Версiя для друку Обговорити в форумi

Під час розквіту діяльності ОУН-УПА наша держава мала тисячі героїв, якими могла гордитися. Багато з них поклали свої голови за її свободу, інші, на жаль, залишилися невідомими. На щастя, в Україні ще живуть її славні сини,  але життя їхнє, чесно кажучи, не солодке. Все, що в них є - це щира любов до Батьківщини і спогади. Одним з них є Петро Андрійович Самохвал, який поділився своїми спогадами зі мною.

Народився Петро Андрійович 7 серпня 1923 року в місті Обухові Київської області. Батько працював ковбасником, а мати виховувала 12 дітей. Під час голодомору голова сім'ї  приносив додому 250 грамів кукурудзяного хліба, мати ж ділила його між всіма діточками, залишаючи собі лише крихти. У 13 років Петро вирішив шукати кращої долі за межами рідного дому. Він її знайшов в одному з київських сиротинців. Політична пропаганда тоталітарного режиму, яку нав'язували в притулку, аж ніяк не вплинула на свідомість хлопця, ба, навпаки, назавжди закріпила ненависть до комунізму.
Повноцінна політична орі-єнтація Петра Андрійовича сформувалась у 18 років.
З цього часу починається його діяльність у лавах ОУН-УПА, в яку він вступив у 1941-му.
І тут Петро Андрійович вперше відчув себе справжньою людиною. Він від-
чув, що потрібен своїй Батьківщині, своєму народу.
У 1943 році його мобілізували і кинули у полум'я війни. Важке поранення змусило лікуватися по різних лікарнях. Після закінчення Другої світової, у 1946 році повернувся до своєї "старої" роботи. Але ця патріотична діяльність не пройшла повз пильні очі КДБешних "стукачів". І "здав" Петра Андрійовича його сусід - Сашко.
Суд був немилосердний. Хоча про який суд могла йти мова в 40-ві роки? "Бан-дерівець" - значить, "вишка"! В кращому разі 25 років на Далекому Сході.
З 27 лютого 1947 року потяглися важкі тюремні будні. Нескореного українського дубка, так його називали, били, морили голодом, знущалися, але не змогли зламати. За свою непокірність в'язень більше  своїх трудоднів провів в "одиночці". Як згадує Петро Андрійович: "Чому я мав працювати на москалів?" Навіть "свої" намагалися проводити з ним навчально-виховні бесіди, погрожували. Та дубок вже давно став дубом і спокійно відповідав: "За мене одного поляже п'ятеро". Більше подібних "програм" не було.
Географія каторжних робіт Петра Самохвала більш ніж велика: Мордовія, Комі, Печорлаг, Воркута, Карабас, Караганда, Джезказган, Спаськ. При жахливих погодних умовах (взимку - мінус 40 градусів) в'язнів примушували довбати вапняк, руду, прокладати залізничну магістраль. Петро Андрійович згадує, як після роботи, під вечір, коли тріщали страшні сибірські морози, його обшукували і без одягу гнали 500 метрів по снігу до залізних нар.
У різних таборах Петро Самохвал зустрічався з Йосипом Сліпим, Левком Лук'яненком, Степаном Олійником. Про останнього взагалі у Петра Андрійовича залишилися дуже теплі спогади. Вони мали можливість втікати, але карцер завадив зробити це удвох. Олійник біг сам, але...
Коли вже час ув'язнення підходив до кінця, совєцька влада вирішила: якщо його не змогла зламати тюрма - зламає "психушка". І помилилася. З 1972 по 1982 рік Петро Андрійович відбував примусове заслання у берхнівському психодиспансері. Побачивши, що там нема зелені, він вирішив посадити сад. Керівництво лікарні  погодилось і за одну весну початківець-садівник посадив 2,4 гектара саджанців і квітів. Хоч землі майже не було, лише пісок, насіння виросло. Під дбайливим долядом Петра Андрійовича зацвів чудовий сад. Коли ж "добрі люди" взнали, що "архітектором" цього дива є бан-дерівець, за одну ніч весь садок поламали. Та і це не змусило Самохвала зневіритись. Він ще раз посадив дерева, і знову зацвіли яблука і вишні. Керівники диспансеру навіть виділили садівнику землянку. Це ще не була воля, але вже й не тюрма.
У 1976 році слава про садівника і його "дітище" рознеслася далеко за межі "психушки". Один з міністрів Со-юзу вирішив сам поглянути на це. Його враження було настільки великим, що Петру Андрійовичу вручили путівку до Криму, на курорт. Як він сам згадує: "Тоді я вперше побачив рай і поклявся, що як виживу, обов'язково поселюся тут".
Його мрія збулася. Тяжкими дорогами Петро Андрійович "вибив" собі прописку в Сімферополі, а коли Україна стала незалежною, отримав і квартиру.
Незважаючи на свій вік, Петро Андрійович має чудову фізичну форму, щоранку займається різними вправами, їздить на море. Його запрошують на різноманітні з'їзди і засідання ОУН, він є членом сімферопольської "Просвіти", постійно відвідує українську церкву.
Живе Петро Самохвал дуже скромно. Його квартира не є надбанням матеріальних благ, швидше духовних. Портрет Степана Бандери, Тараса Шевченка, різні образи, синьо-жовтий прапор. Коли біля його дому побудували школу, Петро Самохвал приніс туди великого "Кобзаря", твори Івана Франка і Лесі Українки.
Розум Петра Андрійовича і зараз залишається світлим і ясним. Він вірить, що лише Бог, Юля і Ющенко зможуть витягнути Україну. Що ж, будемо і ми вірити в це, а Вам, Петре Андрійовичу, довгих літ життя.
Ростислав Ящишин, Андрій Кісера,
студенти 2-го курсу факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 01.08.2003 > Тема ""Білі плями" історії"