Версiя для друку Обговорити в форумi

Проза життя

(Продовження.
Поч. у № 14)

V
Усі стежки бігли через парк до моря, до палацу-музею. Підступи до нього у вихідні дні блокувалися: на західному в’їзді — якоюсь торговою точкою і кіоском «Союздруку», на парадному подвір’ї — книготоргом, на південному, з боку Левиної тераси, — продавцями сувенірів і всюдисущими фотографами. Вільним залишався тільки в’їзд зі сходу, але вже в мій останній приїзд також був зайнятий. Там маячіли постать художника з картинами, виставленими вздовж опорної стіни дороги, та імпозантна фігура вусатого бандуриста в шароварах і вишиванці, з монетою-сережкою у вусі. Коли екскурсанти-німці до них наблизилися, доволі сильний голос під рокотання бандури заспівав відому українську народну пісню, художник заметушився біля своїх картин... Зашелестіли кінокамери, заклацали фотоапарати. У картуз біля ніг бандуриста зронилося кілька марок. Один із екскурсантів підійшов до художника і, не торгуючись, купив собі на згадку акварельку.
— Скільки він вам заплатив? — запитав я, відставши від екскурсії.
— Дуже добре заплатив! — очі художника засяяли від щастя. А в пам’яті — знову кадр: на поліській станції ті ж самі туристи з Німеччини викидають з вікон вагонів цукерки, різний дорожній дріб’язок. Дітвора на все кидається, мов голодні вовченята на кістку. Так би мовити, безплатний подарунок переможцям від переможених. Уся ця інтермедія ретельно фотографується. Можливо, на згадку, а можливо, й для преси.
— Хто це? — перепитали на парадному подвір’ї про вусатого бандуриста. — Та це ж наш Остап, працівник місцевого судноплавства! У вільний час підзаробляє музикою і співом!
Постійно нив національний нерв, мучило принизливе відчуття другосортності. Було соромно і прикро за наш щирий національний характер, який заради цукерки й марки може пожертвувати патріотичною ідеєю. Перенасиченому Заходу ми продавали не тільки руки.
— Ви бачили, що мої земляки наляпали на скелі? — мружився від короткозорості і весело сміявся мій новий знайомий. — ПРОПЬЕМ ВСЕ, НО РОДНОЙ ДОНБАСС НЕ ОПОЗОРИМ! Краще і не придумаєш! Оце так патріотизм!
І це була також правда, жорстока і невблаганна, від якої хотілося тікати світ за очі. І я втікав, блукав, як сновида, по кладовищах Ялти, Алупки і Сімеїза, нахилявся до старих могил караїмів у Чуфут-Кале поблизу Бахчисарая, наче питався поради в чужих мертвих, бо свої живі повернулися спиною, вдаючи, що не помічають.

