Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга відомого ялтинського бандуриста-подвижника Олексія Нирка «Кобзарство Криму та Кубані» вийшла друком під грифом Міністерства освіти і науки України, Науково-дослідного інституту українознавства, кафедри українознавства факультету прикладної лінгвістики університету «Львівський Ставропігіон» та Українського університету в Москві.
Додамо, що сталося це, на превеликий жаль, після смерті автора – Олексія Федоровича Нирка.Той матеріал, який він зібрав, дослідив і упорядкував, не спромоглася осягнути жодна наукова установа. А то ж — територія, на якій проживали і творили самобутнє кобзарське мистецтво українці. Тим цінніша робота, яку він самотужки зрушив, підготувавши підґрунтя для подальшого наукового дослідження. Бодай коротко нагадаємо про основні віхи його життя і творчості, бо воно варте того, щоб на його прикладі вчилася молодь самовіддано працювати собі на радість, а Вітчизні на користь. 
Народився 1926 року в селі Мар’янському Апостолівського району на Січеславщині (Дніпропетровщині). В селі, яке за російського самодержавства не знало кріпацтва.
В юності «за націоналізм» прямо зі студентської лави запроторений до сталінських концтаборів (1950-1956 рр.)
Через деякий час після звільнення, маючи певну музичну освіту, зайнявся активно музикальною діяльністю – викладав мистецтво гри на бандурі. Зокрема, керував у Нікополі капелою бандуристів.
Новий, дуже важливий етап у його творчій біографії розпочинається після переїзду молодого подружжя Нирків до Ялти. У тому ж році Олексій Нирко організовує і керує капелою бандуристів імені С. Руданського при Ялтинському технікумі гуманітарної освіти. Своїм дітищем він талановито керував 40 років, отримавши високе звання народної капели і зробивши вагомий внесок у багатонаціональну культуру кримського регіону. Успіхи її супроводжували не лише в колишньому Союзі, а й в багатьох країнах Європи.
У 1975 році він так само вдало організовує ще одну капелу – дитячу – «Кримські проліски», яка також була удостоєна високого звання народної, що не мало прецеденту на той час.
У 1999 році за сприяння О. Нирка був організований напівпрофесійний ансамбль «Зоряниці».
Усі ці роки маестро, крім викладацької роботи в технікумі гуманітарної освіти (згодом – інститут, а далі – університет), активної участі в різноманітних конкурсах в т. ч. за рубежем, великої громадської роботи (один з найактивніших учасників відкриття музею Лесі Українки в Ялті; після проголошення Незалежності України – організатор і перший голова «Просвіти»; засновник щорічних фестивалів «Дзвени, бандуро!»), розпочинає скрупульозну роботу на неторкнутих ще перелогах кобзарства в Криму, а згодом і Кубані, освоєної колись запорозькими козаками, котра до більшовицького нашестя була просякнута в усіх сферах духом українства.
Коли б Україна була українською, то вона б гідно оцінила внесок свого сина в національну культуру, а тодішня совєтська влада, пам’ятаючи про наклеєний нею ж ярлик «українського націоналіста», зі скрипом дала О. Ф. Нирку «Відмінника народної освіти». При цьому номенклатура постійно відсовувала або викреслювала його ім’я зі списків на «Заслуженого діяча культури». Олексій Федорович — не та людина, щоб ганятися за званням, проте сам факт говорить, чия то була влада. А це високе звання було присвоєне вже в незалежній Україні.
Він дослідив історію розвитку українського театру в Криму в 20-х роках ХХ ст. і видав монографію «Українська театральна трупа в Ялті» лише в наш час. (Між іншим, в цій трупі починала свій творчий шлях знаменита потім Оксана Петрусенко).
Він здійснив свою мрію і відкрив у Ялтинському університеті гуманітарної освіти в одній з кімнат експозицію майбутнього музею кобзарства Криму та Кубані.
Плодом багаторічних зусиль стало посмертне видання його наукових праць під загальною назвою «Кобзарство Криму та Кубані».
Відкривається видання зворушливою статтею соратниці О. Ф. Нирка з української громади Ялти С. Кочерги, члена Національної спілки письменників України, під назвою «Учитель Батьківщини».
А далі йдуть статті незабутнього Олексія Федоровича, які він публікував у різні часи в пресі, наукових збірниках чи доповідав на наукових конференціях.
Першою йде основоположна стаття «Кобзарство Кубані», де він, полемізуючи з В. Литвином, О. Бердником та С. Фарфоровським (дослідником кобзарства на Кубані кінця ХІХ — поч. ХХ ст.) з приводу занепаду кобзарства, здійснює екскурс в часи Київської Русі та посилається на російського збирача старовинних казок і повір’їв другої половини ХІХ початку ХХ ст. Ю. Миролюбського. Той записав свого часу від кобзаря Олекси, коли той «ходив по чорноморських станицях кубанців», казання «Про князя Кия», «Про Волинь хоробру» і ще більш древні аж до «Людини-риби» Януша, яких не знали навіть ті кобзарі, що виконували думи та героїчний епос. Доводячи своїм опонентам про неперервність кобзарських традицій, О. Нирко посилається також на українського музикознавця І. Шрамка, який «на основі декору і язичницької символіки на давніх кобзах робить висновок про їх дохристиянське побутування».
