"Кримська Свiтлиця" > #25 за 21.06.2013 > Тема "Душі криниця"
#25 за 21.06.2013
ОБШИРОМ СЕРЦЯ
Ольга ЯВОРСЬКА
Проза життя
Завжди ц╕каво читати щоденников╕ письменницьк╕ записи. В них без художн╕х прикрас автор висловлю╓ сво╖ думки, в яких його переживання й бол╕ за р╕дну мову, за р╕дне друковане слово, за свою кра╖ну, а отже, й за нас, громадян ц╕╓╖ держави. Останн╕м часом щоденниково╖ прози — прози нашого життя з’явля╓ться все б╕льше. Нев╕дривно стежу за щоденниками, або, як ╖х назива╓ сам автор Петро Сорока, денниками, з яких я почерпнув чимало ц╕кавого ╕ про нашу сьогодн╕шню л╕тературу та ╖╖ творц╕в, ╕ захоплююсь майстерними етюдами письменника про природу, про людей, як╕ ╖╖ бережуть ╕ охороняють, хоч часто бува╓ й навпаки. А як╕ захоплююч╕ щоденников╕ записи поетеси ╤рини Жиленко — очевидиц╕ й активно╖ учасниц╕ «ш╕стдесятництва», ╤вана Дзюби «Не окремо взяте життя», щоденники Василя Захарченка… Читаю ╖х ╕з захопленням, ╕, признаюсь, що читати мен╕ письменницьку документал╕стику ц╕кав╕ше, ан╕ж як╕сь фентез╕ чи нап╕ввигадану белетристику. Але це мо╓ суб’╓ктивне, як мовиться, на кол╕р ╕ смак товариш не всяк… Одн╕╓ю з останн╕х книг щоденниково╖ прози я прочитав «Обширом серця» письменниц╕ з╕ Льв╕вщини Ольги Яворсько╖. Ця книга — сво╓р╕дна щоденникова моза╖ка есе╖в, м╕н╕атюр, коротких новел, нарис╕в ╕ поетичних замальовок. Чита╓ться книга легко, бо записи не дуже розтягнут╕, ц╕каво, бо в них сконденсовано те, що можна розвинути на ц╕лу новелу чи опов╕дання, хвилююче, бо разом з письменницею пережива╓ш за т╕ проблеми, яких немало в нашого сусп╕льства. Отож пропону╓мо уваз╕ читач╕в окрем╕ фрагменти щоденниково╖ прози Ольги Яворсько╖.
Данило КОНОНЕНКО
Ольга ЯВОРСЬКА ОБШИРОМ СЕРЦЯ ФРАГМЕНТИ ЩОДЕННИКОВО╥ ПРОЗИ
* * * У шатах в╕д земл╕ ╕ у дарах в╕д неба Беззахисна душа летить в майбутн╕й день, Мен╕ в цьому житт╕ не так багато треба: Т╕льки б стр╕ла невдач не вц╕лила в м╕шень.
Т╕льки б своб╕дний дух не кинули за ╜рати, А демонськ╕ в╕три не знищили пера, Т╕льки б зц╕лити мить, т╕льки б не знати втрати, Спокутати гр╕хи, бо смерть не вибира.
