? Хто примусив дочок і синів України втікати від неї мільйонами за кордони? Моя відповідь беззаперечна: українців угамували, приборкали, політично кастрували.
В які часи, з яких країв в організм української нації, титульної, історично корінної нації України, в наше українське середовище проникли, вп’ялися антиукраїнські смертельні «шлаки»?
Німкеня Катерина ІІ розпочала процес з допомогою наглядачів, приборкувачів волелюбних і непокірних українців. Москалі, німці, серби, поляки, болгари, угорці, євреї, бельгійці ставали панами над українцями. 350 років Російська імперія нашпиговувала Україну антиукраїнськими «шлаками». Зовсім не випадково руйнуванням Запорозької Січі керував серб — генерал Текеля, а поміщиком-кріпосником у кріпака-українця Т. Шевченка був німець П. Енгельгардт. Особливо інтенсивно шлакували Україну комуно-фашисти із московського Кремля. У 1944-1945 роках десятки тисяч російських офіцерів Радянської Армії направлялись в Україну на різні керівні посади, бо українцям, які пережили гітлерівську окупацію, кремлівська влада не довіряла.
Бідні наші українські жіночки-вдовиці! Ніким не захищених, озвірілі від людської крові «освободітєлі» запрягали їх у борони замість коней, я це бачив сам.
Шлюзи для нинішнього потоку шлаків в Україну відкрила керівна верхівка КПУ, сформована Москвою. Вони кинули українців із комуно-фашистського московського тоталітаризму у вир демократії, і поки українці захлиналися і топилися в цій демократії, комуністичні «шлаки» розкрадали багатства України, ставали мільярдерами-олігархами світового рівня — ворогами обкраденої нації українців. Було відкрито кордони України для необмеженого напливу «шлаків» новітніх — авантюристів з усього світу. Їм подібні не спускаються у шахти добувати вугілля чи уранову руду, не укладають на дорогах асфальт, не чистять каналізацію, не доять корів, не дихають отрутою разом із колорадськими жуками. Вони в солідарності із «совками» витісняють українців із вигідних робочих місць, нахабно навчають нас, як нам слід жити, обіймають керівні посади в галузях освіти, науки, культури та у ЗМІ, навчають нас, українців, як треба співати. Доборолась Україна…
А якщо українець намагається звестися з колін на своїй землі, захиститись від брутального нахабства, його звинувачують у ксенофобії, антисемітизмі, расизмі, нацизмі. Склалося так, що росіяни, узбеки, чуваші, євреї та представники інших націй добровільно чи примусово були наглядачами Москви над українцями. Коли на побутовому, виробничому, службовому рівні виникав конфлікт між українцем та кимось із них, українця ставили на коліна звинуваченням: «А ты, братец, украинский буржуазный националист!», а воно було для українця смертельним. І ось на 23-му році незалежності України у повний зріст постало питання: бути в Україні українській нації, титульній, корінній, чи не бути. Життя чи смерть?! Існувати українській нації поруч з націями поляків, румунів, естонців та багатьма іншими, чи згинути, як згинули древні ацтеки? Бог сотворив нас для життя. І якщо ми дбаємо про спасіння української нації, то наші дії виправдані, і закордонні доброхоти не мають права вказувати нам, що робити на своїй землі, политій потом, сльозами і кров’ю сотень поколінь українців.
Крім «шлаків» совкових і новітніх, Україна надбала цілі політичні партії запроданців, які нищать все українське. Банда змовників, очолювана Леніним і Троцьким, отримала від воюючої з Росією Німеччини значну фінансову допомогу для підриву сили Росії зсередини. В опломбованому вагоні банда дісталась до Петрограда, де був уряд Керенського, народжений Лютневою революцією 1917 року, яка дала народам Фінляндії, Польщі, України, Узбекистану, Туркменістану, Закавказзя шанс на незалежність, державність. Неперевершена у здатності переконливо брехати банда комуністів-більшовиків не скупилася на обіцянки: «Селянам — землю поміщиків і монастирів, робітникам — шахти, фабрики і заводи, мир на землі і райське «свєтлоє будущєє». Безграмотні, тупі і п’яні, озброєні маузерами люди повірили банді більшовицьких брехунів, які їхніми руками задушили Лютневу революцію 1917 року. Який наслідок?
Силою зброї, морем крові більшовики відновили Російську імперію під назвою СРСР. Лише Фінляндія і Польща зуміли захиститися від Червоної Армії. У селян відібрали землю, присадибні ділянки, вони втратили не лише шахти, фабрики, заводи, а й останню зброю — страйк. Хто страйкував — душили танками, як у Новоросійську. У село повернули безпаспортне, без Юр’ївого дня, кріпацтво. Українці віддавали окупантам десятий сніп пшениці, а ще російським і польським поміщикам — третій сніп. У кріпака-колгоспника забирали все, і замість хліба «видавали» трудодні. Моя мати Марія казала: «Твій дід Харитон, баба Гафія, ми, чотири їхні дочки, були багатіями. Мали волів, коней, корів, клуню, хліви, конюшню, комору на слупах, жниварку, молотарку. Ми працювали з ранку до ночі. Не було часу поїсти. Я кидала у пелену кусень хліба і їла, працюючи. Ми були кулаками, бо на кулаках спали». У 1929 році в райцентрі Теплик (Вінниччина) Харитона Білика розкуркулили. На основі його господарства створили колгосп «За більшовицьку перемогу». Харитона Білика комуністи пограбували, але у Сибір не вислали, бо в сім’ї не використовували працю наймитів, хата була не під черепицею, а під соломою, вся сім’я Біликів: Харитон, Гафія і дочки Марія, Фросина, Явдоха і Настуся подали заяви про вступ до колгоспу. У фатальному для українців 1933 році Харитон Білик помер з голоду. У ті часи люди казали: здох з голоду. Здохла з голоду і його дружина Гафія, і їхня найменша дочка, а моя рідна тіточка шістнадцятирічна Настуся.