Згадуючи кобзарів від часів переселення запорожців на Кубань, автор коротко характеризує найві-доміших з них та їхню подальшу, часто трагічну долю за часів радянської влади.
Розповідає про кобзарського батька з Січеслава М. О. Богуславського — організатора перших ансамблів бандуристів на Кубані, в яких свого часу грали відомі В. Ємець, М. Теліга та ін.
Не без гордощів він наголошує на тому, якої величезної популярності набуло кобзарство на Кубані, починаючи з 20-х років минулого століття. Вказуючи на початки фемінізації колись суто чоловічого мистецтва гри на бандурі, він зупиняється на творчій долі перших трьох жінок-бандуристок.
Не міг оминути О. Нирко і трагедію, яку розділили разом з українським народом його вірні кубанські доньки й сини-бандуристи в роки Громадянської війни, зазнаючи непоправних втрат як від білих, так і від червоних бандитів. Довершили чорну справу сталінські опричники під час голодомору та репресій.
Крім того, автор виносить в окремі розділи «Неповний реєстр кубанських кобзарів-бандуристів» та «Неповний список репресованих кобзарів-бандуристів Кубані».
На переконання О. Нирка найвизначнішими бандуристами Кубані були Конон Безщасний, Антін Головатий, кобзар Олекса, Степан Жарко, Кузьма Німченко, Антін Чорний, Василь Шевченко.
Окремі статті присвячено таким відомим кубанським бандуристам, як Р. Чобітько (1898-1974), П. Шеремет (1905-1984), С. Лазаренко (1897-1985), К. Йорж (1898-1963), І. Діброва, К. Безщасний, І. Шеремет та інші.
Автор не обійшов увагою і талановитих майстрів з виготовлення кобз та бандур, від роботи яких залежить не лише зовнішнє враження від інструменту в публіки, але найважливіше — його приворожуюче звучання («Кубанські майстри бандур»). Окрема стаття присвячена неповторному майстру з виготовлення бандур, який пройшов тернистий шлях, і мало хто знає про нього як бандуриста, котрий віртуозно грав на своїх інструментах, підносячи техніку виконання на вищий щабель («Кобзарська спадщина О. С. Корнієвського»). Хоча О. Корнієвський був родом із Чернігівщини, але його музичні інструменти прислужилися не одному поколінню кубанських бандуристів.
Принагідно в інших своїх статтях О. Нирко згадує й імена не менш відомих майстрів виготовлення бандур з України — до Кубані.
Викликає посилений інтерес стаття «Думний епос у Кубанському краї». У ній виділено розділи з прізвищами тих бандуристів, в репертуарі яких звучали думи. Але крім цього він подає уривки з ще давніших, т. зв. казань часів Київської Русі, зокрема — «Про князя Кия, засновника Київської Русі», а також не відому широкому загалу думу «Запорожці під Ізмаїлом» та ін.
Значна частина видрукованого в книзі матеріалу присвячена кобзарству Криму, і хоч не виділена в окремий розділ, проте напрочуд органічно вміщена після матеріалів про кубанське кобзарство. Воно й не дивно, коли про це пише людина, віддана цій справі.
Цікаві полемічні статті О. Нирка про ансамблі та капели бандуристів на Кубані. У тому сенсі, чи то була дійсно капела, і яка ж була справді першою на Кубані?
Є тут і ювілейна, розгорнута стаття, приурочена до 35-річчя Ялтинської капели бандуристів ім. С. Руданського, стаття про музей Кобзарства Криму та Кубані, а також — про знаменитого хормейстера Прокопа Сапсая.
ІІ розділ знайомить нас з бібліографією О. Ф. Нирка. У ІІІ розділі представлена бібліографія про творчість О. Ф. Нирка та розповідається про його колективи бандуристів.
Загалом, надзвичайно багатий і досі не видаваний у такому обсязі зібраний матеріал у збірнику статтей мав би вийти у солідному поліграфічному оформленні і послужити науці фольклористики, а також шанувальникам бандурного мистецтва.
Хочеться сподіватися, що ця книга буде перевидана і матиме привабливий ошатний вигляд, адже Олексій Федорович заслуговує на краще пошанування.

Микола ДОЛГОВ,
кандидат філологічних наук, кобзарознавець
м. Січеслав (Дніпропетровськ)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 19.07.2013 > Тема "Українці мої..."