У шатах в╕д земл╕ ╕ у дарах в╕д неба Торую кр╕зь туман дорогу навпростець, Мен╕ в цьому житт╕ не так багато треба: Т╕льки б пташиний сп╕в, т╕льки б вогонь сердець. * * * Безц╕нним ╕ нетл╕нним для кожно╖ людини ╓ духовн╕сть. Вона — в молитв╕, у п╕сн╕, в поез╕╖, в милосерд╕, сп╕впереживанн╕, в любов╕ ╕ у прощенн╕. Духовн╕сть — ось що ╓ живицею для душ╕. * * * Не знаю, чим пояснити те, що ╓ люди, яких мо╓ ╓ство не сприйма╓. Вони начебто ╕ щир╕, ╕ н╕чого поганого мен╕ не зробили, вони нав╕ть запоб╕гають перед╕ мною, а моя душа зближуватись з ними не хоче. * * * Ще н╕коли моя в╕ра в Бога не була такою сильною, як тод╕, коли я стояла п╕д дверима операц╕йно╖, де на операц╕йному стол╕ лежав м╕й син. * * * Дуже важко у наш час знайти людину, не вражену жадобою збагачення, позбавлену користолюбства, здатну на самопожертву. Але так╕ люди ╓ ╕ саме вони намагаються очистити св╕т в╕д скверни. * * * Сп╕вчуваю пол╕тикам, як╕ ставлять соб╕ за мету будь-що захопити владу. Страшно дивитися, як на цьому шляху вони переступають через мораль ╕ честь. * * * ╤стинна велич людини у здатност╕ позбутися зла з душ╕. * * * — Н╕коли не спод╕валася побачити живу Ольгу Яворську, — щиро вимовила молода читачка на книжковому форум╕ у Львов╕, притискаючи до грудей мою книжку «На те воно й серце...». «Для читач╕в письменник завжди мертвий, нав╕ть якщо насправд╕ в╕н ще живий», — писав Кр╕ст╕ан Бобен. * * * Нарешт╕ зустр╕лася з Св╕тланою Антонишин. Мила, н╕жна Св╕тлана... Потужний талант у худенькому, виснаженому хворобою т╕л╕. Н╕ словечка скарги, н╕ т╕н╕ смутку. Ошатна, затишна оселя, чиста, як джерельна вода, поез╕я, ╕ щира Св╕тланина усм╕шка. Перегукувались л╕тн╕ громи, а ми насолоджувались словом. «Це ж ст╕льки треба неземного св╕тла, щоб взяти п╕днебесну висоту» (Св╕тлана Антонишин). * * * У сво╖й творчост╕ пост╕йно перебуваю п╕д д╕╓ю силового поля спротиву русиф╕кац╕╖. Без нього я була б уже не я. * * * Дуже засмучу╓ те, що люди втрачають потребу читати книжки. Зам╕на книжки телев╕зором чи комп’ютером — це мародерство св╕тла з душ╕. * * * Занедбан╕ села, занедбан╕, обтяжен╕ гр╕хами душ╕... — все потребу╓ очищення. Але хто про це дума╓? Трива╓ шалена битва за трони, за Укра╖ну. * * * Написане неможливо видати вчасно. Д╕йсн╕сть прагне ╕стини, а ╕стина, на жаль, залиша╓ться в минулому час╕. Мною провадить внутр╕шн╕й голос, ╕нту╖ц╕я, бажання творити в ╕м’я сво╓╖ держави, незважаючи на н╕кчемну владу. Душа гарту╓ться в боротьб╕ за правду, боротьб╕ за ╕деали свободи, як╕ так ганебно втрачен╕ через розкол м╕ж колишн╕ми нашими поводирями. * * * Те, що здобуто за роки незалежност╕, руйну╓ться на очах. Свобода слова п╕д великою загрозою. Ворож╕ укра╖нському народов╕ пров╕дники, зда╓ться, нам╕рен╕ знищити все укра╖нське. Втрача╓ св╕й авторитет ╕ л╕тература, у яку проникли злослови ╕ нев╕гласи. Але я на р╕вн╕ п╕дсв╕домост╕ в╕рю в нове п╕днесення народу ╕, як можу, працюю заради цього. * * * Р╕к, що минув, прин╕с укра╖нському народов╕ багато розчарувань. Демократ╕я в Укра╖н╕ зазнала жорстокого удару. Почина╓ повторюватись те, що ми, здавалося, назавжди пережили: приниження г╕дност╕, духовност╕, свободи слова. 