Версiя для друку Обговорити в форумi

Шевченкіана

(З ІСТОРІЇ ОСОБИСТОГО ЖИТТЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА)

Існують два погляди на особисте життя геніїв. Один — воно повинно бути закритим від людського ока. Інший — особисте життя геніїв належить людству. Я схиляюся саме до цієї думки. Адже про Тараса Шевченка — поета, який піднявся до висоти провідника української нації, хочеться знати якнайбільше. І подробиці приватного життя допоможуть краще зрозуміти суть людини, для якої служіння Україні, захист її поневоленого народу стали сенсом життя.
Крім того, особисте життя митця — частина його творчого процесу. Жінки, які торкнулися потаємних струн душі Тараса, надихнули його на створення прекрасної лірики. І для нас, читачів, знайомство з героями її допомагає усвідомити твір не як якесь абстрактне явище, а як згусток страждань закоханої людини.
Коли замислюєшся над долею Т. Шевченка, дивуєшся її примхливості. З одного боку — нагородила геніальністю, з іншого — позбавила звичайного людського щастя: кохати й бути коханим, створити сім’ю, продовжити себе в дітях.
Про перше дитяче кохання Тараса ми дізнаємося в школі, вивчаючи вірш «Мені тринадцятий минало». Це була Оксаночка Коваленко — подруга дитинства, яка заспокоювала сумного хлопця-сироту:
Утирала мої сльози і поцілувала.
Це почуття він проніс через усе життя. У посвяті до незакінченої поеми «Мар’яна-черниця» (1841 р.) читаємо:
...Чи правда, Оксано? Чужа чорнобрива!
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало, щасливий,
Як побачить диво — твою красоту.
Кого ти без мови, без слова навчила
Очима, душею, серцем розмовлять...
Та життя розвело їхні шляхи. Енгельгардт забрав Тараса зі своєю челяддю на чужину, а Оксаночка, як і Катерина, помандрувала за москалем, а пізніше збожеволіла.
«Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями», — застерігає поет, згадуючи трагедію свого першого чистого кохання.
У Вільно Тарас познайомився з молоденькою швачкою — Ядвігою Гусаковською. Їхні короткі зустрічі в костелі притупили болючі спогади про Оксану.
Тарас уже почував себе дорослим юнаком, і несвобода ранила його серце, бо дівчина була хоч і вбогою, але вільною.
Енгельгардт виїхав до Варшави, а потім до Петербурга. З ним мусив їхати й Тарас. І знову — розлука. Лише вишита сорочка, подарована дівчиною на свята, залишилася в хлопця як спогад про ще одну втрачену мрію.
У 1843 році під час першої подорожі в Україну двадцятидев’ятирічний Шевченко знайомиться зі старшою за нього на шість років княжною — Варварою Рєпніною. Між ними зав’язалися теплі стосунки. Та різниця в соціальному статусі роз’єднала їх.
Далі — одвічна каторга та ще й із забороною писати й малювати. Цей гріх українці ніколи не пробачать Миколі І, як не пробачать і декабристів.
Нелюдські умови солдатчини не сприяли появі й розвитку почуттів, і коханням для Тараса на довгі роки стала Україна:
Люблю, як щиру, вірну дружину,
Я безталанную свою Вкраїну!
Друзі та прогресивна громадськість урятували Тараса Шевченка від неминучої загибелі. Вийшовши на волю через десять років, поет уже мало нагадував того Тараса, в якого колись закохувалися жінки. Не стало пишного чуба, та й обличчя мало сліди перенесеної цинги.
Але ж серце не старіє! І тут йдеться не про буденні земні явища, а про потребу душі геніальної людини.
Після повернення із заслання Т. Шевченко деякий час жив у Нижньому Новгороді. Там і познайомився із шістнадцятирічною акторкою Катериною Піуновою, яка погодилася грати роль головної героїні — Тетяни в українській виставі «Москаль-чарівник». Тарас узявся навчати дівчину української мови. І закохався. Та коли з’явився перед батьками із заявою про намір одружитися, це стало несподіванкою і для дівчини, і для її родини.
Мати Піунової м’яко пояснила поетові, що її дочка ще молода для заміжжя, натякаючи на різницю у віці, адже Тарасові було вже за сорок!
В останні роки життя ще одне кохання зігріло змучену душу поета — до відомої письменниці Марка Вовчка. Петербурзьке спілкування Шевченка з нею вкладається в три місяці.
Як він чекав першої зустрічі! Зібрав серед земляків гроші, щоб подарувати Марії Олександрівні золотий браслет. Коли уважно вчитатися в рядки вірша «Марку Вовчку», то можна помітити там не батьківські нотки, а приховану ніжність, тугу й недомовленість.
Мабуть, нелегко було поетові освідчитися Марії, адже вона завжди була в оточенні закоханих у неї чоловіків.
Дослідники епістолярної спадщини Марка Вовчка доводять, що й вона не була байдужою до Тараса. Дізнавшись про його смерть, пише до чоловіка листа, сповненого розпачу: «Я ні об чім думати не можу. Боже мій! Нема Шевченка. Тепер у мене душа болить, болить, і ніколи не побачу його...». Так пишуть, коли втрачають найрідніших і найближчих людей. І найголовніше: після смерті Шевченка починається остаточний перехід Марка Вовчка на російську мову.
У 1860 р. відбулися найдраматичніші події в житті поета. Важко було змиритися з тим, що доведеться в самотині доживати свій вік. Тому й мрії про щасливе подружнє життя не залишають його:
...Побрались;
І тихо, весело прийшли,
Душею-серцем неповинні,
Аж до самої домовини.
Із такою мрією на щасливе сімейне життя Шевченко познайомився з Ликерою Полусмаковою — покоївкою панів Карташевських.
Поет оточив її теплом і увагою, привозив подарунки, готувався до весілля. Попросив родича Варфоломія купити землю, надіслав план хати, в якій мріяв оселитися з Ликерою.
Тарас ідеалізував свою кохану. Насправді ж вона такою не була. Життя в наймах привчило її до корисливості, нещирості та хитрощів. Друзі відмовляли поета від цього шлюбу, а невдовзі Тарас і сам упевнився в їхній правоті, коли дівчина грубо образила його. Так вони й розійшлися, не побравшись.
І далі розпачливе:
Минулі літа молодії,
Холодним вітром од надії
Уже повіяло. Зима!
Сиди один в холодній хаті,
Нема з ким тихо розмовляти,
Ані порадитись. Нема!
Анікогісінько нема!
А що ж Ликера? Вийшла заміж за перукаря, гіркого п’яницю Яковлєва. Мала з ним шестеро дітей. Після смерті чоловіка щороку приїжджала на могилу Тараса і гірко каялась. Одного разу записала в книзі відгуків: «Тринадцятого мая 1905 р. приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь».
Досить влучно суть Ликери визначила наша геніальна Ліна Костенко:
Коли безсмертя впало на Ликеру,
Вона якраз по бублики ішла.
Чи був би щасливим Тарас із Ликерою, дівчиною, яка не змогла осягнути величі того, кого послало їй Небо?
Не судилося поетові стати батьком сина чи дочки. Видно, Доля готувала його до іншого — стати батьком усіх українців.

Лідія МОЛЧАНОВА,
учителька
м. Маріуполь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 15.02.2013 > Тема "Українці мої..."