Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

«...У поезії Петра Перебийноса домінує віра у прекрасну суть української національної ідеї, у перемогу діалектики буття, себто — розвиток естетики українського призначення, що збагачує загальнолюдські цінності. Авіатор і журналіст, редактор і поет, батько й меломан, закоханий у світову класику, він виростає з рідних подільських глибин, щоб возвістити світові про високе покликання українського слова, мистецтво українського мовлення та музику його поетичного звучання. Філософія цієї поетики — у живому народному слові. У тій таємниці, що її мусить розгадати кожен поет.
Це саме той випадок, який дає змогу розпізнати у слові красу самого життя. Коли під янгольським крилом потаємно перемовляються квіти й зорі, трави і хмари, дерева та коні, а ми вчимося не тільки сприймати, а й розуміти ту мову — не все ще втрачено. Ще світ цей б’ється в наших серцях, ще відлунює невитравним болем...» Олесь ЯНОВСЬКИЙ

«ЧОЛОМ ТОБІ, ЛЮБОВЕ!»
 * * *
Стаю урбаністом.
Не можу без міста.
Кляну вже село те,
Калюжі, болото.

Зітхаю і марю
Сухим тротуаром.
А врешті вертаю
З немилого раю
До рідного пекла.
І дихає спека
Хмільною, живою
Журою-травою...

Ах, місто химерне!
Тобі не до мене.
Ти косиш газони.
Ти просиш озону.
Ах, місто!..
Стаю урбаністом.

ЧОЛОМ ТОБІ, ЛЮБОВЕ!

На степових просторах давнини
Краса твоя козацтво полонила.
Від сивини, від нашої вини —
Чолом тобі, жіноча половино!

Шумить вода. Вертається весна.
Крило фати біліє лебедино.
Любов одна. Від Господа вона.
Чолом тобі, жіноча половино!

Літа летять. І тануть холоди.
Не треба сліз, матусю і дружино.
Несе дитя лелека молодий.
Чолом тобі, жіноча половино!

Кружляє світ на крузі гончара.
Парує хліб. Синіє полонина.
І лине спів до сивого Дніпра.
Чолом тобі, жіноча половино!
Чолом тобі,
 прекрасна половино!

* * *
А що цвіте без коріння?
Мальва осіння.
Врятована від холоду і голоду,
Рожевіє на моєму столі
І спрагло п’є воду.
Зірвана, не куплена,
Ловить сонечко п’яне.
Пуп’янок за пуп’янком —
Квітне і в’яне,
Квітне і в’яне...
Десь у далеких світах
Над розлуками
Душі заблукані
Згадують мальву,
Сестроньку рідну.

А мальва ось на столі,
За сім небес від землі —
Вперто цвіте.
Смертно цвіте.
Ой цвіте
без коріння.

* * *
О речники лукавої хвали!
Ви хором Україну закляли,
Защебетали, забалакали
І кинули, заплакану,
під ноги...
П’яні солов’ї!
Не Україну, а свої
Неситі вола, свій цебер
ви любите.
Ви все проїли!
Ви проспівали Україну
І возвеличили себе.
О мідногруді солов’ї!

* * *
Відступає пітьма
І хлюпоче річками.
Світять пальці п’ятьма
Полохкими свічками.

Видно кільця річні
За туманом ранковим.
Та не рвуться нічні
Загадкові окови.
Білий сон
ще дивлюсь.
Виринаю і тону.
І на сонце молюсь,
Мов свічкар
на ікону.

* * *
Вольниця
нещасна
засмутилася.
Болю наш,
Тарасе,
Є в нас ти —
і все!
Вітер часолету
мчить у засвіти.
Віщий наш Поете,
свічку засвіти!

Зблисни над знімілим
Словом з-під поли.
Злісного зоїла
Гнівом підпали.

І скажи оспалим
Пасинкам доби,
Щоб не посипали
Попелом чуби.

Щоб не зашивали
Дратвою роти.
Щоб не забували
Ґрати і дроти.