1 с╕чня 2011 р. * * * Над Укра╖ною згущуються все гр╕зн╕ш╕ хмари. Тотальна змова, п╕дступний привид зради штовхають народ у безодню. П╕д великою загрозою р╕дна мова, р╕дна п╕сня. Народ знев╕рений, розсварений, байдуж╕╓ ╕ втрача╓ над╕ю. Нова влада бореться з тими, хто стояв б╕ля виток╕в укра╖нсько╖ держави. Сус╕дн╕ держави здивовано стежать за нашим рухом у безодню п╕д покровом «старшого брата». Зашморг помсти висить над кожним, хто проявля╓ спротив. 2 с╕чня 2011 р. * * * Я н╕коли не зможу змиритися з тим, що нова влада так цин╕чно зда╓ духовн╕ ц╕нност╕, тяжко здобут╕ в нер╕вн╕й боротьб╕. Двигуном мого духу ╓ непохитна в╕рн╕сть ╕деалам боротьби за Незалежну Укра╖ну. * * * Пощастило мен╕ цього тижня на високу поез╕ю. Перечитала зб╕рки в╕рш╕в Св╕тлани Антонишин, Л╕л╕ани Косановсько╖ ╕ Володимира П╕шка. Ц╕ поез╕╖ зовс╕м р╕зн╕, як ╕ сам╕ автори, але захоплюють гармон╕╓ю, досконал╕стю ╕ розбурханою стих╕╓ю почутт╕в. * * * Настане час ╕ народ винесе вирок влад╕, що безнастанно проводить пол╕тику знищення укра╖нсько╖ мови як державно╖ на користь утвердження ╕мперсько╖. Ма╓мо зрос╕йщену Укра╖ну — розколену, розсварену, знев╕рену. Але я в╕рю, що подвижники укра╖нства не здадуться. Непок╕рн╕сть захована у генах нац╕╖. * * * Б╕льш╕сть ж╕нок нещаслив╕ у шлюб╕ тому, що перебувають з╕ сво╖ми чолов╕ками на р╕зних ╕нтелектуальних р╕внях. * * * З ╕н╕ц╕ативи м╕н╕стра осв╕ти Дмитра Табачника з╕ шк╕льно╖ програми вилучено роман Василя Барки «Жовтий князь» про Голодомор 1932-1933 рок╕в, св╕дком якого був сам письменник, кр╕м того, багато рок╕в збирав правдивий матер╕ал, щоб донести його до нащадк╕в. А «нащадок» розпорядився по-сво╓му... * * * Сл╕дкуючи за хрон╕кою под╕й, жахаюся безморальност╕, яка призводить до тяжких злочин╕в. Не можу зрозум╕ти, що провадить людиною, яка це чинить, забуваючи про в╕дпов╕дальн╕сть за земними законами ╕ за законами В╕чност╕. * * * Розгорнула шк╕льний п╕дручник з ф╕лософ╕╖ ╕ натрапила на такий текст: «Чим дальше ми будемо в╕ддалятися в╕д ╕стини та зм╕нювати ╖╖ поглядами на свою вигоду, тим дальше в╕ддалятимемось в╕д розм╕реного, спок╕йного, душевно-веселого ╕ щасливого життя...». Що ми ╕ робимо, в╕ддаляючись в╕д Божого Св╕тла, втрачаючи красу духовну. * * * У дитяч╕ роки я дуже заздрила д╕тям, чи╖ батьки працювали вчителями. ╥хн╕ мами ц╕ле л╕то були вдома, а наш╕ гарували в колгосп╕ в╕д зор╕ до зор╕, вони завжди мали кишеньков╕ грош╕, носили кращий одяг, н╕ж ми, не виконували так багато хатньо╖ роботи, не працювали на току, мали достатньо часу на читання книжок. Тепер все навпаки. Д╕ти дуже часто сп╕вчувають ровесникам, чи╖ батьки вчителюють, оск╕льки вважають, що останн╕ заробляють недостатньо грошей, але надокучають морал╕зуванням б╕льше, н╕ж т╕, в яких