VI
Усі стежки бігли через парк до моря, на алею запашних алепських сосен, де постійно намагався усамітнитися. Лев моря зализував старі й нові рани, випробовував силу волі, загартовував характер.
Уже в перший приїзд вирішив провести над собою жорстокий експеримент. Прибувши до санаторію, відразу ж побіг купатися. А було дуже вітряно, і простудився. Як не дивно, але не допомогли ні електрофорез, ні інгаляції, а... море. Після цього не припиняв купатися ні в дощ, ні в сніг, ні в туман. Зрозуміло, такі процедури були дуже ризиковані, але чудові для загартування.
Стримував тільки шторм. Пригадується ураган бора в 1981 році. Велетенський жовто-рудий вал ішов поверх причалу. Ліжка з нашого спального павільйону біля підніжжя Діви — мов корова язиком злизала. Тільки де-не-де вони, покручені й понівечені, стирчали із нагромадженої під шиферну покрівлю гальки. Інші плавали в морі. Вхід на пляж було огороджено канатом. Періщив проливний дощ. Того дня рух автобусів було припинено: трасу перегородили повалені кипариси.
Проте жартувати з морем небезпечно не тільки в шторм. Високе могутнє колесо прибою завжди підступне: якщо його верх викидає на берег, то низ із такою ж силою тягне в безодню.
Не можу не розказати з цього приводу про один випадок, який трапився зі мною в Ялті, на пляжі біля шхуни «Hispaniola». Стояв чудовий осінній ранок. Збігши з гори Дарсан, швидко роздягнувся і поплив у море, прагнучи якнайшвидше подолати незручну ділянку акваторії з підводним камінням... Уже повертався до берега, як несподівано наздогнала й накрила велетенська хвиля. Не встиг від неї оговтатися, як така ж друга крутонула у своєму колесі і кинула на слизьке підводне каміння, поросле бурими водоростями. Якби була така ще третя, на берег не вибрався б... Але стало напрочуд тихо і спокійно. Задихаючись і розглядаючи розбиті до крові коліна, довго не міг зрозуміти причини, адже не запримітив у морі тоді ні катера, ні швидкохідної «Ракети», які могли б такі хвилі утворити і пригнати до берега. Як пізніше пояснив одесит-моряк, подібні хвилі в абсолютно тихому морі бувають, і творяться вони донними тектонічними процесами. Отже, по мені промчала колісниця морського царя!
Мій Крим обов’язково пов’язаний зі спортом, це — стрімкий біг на світанку: Пальмовою алеєю, мимо водоспаду «Котяче око», через парк до моря. Біг за будь-яких умов, коли Ай-Петрі в снігу, і температура повітря навіть мінус 5°! Біг, починаючи від бабиного літа і кінчаючи Різдвяними святами! Біг, біг, біг і відчайдушне постійне купання в морі! Біг і волейбол! Біг і більярд! Біг і запеклі шахові баталії, про що свідчить комплект шахів, подарований адміністрацією санаторію імені Баранова за зайняте перше місце в шаховому турнірі!
Мій Крим — це постійна духовна напруга, щоденна праця в бібліотеках: санаторній, міській і воронцовській. Зрозуміло, це — нові книги, газети, журнали, нові зустрічі й розлуки, освячені сльозами радості й печалі, нові дні народження, рожеві, з крапельками роси на пелюстках троянди, зрізані вдосвіта дівочими руками і поставлені на моєму столику в їдальні. Мій Крим — обов’язково осінній, пастельно-акварельний, світлий, і, як правило, мажорний... Усі життєві реалії тут, у Криму, мали особливий відтінок, бо були підпорядковані єдиному й величному ритму моря. Здавалося, що за його законами жив навіть наш санаторій: як припливи і відпливи, щодня хтось до нього приїжджав і щодня хтось від’їжджав.
Санаторний режим обмежував зустрічі. Єдиний вільний від процедур час, який можна було використати більш-менш ефективно, припадав на проміжки після сніданку і вечері. В післяобідній («тихий») час нас змушували лежати в ліжку. Але жадоба подорожей була настільки сильною, що я випросив у лікаря дозвіл використати його («тихий» час) для прогулянок по парку, по місту і для поїздок у Ялту. В Криму завжди не вистачало часу.
Основною формою відпочинку серед хворих — людей одноманітних, стомлених життям і болячками, — були танці й кіно. Пригадую, як одна застільниця з Одеси поставила собі за мету: жодного дня без фільму. Встигала переглянути по три кінокартини щодня і, здається, встановила рекорд. Такі люди наганяли нудьгу, розвивали депресію.
Були серед приїжджих, зрозуміло, і цікаві, колоритні особистості. А в грудні 1980 року дуже пощастило. Очевидно, сам Бог послав на кримську землю в санаторій «Гірське сонце» літературознавця з Донецька К. Ф. Спасенка — людину щиру, літню й поважну. Розпаковуючи свій чемодан, Костянтин Федорович дивився на нас крізь великі рогові окуляри і добродушно усміхався. Серед дорожнього дріб’язку несподівано потрапила на очі книжка оповідань Григора Тютюнника із дуже теплим автографом — деталь, яка до новачка налаштувала дружелюбно і швидко зблизила. Це було більш ніж зворушливо, оскільки письменник виняткової сили таланту кілька місяців тому наклав на себе руки. Виявилося, що К. Ф. Спасенко з Григором Тютюнником був знайомий. Схвильовано розповідав він про ліричну душу письменника, довірливо розкриту до всього світу, зокрема, про епізод зустрічі з деревієм у столиці, до якого Григір нахилився і заговорив, немов до живої істоти... Із почуттям світлого гумору розповідав він про діалог письменника з селянкою, яка накупила в місті багато туалетного паперу, не знаючи про його справжнє призначення.