Слово непогасне
Наймитів трясе.
Воленька, Тарасе!
З нами ти —
І все!

* * *
Небо ще курличе,
Марево димить.
Що нам таємниче
Хмарище зими!

Поки ми здорові,
Злу наперекір, —
Вір моїй любові,
А зимі не вір.

Зблискує імлиста
Смужечка слюди.
Облітає листя,
Та стоять сади.

* * *
Поспішали стежки,
і хмелів зоресій.
Ми ішли навпрошки
По коліна в росі.

Нам з вишневих ночей
Рокотали громи.
Наше небо дощем
Юний травень омив.

Загуло за селом,
Сполоснуло сади.
Замело, замело
Пелюстками сади.

* * *
Я — дитя планети голубої.
Вся вона — у сонячному дні,
у зірках нічних над головою —
дорога однаково мені.

Але є місцина лиш єдина,
лиш одна, у кожного своя.
Є вона у мене — та місцина,
де почув я вперше солов’я.

Тут мені судилося померти
у зелену днину грозову.
Тут великим іменем планети
я найменшу грудочку зову.

* * *
Моєї осені заграва
уже допалює гілля.
Пропаща юність кучерява
повинну голову схиля.
А вітер мідною струною
співуче серце протина.
Стіною пам’яті сумною
темніє пуща дротяна.

Хмеліє слово. Подивися:
шумує воленьки вино.
Зліта червоне падолистя
на синьо-жовте полотно.

* * *
Дивнії часи настали,
і спливає каламуть.
Лізуть грішники повсталі
на порожні п’єдестали,
перед Богом страму не імуть.

Грішникам у райській мушлі
Сниться злото на блосі,
Грішник грішника там душить.
Господи, спаси їх душі,
опусти нечистих з небесі!

* * *
Ні, непросто жити в цьому світі.
Тужить вік за чимось дорогим.
Он ставочок між димами світить,
сріблом тиші повнить береги.
Он чутливо спить очеретина
і шепоче вітру: «Не буди!»
Мерехтить рибина сиротлива
під слюдою тихої води.

Відпочину в зелені хоч трохи.
Видно, вдачу маю вже таку:
крізь дроти залізної епохи
бачу плесо тиші у ставку.

* * *
Я знаю цей душевний стан,
коли усе, усе ти можеш,
коли шумить святий майдан
і прозріває слово Боже.

У черешневій вишині
бринить веселка семиструнна.
Минають грози весняні —
приходить літо многотрудне.

Приходить літо, як і слід,
і серцю хочеться сказати
усе, що з молодості літ
не відкладається на завтра.

* * *
Чорніють обпалені дати,
і пам’ять землею стає.
На світі вже нікому ждати,
відплакали вдови своє.

Лиш небо гуде реактивно
над вічним вогнем сивини.
Наш вік за полин самотини
багато вдові завинив.

Життя в самотині немиле.
Зозуле, в літа не зови...
Сумує солдатська могила,
а поруч — могила вдови.

ДІД ВИПАЛЮЄ ВАПНО

За селом, у білій ямі,
дід випалює вапно.
Бродить піна полум’яна,
мов настояне вино.

Над вапняркою обрусом
висне білий небозвід.
Посміхається у вуса
Біля ватри білий дід.

Передзвонює спросоння
затинькована трава.
На гарячому осонні
Жовтий зайчик виграва.

Новосілля сняться дітям,
Зорять вікна з духоти.
І спливають перед дідом
білим видивом хати.

* * *
Я тільки гість у цьому полі,
що не забуло ще мене.
Колише роси прихололі
суцвіття літа запашне.

У травах дихає стежина,
і я шепочу: «Прихисти!».
На подорожнику стожильнім
душа не чує духоти.

* * *
Парує гречка запашна,
пилок до пальців липне.
Волошка. Воля. Вишина.
Душа в зеніті липня.

Мене билинка будь-яка
чарує дивиною.
Червона шапка будяка
царює наді мною.

Колише тіні змитих літ
сухий вітрець-низинець.
Зелена бабка-вертоліт
сідлає мій мізинець.