профес╕я не пов’язана з вихованням. * * * Святку╓мо день народження Великого Кобзаря. У школ╕ орган╕зували л╕тературно-музичний веч╕р. Поетичн╕ рядки ╕ п╕сенн╕ твори лунали з уст школяр╕в ╕ вчител╕в. Було так святково, урочисто, вс╕ в вишиванках. Тепер намагаюся «виловити» по телев╕зору святкування у столиц╕. ╤ вс╕ у ряд поставали, Н╕би без’язик╕ — Ан╕телень. Цар цвенька╓. Тарас Шевченко У Львов╕ б╕ля пам’ятника Кобзарев╕ при св╕тл╕ смолоскип╕в поети читають в╕рш╕ — сво╖ ╕ Шевченков╕. 9 березня 2011 р. * * * Гетьман Павло Полуботок так в╕дпов╕в рос╕йському ╕мператору Петру ╤, який насм╕хався над ним: «Воля на к╕нц╕ шаблюки». * * * Велику насолоду ╕ рад╕сть приносять мен╕ кв╕ти. З весни до зими син╕ють, жовт╕ють, червон╕ють, б╕л╕ють, чудод╕йно впливаючи на м╕й стан душ╕, на настр╕й ╕ почуття. * * * Справжн╕й учитель повинен бути прив╕тним ╕ терпеливим. Добра чутлива душа да╓ться людин╕ як дар Божий. Сувор╕сть не в╕дляку╓, якщо вчитель справедливий. * * * Виклика╓ подив ╕ страх те, що ст╕льки п╕дл╕тк╕в у м╕стах вдаються до бродяжництва ╕ жебрацтва. Не пам’ятаю жодного випадку, щоб неповнол╕тня дитина з нашого села п╕шла з дому ╕ не повернулася. Були випадки ско╓ння крад╕жок, б╕йок, кур╕ння, вживання алкоголю, але бродяжництва — не було. * * * Захоплююся щоденниковою прозою тому, що за нею — конкретн╕ под╕╖ ╕ конкретн╕ люди, душа автора та його св╕тосприйняття. * * * Траг╕зм нашого покол╕ння в тому, що воно виховане на брехн╕. * * * Стало модним описувати, який одяг носять пол╕тики, на яких машинах роз’╖жджають, ск╕льки коштують мешти чи шкарпетки народних обранц╕в. Можливо, це ╕ добре, бо колись народ мусить зрозум╕ти, що таке безглузда самовт╕ха за чужий кошт. * * * Прочитала у Мар╕╖ Мат╕ос: «...вс╕ вони за одно, хоч здеб╕льше говорять нар╕зно ╕ н╕бито батожать одне одного лютими ╕ ненависними словами... але вс╕ так тими словами хитро люблять Укра╖ну, що в╕д обридження ригати хочеться».
КОЛИ НЕМА╢ СЛ╤В
З людського натовпу виринула висока струнка постать у чорному модному пальт╕... Це вона, Неля. Не зводжу очей з опущених плечей, злегка нахилено╖ вб╕к гол╕вки. Крадькома йду за нею, шукаючи слова для розмови, що очевидно не матиме н╕якого зм╕сту, шукаю у сво╓му серц╕ ключ╕ до Нелино╖ душ╕, бо хочу бодай на мить обезболити ╖╖ жахливу рану. — Та х╕ба ж це можливо? — запитую себе, але продовжую пересл╕дувати ╖╖, щоб спокутувати хоч тепер св╕й гр╕х. Саме тут, у Львов╕, вона в╕дкрила мен╕ колись свою хвору душу, саме тут, на проспект╕, ми зустр╕лися, а пот╕м довго сид╕ли на лавочц╕ у скверику... Я знаю, що тепер вже п╕зно, що мо╖ слова безпом╕чн╕ ╕ мертв╕, як висохле листя, з╕рване з дерева ос╕нн╕м в╕тром, але б╕жу за нею, доганяю ╕ бачу, що це... не вона. Зн╕тившись, прошу вибачення, завертаю до скверика ╕ с╕даю на лавочц╕. Це не вона... Через власний душевний б╕ль в╕дчуваю ╖╖ непоправне горе, чую ╖╖ перший плач п╕сля того, як розум повернеться до не╖. Було б краще, щоб не