І — чого вже зовсім не сподівався — новоприбулий однопалатник несподівано заговорив про Максима Рильського, про свою поїздку в пору молодості до Києва, про відвідання молодим науковцем Інституту фольклору та етнографії. Коли постало питання про влаштування на нічліг, поет-академік вирішив його надто просто і блискавично: він відпустив для гостя свій кабінет. Десь опівночі згадав, що в кабінеті на дивані немає постелі, тому з’явився знову — із подушкою під пахвою. Проектую цей епізод на життя сучасної інтелігенції і мимоволі констатую, наскільки часи змінилися.
К. Ф. Спасенко довгий час працював у видавництві, редагував і рецензував рукописи, тому досконало знав життя й побут багатьох письменників не лише Донецького краю. Зрозуміло, не обійшлося тут і без запитання про Леоніда Талалая, адже рана, заподіяна його розгромною рецензією на мій рукопис у видавництві «Молодь»*, ще свіжо ятрилася.
— Один із перших опромінених поетів, лікувався у кремлівській лікарні, — заговорив безбарвним голосом Костянтин Федорович. — Чи не на таких самих правах, як пільговик, закінчив Московський літературний інститут імені Горького?
Ми йшли берегом. Сонце сипало іскрами. Зварюючи синій купол неба з ареною моря золотою панеллю, по лінії горизонту залишало срібний шов із ледь помітною синьою окалиною. На серці трохи відлягало, розвіяні хмари повертали бадьорий настрій. У їхньому мерехтливому світлі трохи інакше бачилася мені трагічна постать опроміненого поета і вся наша багатостраждальна культура, контужена «найпередовішим» світоглядом — пролетарським інтернаціоналізмом. Імперія зла, країна абсурду і парадоксів, як називали СРСР за кордоном, спричинила руйнацію радянського суспільства як такого, перетворила його в конгломерат космополітів-атеїстів, де править диктатура однієї партії. Я дуже давно жив із дивним почуттям, що перебуваю не в санаторії, а в будинку для божевільних, де такі загальнолюдські поняття, як віра, любов і надія, давно зникли з нашого ужитку. Імперський миш’як, якщо не умертвив повністю, то в усякому разі приморочив національний болючий нерв. Ми стали жити в країні, де учень не любить своєї школи, купець — торгівлі, робітник — виробництва, письменник — літератури, уряд — держави і т. д. Зате дуже любимо себе і ще сяк-так можемо терпіти підлабузників.
— На що спроможна наша бідолашна культура, яка стоїть на позиціях «Соцдонбасса»? — співбесідник короткозоро мружився крізь рогові окуляри, назву газети — органу Донецького обкому КП України — вимовляв із особливим пієтетом, смакуючи свистячими приголосними. — На що здатна відчужена від рідної землі і вихована в дусі «Соцдонбасса» наша стражденна література? Без сумніву, вона може творити тільки на зразок: «В кустах пєла какая-то птіца». То ви там, на Поліссі, ще не забули, в яких кущах і яка птиця співає.
Ми трималися берега. Точилася жвава дискусія про поему «Вугор у росі», над якою продовжував працювати, незважаючи на упереджене ставлення до неї критиків і поетів. Цікавість, з якою тема обговорювалася, засвідчувала, що не від лукавого вона, а від життя, не фантасмагорія і не висмоктана з пальця, а взята із нашої трагічної дійсності. Тема двох світів (прісного і солоного), тема вітчизни і чужини, еміграції і неповерненців викликала у співбесідника бурхливу реакцію, він вдавався до літературних ремінісценцій та аналогій, засвідчуючи ерудицію та інтелектуалізм.
Ми милувалися морем. Прямували до пристані, до Рибальської бухти. Хвилі навалювалися на скелі і глухо стогнали. Над головою квилила чайка. Ми полоскали «Вугра» в шумі прибою, і, треба сказати, на фоні морського пейзажу «річковий-європейський» чіткіше окреслювався ідейно і концептуально, звільнявся від формалістичного слизу, переконував у актуальності й злободенності теми. Це було сміливе і небезпечне, як на ті часи, мислення. Досі жалкую, що не записав тоді подробиці тієї розмови і що вона, здається, була єдиною, бо незабаром я від’їхав додому.
Трохи пізніше я надіслав Спасенку К. Ф. свого забракованого Леонідом Талалаєм «Озерного дзвона» і одержав відповідь: «Дуже часто з приємністю, навіть з радістю, згадую наші довгі прогулянки, щирі розмови. Скажу відверто — мені завжди було хороше з Вами, бо ж людина Ви, безсумнівно, талановита, обдарована чистотою душі, совісті й благородства... Живу я один. Нерідко самотність душить за горло, не дає дихати, та що поробиш — старий я вже став і якось змінювати стан життя тепер пізно. Пишу статті, рецензую для видавництва й газет — тим живу. На більше не вистачає сил, болять очі, давить стенокардія, особливо погано з очами. Сліпну. Жодної зіроньки на небі вже не бачу. В Криму, в тому самому санаторії, буваю щороку. 8 травня знову їду в «Горное солнце». Буду радий отримати від Вас листа. Було б чудово знову зустрітися та пошукати разом у морі того ключа, якого Ви колись згубили. Але — марно! Давно ми втратили можливість знаходити оті самі ключі»**.