Довкола мене джміль кружля,
сідає в ніжну жменю.
Я доторкаюсь до джмеля.
Добридень, брате джмелю!

СИНИЦЯ У ЖМЕНІ

Ми тримали в жменях по синиці,
Бідолашні випали з гнізда.
Треба ж так незручно
 поселиться:
у синиці-матері біда!

Вполювала дзьобиком чимало —
Черв’ячок попався їй цілий.
Ще дітей вона не годувала
(жовтоквітом дзьобики цвіли).
А довкіл ревли вітри скажені,
а довкіл хиталася земля.
Ну, навіщо нам синиця в жмені?
Ви летіть, пташата, звідціля!

* * *
Прощаються і линуть зозулята,
і стогне українська самота —
на всі чотири обрії закляті,
на всі чотири сторони хреста.

Веселочка підкови золотої
згасає за Дунаєм крижаним.
Стоїть порожня хата сиротою,
пророка виглядає з чужини.

Озвися, нерозкаяний Мойсею,
і лихо від незрячих відведи!..
Ні звуку у покинутій оселі,
неначе у криниці без води.

* * *
Набрякає калина сльозами,
синьооко сумує ожина.
Непомітно з-під ніг вислизає
ця планета, неначе крижина.
Оглушає у тиші захмарній
таємнича хвороба висотна,
і спливають видіння примарні
над горою земної гризоти.
Позолота горить на престолі,
прилипає віночок до лоба...
Не змани в небеса мене, доле,
вбережи від лихої хвороби!

* * *
Озирнись, моя кохана,
тінь осмути прожени.
Не кажи, що безталанна
жінка в образі жони.

У безсонній тиші ночі
дух черешні ожива.
Гілка в інеї тріскоче
і ворушиться трава.

Мліє хата в колиханні,
і холонуть подушки.
Ти засни, моє кохання,
над колискою руки!

За байраки відступає
довга ниточка пітьми.
Над морозними степами
коні крешуть копитьми.

Поспішають за димами
несподівані свати.
І коса твоя дрімає
під хмариною фати.

* * *
Життя мене ніколи не щадило,
але козацький подих не закляк.
Відступнику, не дмухай
 на кадило!
Я вистою. Я впертий подоляк.

Бувало, клявся ти переді мною,
сурмив, що я тримаюсь на коні,
а зараз кишеньковим сатаною
всі лишенька нашіптуєш мені.

Я знаю вашу капосну породу,
стрічав я перекинчиків-чортів.
Луцифере, плутяго двобородий,
ти землю на мізинець навертів.

Ти ловиш на словечка задушевні
і в погляді тамуєш переляк.
Відступнику, не шикай
 із кишені!
Я вистою, я впертий подоляк.

* * *
Кохаю!
А що в цьому слові — не знаю.
Буває, побачу: царівна!
В очах пустота чарівна.
Буває — спливає...
Кохаю!
А що в цьому слові — не знаю.
Можливо, це вам лиш відомо,
братове мої солов’ї.
Кохаю!
Чужою красою засліплений,
бачу очі твої.

* * *
До яблуні підкралась, як мана,
і знітилась у місячному листі.
Зарошені зірниці вишина
витрушувала в кучері вогнисті.

Від подиху німого вітерця
дрімливо райська яблуня рипіла.
Над обрієм небесного лиця
поблискувало яблуко доспіле.

Все нижче нахилялося воно
і чарами нічними полонило.
Крізь місячне прозоре полотно
висвічували перса полохливі.

* * *
Щось віддалено і глухо
нагадало про минуле,
і важким туманом туги
несподівано війнуло.

Тільки жити б і радіти:
в небо дивиться ожина,
креслить колесо орбіти
золотава тінь осини.

Розполохане осою,
літо бабине тріпоче.
Будячину на осонні
обліта бджола робоча.

Що це з літом? Чи здорове?
Листя попелом припало.
На чоло, на чорні брови
впав туман. І все пропало...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 12.04.2013 > Тема "Душі криниця"