повертався н╕коли. Але це вже у вол╕ Всевишнього. Ми сид╕ли колись на цьому м╕сц╕ ╕ розмовляли дуже довго. Нелин╕ слова розкривали перед╕ мною невидимий св╕т ╖╖ душ╕, ╕ я тод╕ вже бачила, що помира╓ зоря. М╕й гр╕х у тому, що н╕чого не зробила для ╖╖ порятунку. У Нелиних словах було ст╕льки в╕дчаю. — Я так гостро в╕дчуваю свою н╕кчемн╕сть у цьому св╕т╕, немовби мен╕ на голову поклав хтось ганебний в╕нець. Я н╕як не можу пов╕рити в життя п╕сля смерт╕, мо╓ ╓ство насичене болем. — А ти рятуйся, — несм╕ливо радила я ╖й. — Рятуйся молитвою, небом, зорями, л╕сом, травами. — Яким л╕сом? Якими травами? Небо для мене немовби згор╕ло. А кого може врятувати спалене небо? Х╕ба що таку письменницю, як ти, що спок╕йно ходить у дешев╕й курточц╕ по Львову ╕ не зверта╓ уваги на те, що про не╖ думають. Я в╕дчула, як кров щедро прибула до мого завше бл╕дого обличчя, завважила бездоганну Нелину одежу, модн╕ черевики на товст╕й п╕дошв╕, н╕жне, захищене мак╕яжем обличчя. — Зрозум╕й, епоха ╕нтелектуал╕в в╕д╕йшла в минуле ╕ повернеться не скоро, а може, й н╕коли. Настала епоха грошей ╕ насильства. — Але ж людина може жити в сво╓му св╕т╕, т╕шитись звуками природи, розум╕ти ╕нших, дарувати, сп╕вати, малювати, — несм╕ливо боронила я сво╖ ╕деали. — У якому св╕т╕? Село — це св╕т? У ньому ти всього-на-всього лиш жалюг╕дна вчителька, в яко╖ в╕тер у кишенях свище, ╕ тому тебе н╕хто не поважа╓, х╕ба що першокласники. Така вчителька не ма╓ змоги посид╕ти в б╕бл╕отец╕, бо прополю╓ грядки ╕ сапа╓ бульбу. Ти цей св╕т ма╓ш на уваз╕? Або ти см╕хотворно на╖вна, або за таку себе вида╓ш. У тво╓му св╕т╕ вчител╕ ходять в мештах з гуман╕тарки, ╖дять бульбу з молоком. Неля була збуджена, вона почервон╕ла ╕ важко дихала. — Мен╕ соромно, що я з села, — мовила по хвил╕. — Соромно, розум╕╓ш? Як╕ б ╕де╖ в наших головах не визр╕ли, н╕хто до них не прислуха╓ться. Ми — село. Де б ми не по╖хали, що б не зробили, д╕знаються зв╕дки ми ╕ — губу на бороду. А як у м╕ст╕ з педагог╕чною осв╕тою без грошей прилашту╓шся? За що купиш ╖жу, книги, журнали? Де житимеш? — ╤ в цьому вс╕ тво╖ нещастя? — не витримала я. — Не т╕льки в цьому... Вона якусь мить дивилася мимо мене. — Ось ти, наприклад, здобула вищу осв╕ту, книжки пишеш. Але гр╕ш тому ц╕на. Та що з тобою говорити, коли ти або не розум╕╓ш н╕чого, або просто придурю╓шся. — Нелю, — я обняла ╖╖ за плеч╕, — в тебе ╓ син, чолов╕к, батьки, робота в школ╕, ти здорова. Чи хоч уявля╓ш, яке то щастя бути здоровою? Поруч з нами живуть сотн╕ обд╕лених життям — лежачих, незрячих, глухих, безд╕тних. В тебе ж ╓ син, а це ц╕лий св╕т, заради якого варто пережити найб╕льш╕ негаразди. ╢ дитина — ╕ нема печал╕, ╓ для кого жити. В╕дпечалилась ╕ творися заново. Неля якось по-дитячому прикусила губу ╕ тихо попросила, щоб я почитала ╖й в╕рш╕. — Ти справд╕ цього хочеш? — не пов╕рила я. — Справд╕ хочу, — з╕зналася. Я читала в╕рш╕, а вона сумно дивилася в ос╕нь, що вальсом-присмерком огортала наш╕ душ╕.