VII
6 листопада (напередодні Жовтневих свят) 1982 року в Ялті, в приміщенні книжкового магазину, несподівано зустрівся з київським поетом Захаром Гончаруком — редактором мого поетичного дебюту в журналі «Вітчизна» (1969, № 7). Він тут же біля прилавка подарував свою нову книжку «Злагода» з автографом. Людина чуйна і щира, Захар Гончарук завжди користувався повагою в колі товаришів. Пригадуються розмови в Києві, в бурхливих апартаментах нашої спілки, на Рівненському Поліссі під час виступів по лінії Бюро пропаганди художньої літератури, зокрема, його пристрасне слово перед працівниками райкому партії про тяжку працю письменника, про його вразливу, раниму душу. Тоді ж у Ялті поет відпочивав у Будинку творчості й, зрозуміло, запросив до себе в гості. Я з радістю прийняв запрошення.
Ялтинський будинок творчості, де довелося побувати лише один раз, в пам’яті не зберігся. Була, здається, обідня перерва. Коли ж ми зачинилися в маленькій кімнатці і розговорилися про проблеми сучасного літературного процесу, почувся глухий стукіт у стіну, начебто живе доповнення до музичного розділу «Злагоди», і нервове стрекотіння друкарської машинки. Ми зрозуміли, що за стіною відбувається творчий процес, і зніяковіло притихли. Та вже пізніше, після прочитання тієї чудової книжки, іноді ловив себе на думці, що сприймаю навколишній світ у тональності здиблених строф київського поета, наче слухаю могутній духовий оркестр, наче присутній у залі на концерті Святослава Ріхтера.
Мої зустрічі в Криму — епізодичні, випадкові; знайомства — обмежені. І все ж, хоч і прагнула душа більше самотності, іноді змушений був іти на контакти, переважно тоді, коли йшлося про творчість. Осінню 1983 року я відвідав редакцію газети «Советский Крым» і на столі відповідального секретаря залишив жмут віршів із циклу «В оправі кипарисів», аж ніяк не дбаючи про публікацію в російськомовному часописі. Конче було потрібно дізнатися, яке враження справлять на читача тексти, тим більше читача місцевого, обізнаного з історією та природою краю. Відповідальний секретар Георгій Русаков, який, на превелике здивування, заговорив чистою українською мовою, не тільки прокоментував добірку, але декілька віршів тут же переклав російською мовою для газети. Оскільки цикл йому сподобався, то він просив залишити його увесь із наміром опублікувати частинами, на що я чомусь не погодився. Наскільки пригадую, відповідальний секретар щодо віршів зробив два критичні зауваження. По-перше, він пропонував зняти наявний татарський антураж, щоб не дратувати зайвий раз цензора (я до цієї поради прислухався і в деяких місцях зняв тюркські слова), по-друге, на його думку, барвінок у Криму цвіте все-таки навесні, а не в січні (з чим я категорично не погодився, бо сам був свідком протилежного).
Ми розговорилися. Дізнавшись, що я родом із Волині, Георгій Русаков перейшов на тему про Лесю Українку, розповів, як у 1971 році брав інтерв’ю в Юрія Косача, який відпочивав тоді в Ялті; як він, заокеанський гість, не переставав дивуватися, чому така висока шана його тітці, а до нього, племінника, повсюдно культивується пересторога, недовіра і навіть підозра...

(Закінчення в наступному номері)

* Йдеться про машинопис поетичної книжки «Озерний дзвін», який автор запропонував видавництву «Молодь» ще на початку 70-х років.
** Під час купання я справді загубив ключ від палати-одиночки. Всі пошуки виявилися марними: очевидно, його змила хвиля.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 12.04.2013 > Тема "Душі криниця"