Ленін, Троцький і їхні соратники вернули силою зброї в імперію СРСР рабовласницький устрій. Кожного року за колючим дротом ГУЛАГу п’ять-сім мільйонів людей-зеків будували комунізм, без зарплати. Раби Риму, чорні раби у США могли після роботи поспілкуватися із сім’єю. Раб комунізму міг поспілкуватися лише зі смертю. У 1948 році я керував ротою солдатів-будівельників, які споруджували на мисі Поворотному (Далекий Схід) радіомаяк. Від мису Поворотного до бухти Находка катером — дві години ходу. Бухта Находка глибоководна, добре схована від океанських хвиль, але сопки підступали до самої води. Триста тисяч зеків — рабів комунізму і сто тисяч українських дівчат кайлами довбали сопки і щебінь та відносили на плечах подалі, аби збудувати пристані. Де взялись у Находці українські дівчата? У 1942-1943 роках їх відловили гітлерівські нацисти для рабської праці у Німеччині. 1945 року цих самих українських дівчат радянські війська під конвоєм відправили відбудовувати зруйновану війною промисловість і залишити своє молоде життя на «стройках комунізму». «Сука! На немцев работала! Снаряды на нас точила. Фашистам прислуживала! Трудом и жизнью оплатишь свое предательство!».
У своїх російськомовних газетах («Рабочая газета», «Город») Петро Симоненко хвалиться: «У кожному ВНЗ України студенти створили первинні організації КПУ. Молодь вірить комуністам, йде за комуністами». Чому молоді люди йдуть за комуністичною бандою потенційних убивць, грабіжників, брехунів і московських шпигунів? Засоби масової інформації на 80 відсотків у руках антиукраїнців, українофобів, а тому студенти не знають про злочини комуністичних виродків проти людства. Нюрнберзький суд розкрив, засудив злочини фашистських нацистів Німеччини і почепив на мотузках нацистських вождів. Злочини московських комуно-фашистів жахливіші за злочини німецьких, але міжнародного суду над комуно-фашистами не було, і тому Петро Симоненко, вождь КПУ, ходить і патякає про «свєтлоє будущєє», що лишилося у минулому. Студенти не знають, що комуно-фашисти до 1958 року забороняли проводити електрику в села України. Селяни освітлювали свої хати каганцями, свічками, скалками. Українцям заборонили смалити кабанців, обклали кожну грушу і яблуню податком, не дозволяли тримати більше двох свиней, можна було мати лише одну корову. Паспорти селянам не видавались. Примусово селянин мав підписуватись на облігації, і сльози матерів голодних дітей не рятували. Перший секретар РК КПУ і голова райвиконкому лікувались лише у Києві. У кожному обласному центрі України були окремі, ізольовані від простих людей лікарні з найновішим обладнанням. Вказані партійні і керівні особи в умовах хронічного дефіциту товарів мали право піти не у магазин, а на торгову базу і придбати потрібний дефіцитний товар. У підвалах будинку РК чи МК КПУ були магазини, доступні лише працівникам РК чи МК. Директор заводу чи МТС і їм подібні мали місячний оклад 190 крб., заступник — 170 крб., головний інженер — 170 крб. А при поштах були спецкур’єри у цивільному, але з наганами, які розносили начальству секретні пакети з сургучними печатками. Замкнувшись у кабінеті, начальник зривав печатки, відкривав пакет, а з нього випадало три-п’ять тисяч карбованців. Премія за відданість партії Леніна-Сталіна, за готовність гнуздати українців, включно до їхньої смерті. На рівні обкомів КПРС, а тим більш ЦК матеріальне забезпечення і пільги були фантастичні. Робітники стояли у черзі за квартирою по 20-30 років, а партійний керівний бонза отримував чотирикімнатну квартиру протягом доби. І ніякого криміналу! Зате простих людей саджали за поліно дров, за рядно соломи, принесене з колгоспного поля, за відро вугілля, за котушку ниток, карали за жменю зерна, за качан кукурудзи.
Партійно-комсомольсько-господарський актив району у жнива роз’їжджав по селах, ночами робив засідки і ловив українських жінок, які ряднами носили солому із начебто свого — колективного, колгоспного поля. Чи був спротив сваволі комуно-фашистській владі людоловів? У селі Мала Мочулка жіночка вибралась із стебел кукурудзи з тлумаком качанів і напоролась на «Побєду» першого секретаря РК КПРС Дибського: «Давай-но, жінко, сюди тлумак і сідай у машину». «Ой, спасибочки! Але у мене в кукурудзі є ще тлумак». Шурнула жіночка у кукурудзу, аж та затріщала, рятувалась від тюрми. Не буде ж «слуга народу» в лакованих черевиках «шукати голку у копиці сіна». До речі, директор Бджілянського спиртзаводу з трибуни розширеного бюро РК розніс у пух і прах голову колгоспу села Велика Мочулка, у якого колгоспники вдень викопували цукрові буряки, складали їх у кагати, а вночі розтягали буряки по хатах на самограй. Голова з трибуни виголосив промову: «У тебе завод обгороджений п’ятиметровим цегляним муром, прохідна з озброєною вартою. А що ось у цій пляшці, закритій качаном? Бджілянський спирт! Хочеш, я тобі зараз принесу каністру твого спирту?». Так от питаю тепер через газету Петра Симоненка і Петра Толочка: революція чи контрреволюція призвичаїла сумлінних українців красти?

Василь БІЛОУС
м. Умань

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 16.08.2013 > Тема "Українці мої..."