Поклич мене в весняну буйну пов╕нь, Де все виру╓, бореться, живе... Най моя туга в в╕чн╕сть попливе, А дух змужн╕╓ в праведному слов╕. — Читай, читай, — дивилася в далеч╕нь Неля. Замурую печаль, Помандрую кра╖ною Сонця, Де у синьому неб╕ Хмарин голуб╕ паруси, У безчасс╕ спочину, Зачинивши в безвих╕дь в╕конце, ╤ розхлюпаю рад╕сть По блакитному морю краси.
— Я люблю гарн╕ слова, — промовила на прощання. М╕сто зацв╕тало вогнями, коли ми роз╕йшлися. Я п╕шла до сина, в якого жила п╕д час проходження курс╕в п╕двищення квал╕ф╕кац╕╖ вчител╕в, а Неля — до сво╓╖ двоюр╕дно╖ сестри, що мешкала на проспект╕ Шевченка. * * * — Я розлучилася з чолов╕ком, — пов╕домила мен╕, коли ми знову зустр╕лися. Була така нарядна. Б╕лий костюм красиво облягав струнку ф╕гуру, модн╕ туфельки нагадували туфельки принцеси. Св╕тло-русе волосся, майстерно укладене в пишну зач╕ску над високим чолом, робило ╖╖ дуже привабливою. — Ну ╕ добре. Навчися тепер жити окремо в╕д нього. — Ти нав╕ть не пита╓шся, чому я так вчинила? — Напевно, тому, що ╕ншого виходу не було. Пив? — Так. В╕н опустився до такого стану, коли людина — вже не людина. У нього зник погляд. Оч╕ ╓, а погляду нема. В╕н — алкогол╕к, розум╕╓ш? Я розум╕ла. Я все дуже добре розум╕ла ╕ не знала, що сказати. Ми не були подругами, ми були просто знайомими. М╕й чолов╕к не був п’яницею, ╕ я не мала досв╕ду боротьби з цим. — Може, у тво╖х в╕ршах знайдеться щось таке, що керу╓ псих╕кою? Я не розум╕ла: кепку╓ вона з мене чи говорить серйозно, тому промовчала. — В мо╖й душ╕ трива╓ змагання м╕ж добром ╕ злом. Я звинувачую у гр╕хах чуж╕ душ╕, шукаю у людях зло. — У кожн╕й душ╕ проходить, мабуть, таке змагання, але Бог дав людин╕ розум. Я завважила, що Неля почервон╕ла. — Ти буду╓ш палаци на п╕ску ╕люз╕й та уяви, ╕ тому тво╓ серце байдуже, воно, мабуть, у тебе не болить н╕коли, — дивилася мен╕ просто в оч╕ ╕ мало не плакала. — Торжество добра зараз нереальне, ╕ тому тво╖ твори мене см╕шать. — То й см╕йся, — промовила я ображено. — См╕йся! Ти стала рабою сво╖х бажань, ти вередлива, як дитина, ╕ тому тоб╕ так важко жити. Краще прочитай у Б╕бл╕╖ про марноту марнот. Ми майже сварилися, мен╕ захот╕лося п╕ти геть. — Пробач. Я дуже втомлена. У мо╖й душ╕ страшна порожнеча ╕ дисгармон╕я. Вона сумно усм╕хнулася ╕ заговорила з дитячою вперт╕стю: — Я хочу, щоб ти переконала мене, що св╕т не жорстокий, що висок╕ почуття неможливо перемогти, що грош╕ ╕ слава — н╕що, що добро переможе зло. — Зна╓ш, — мен╕ важко було в╕днайти потр╕бн╕ слова, — зна╓ш, Нелю, сили зла особливо пильно стережуть тих, хто прагне добра. ╤ тому тоб╕ так важко. Тому, що ти прагнеш добра. — Ма╓ш рац╕ю, — в╕дпов╕ла вона не без ╕рон╕╖. — А ти, виходить, прагнеш зла, тому тоб╕ легше. Не пам’ятаю, що в╕дпов╕ла ╖й, але з того часу мене пересл╕дувала думка, що я не зум╕ла переконати ╖╖. * * * Якось ми зустр╕лися в перукарн╕. Неля зрад╕ла зустр╕ч╕, показала мен╕ св╕тлину сина. «М╕й Максимко», — сказала не без гордост╕. Був це вродливий св╕тловолосий юнак з веселими очима ╕ гарною усм╕шкою. — Красень, — похвалила я щиро. — А розумний який, — не стрималась в╕д похвали ╕ Неля. — Телев╕зор ув╕мкнений, магн╕тофон гарчить, а в╕н математику або ф╕зику штурму╓. Н╕яко╖ допомоги не потребу╓. Хоче вступати на механ╕ко-математичний факультет ун╕верситету. Та хто його зна... Вона зажурилася. — Кажуть, що за навчання велик╕ грош╕ платити треба. А зв╕дки вони в мене? На одежу ╕ харчування не вистача╓. А син м╕й одяга╓ться шикарно, будь-що не натягне. — Вступить, — запевнила я ╖╖. — До Льв╕вського нац╕онального ун╕верситету д╕ти вступають за знаннями. Зовн╕шн╓ незалежне оц╕нювання да╓ велик╕ шанси зд╕бним випускникам. Ми ще довго говорили про р╕зне, доч╕куючи кожна сво╓╖ черги. — Пам’ята╓ш, як ти тод╕ у скверику сказала: «╢ дитина — ╕ нема печал╕». Ти мала рац╕ю. Що я без нього варта? Люблю його до безтями, н╕чого для нього не шкодую. Невдовз╕ я д╕зналася, що Неля живе у цив╕льному шлюб╕ з якимось дуже заможним чолов╕ком, ╖здить машиною «Тойота-Кемр╕», ╕нколи пров╕ду╓ мат╕р, але дуже швидко поверта╓ться назад до м╕ста. Розпов╕дали, що ╖╖ син вступив до ун╕верситету, гарно вчиться ╕ одночасно працю╓ на ф╕рм╕ в╕тчима. Напередодн╕ Великодня мене вразила жахлива зв╕стка: Максима знайшли вбитим у парку, недалеко в╕д помешкання, в якому в╕н жив з мамою ╕ в╕тчимом. Нелиного сп╕вмешканця заарештували, начебто за як╕сь мах╕нац╕╖ ╕ причетн╕сть до вбивства хлопця. Неля на похорон╕ не плакала, йшла, н╕би мум╕я, за домовиною, ледве переставляючи ноги. П╕сля похорону намагалася звести рахунки з життям. * * * Сонячним птахом л╕та╓ м╕стом ос╕нь, а я намагаюся уявити ╖╖ там, у псих╕атричн╕й л╕карн╕, самотню ╕ нещасливу. Кажуть, вона н╕кого не хоче бачити, в╕рить, що син живий, що його смерть ╖й примарилась внасл╕док галюцинац╕й. Перекружля╓ ос╕нь, перелютиться зима, зацв╕те буйним цв╕том весна... А вона там... Тут ╖╖ чека╓ ще г╕рше пекло... Я обов’язково пров╕даю ╖╖, але не зараз, не сьогодн╕. Сьогодн╕ я не маю сл╕в, маю в серц╕ великий жаль.
ЛЕБЕД╤ КОХАННЯ
Стояла на узб╕чч╕ у благеньк╕й с╕р╕й куртчин╕ та старих розтоптаних черевиках. Пронизливий в╕тер зривав з голови шапку, яку притримувала л╕вою рукою, а правою нетерпляче махала, зупиняючи попутн╕ машини. — Дай вам, Боже, здоров’я, що зупинилися, бо погибаю в╕д холоду. — Куди ж ви у таку негоду? — не втрималася я в╕д ц╕кавост╕. — У профтехучилище, яке зак╕нчила сорок л╕т тому, на зустр╕ч з випускниками. На штукатура вчилася, бодай пропало, бо жодного дня не штукатурила. Зателефонувала вчора староста ╕ пов╕домила, що вс╕ наш╕ збираються. Так незручно мен╕ в шапц╕, бо зроду ╖х не носила. Я до хустки привикла, а донька при╖хала ╕ наполягла натягнути ╖╖ шапку. В доньки на голов╕ кучма волосся, шапка з не╖ на мене завелика, спада╓, перекручу╓ться задом наперед. Староста казала, що там майстер буде, ╕ ми разом з ним повинн╕ засп╕вати «Лебед╕ кохання». Ми колись цю п╕сню дуетом на сцен╕ сп╕вали, ст╕льки рок╕в минуло, а я н╕як забути не можу. Мен╕ було с╕мнадцять л╕т, а йому... може, тридцять п’ять, а може, й сорок, я не питала. Вже к╕лька тижн╕в в╕дчуваю: щось незвичайне наближа╓ться. — Ми вс╕ перебува╓мо в оч╕куванн╕ чогось. ╤ в цьому одна з найб╕льших та╓мниць людського життя, — п╕дтримала я розмову. — Зранку заставила чолов╕ка ноги вимити, бо в╕н брудний ╕ неохайний, як ╕ вс╕ безпробудн╕ пияки. Лежить п╕д периною, ледве диха╓, а гор╕лки вогненно хоче. Мийся, кажу, бо як вмреш, задуб╕╓ш, то не дам ради з тобою. Я за нього зам╕ж вийшла тридцять п’ять рок╕в тому, а десять л╕т тому розлучилася. Два роки дв╕рником у Львов╕ пропрацювала. Але знайте, кого Бог злучив, пап╕р не розлучить. Та й тро╓ д╕тей нас ╓днають. Ледве впросилася, щоб назад прийняв. П╕сля всього, що сталося, живу на правах сп╕вмешканки. Вже тиждень б╕гаю по установах, щоб нас заново розписали. В с╕льрад╕ могорич виставила, в крамниц╕ — другий. Сус╕д проходу не да╓, хоче за розписку випити «на халяву», гризуся, щоб чолов╕ков╕ друз╕ не дов╕дались, бо на гор╕лку пенс╕╖ не вистачить. Збираю папери, ставлю могорич╕, щоб на стар╕сть без житла не лишитися. А ц╕╓╖ ноч╕ вчула кр╕зь сон, як на два голоси звучала наша з майстром п╕сня: Лебед╕, лебед╕, лебед╕, Лебед╕ кохання... Н╕би хто мене п╕дм╕нив, ц╕лий день душа сп╕вала. Я за роботою св╕ту не бачу, а ще чолов╕к задля себе встати не годен, донька в╕д’╖хала. — Зам╕сть того, щоб б╕ля хворого сид╕ти, ви з╕бралися ╕ ╖дете на забаву. А як в╕н справд╕ помре? — не витримала я. — На все св╕й час, як ма╓ вмерти, то вмре, як ма╓ мене дочекатися, то дочека╓ться. Треба неабияке щастя мати, щоб у молодому в╕ц╕ повдов╕ти. Я вже не молода, якби помер двадцять л╕т тому... А тепер... — ╕ махнула рукою. — Весело╖ забави, — побажав ╖й м╕й чолов╕к, коли виходила з машини. — Дякую. Дос╕ ╖хала, як королева, а дал╕ буду самотужки добиратися. Я вже давно н╕куди не ╖здила. Знаю, що пол╕пшити щось у житт╕ не зможу, але засп╕вати — засп╕ваю.
"Кримська Свiтлиця" > #25 за 21.06.2013 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11926
|