Версiя для друку Обговорити в форумi

Проблема

Шановний Вікторе Федоровичу!
Всесвітньо відома українська астрофізична обсерваторія, флагман вітчизняної науки, опинилася на межі загибелі. Кабінет Міністрів України Розпорядженням № 983-р від 28.11.12 «Про оптимізацію мережі державних наукових установ» позбавив науково-дослідний інститут «Кримська астрофізична обсерваторія» МОНМС України автономного статусу і перепідпорядкував обсерваторію Київському національному університету ім. Т. Г. Шевченка.
Ми, співробітники обсерваторії, вважаємо, що це призведе до деградації провідного світового центру астрофізичних досліджень з таких причин:
1. НДІ «КрАО» — найбільша гірнича обсерваторія колишнього Радянського Союзу із розвиненою інфраструктурою, яка має 26 телескопів. Це передбачає необхідність капіталовкладень, що не під силу жодному університетові.
2. Штат обсерваторії Київського університету становить 60 осіб, у той час, як НДІ «КрАО», — близько 300. Тож, імовірно, відбудеться процес «гармонізації», тобто скорочення науково-інженерного складу нашої обсерваторії до відповідних розмірів, і ми втратимо фахівців вищої кваліфікації.
3. Університети України змушені приділяти основну увагу підготовці фахівців, затребуваних на ринку праці. Це дозволяє їм мати додаткові позабюджетні кошти, необхідні для нормального функціонування. Наукові дослідження в галузі природничих наук, що не дають миттєвого прибутку, фінансуються навчальними закладами за залишковим принципом. Таким чином, припущене об’єднання призведе до знищення унікальних і перспективних наукових напрямів, за якими обсерваторія посідає передові позиції. Зауважмо, що провідна міжнародна організація COSPAR, беручи до уваги досягнення кримських астрофізиків, планує проведення наступного року чергового симпозіуму на базі НДІ «КрАО».
Із зазначеного зрозуміло, що у разі реалізації Розпорядження через копієчну економію Україна може втратити: єдину в країні і найкраще оснащену спостережну астрономічну базу, сотні висококваліфікованих фахівців та унікальну наукову школу, а також свій імідж як однієї з провідних держав щодо астрофізичних та космічних досліджень.
Незрозуміле нам й ігнорування урядом демократичних принципів і законності. Так, працівники обсерваторії ще 1 березня цього року обрали нового директора, якого міністерство досі не затвердило.
Враховуючи сказане, зокрема, утилітарний підхід МОНМС України до фундаментальних досліджень, що іноді суперечить не лише світовій практиці, але й здоровому глузду, трудовий колектив обсерваторії на зборах практично одностайно висловився на користь переходу НДІ «КрАО» до складу Національної академії наук України.

Цей відкритий лист до Президента України Віктора Януковича, здається, не потребує коментарів. А якщо і потребує, то у контексті ситуації, яка спостерігається сьогодні в галузі науки. Її аналіз підготовлено на основі матеріалів доктора фізико-математичних наук, заступника міністра освіти і науки у 2008–2010 роках Максима Стріхи (стаття «Українська наука: виклики ближчого часу»), академіка НАН України В. М. Локтєва («Чи переживе наука фінансовий голод?») та академіка РАН В. Є. Захарова («Наука в России и в современном мире»).
Головна теза, присутня в усіх цих статтях, це катастрофічне недофінансування науки на теренах колишнього Радянського Союзу. Для України це 0,3% національного валового продукту проти 1,3–1,5% неспівставно більшого ВВП Радянського Союзу. (Порівняймо: в Америці це 3% ВВП). І якщо стану російської науки українцям доводиться лише заздрити, адже Україна має можливість витрачати, зокрема, на дослідження в 30 разів менше коштів, ніж Росія, то росіянин В. Є. Захаров небезпідставно говорить про те, що і у них «наука находится в критически плохом состоянии, худшем, чем когда-либо за 285 лет своего существования». Бо і російська політична еліта дивиться на неї «чисто утилитарно», так само, як це відбувається і в Україні. М. Стріха зазначає, що у 2010 році «вперше за добу незалежності зник окремий департамент у МОНМС, який професійно опікувався проблемами науки». Його об’єднали зі структурами, що займаються питаннями ліцензування та акредитації, поставивши в рівень з цими суто допоміжними функціями. Науковець нарікає на «стиль керівництва» МОНМС ще й тому, що, крім прагнення негайної матеріальної віддачі, керівництво явно симпатизує соціогуманітарним напрямкам науки, які, на відміну від природничих, аж ніяк не є запорукою науково-технічного прогресу. Це можна відстежити, зокрема, проаналізувавши умови, на яких проводилися міністерством два останніх конкурси в рамках бюджетних кодів «Підтримка фундаментальних (прикладних) досліджень у ВНЗ». Міністерство встановило прохідний бал для оцінювання проектів природничих напрямів удвічі вищим, ніж для соціогуманітарних, що працюють не на перспективу, а можуть обслуговувати суспільство вже сьогодні, створюючи в ньому певну атмосферу, і «об’єктивна вартість яких у багатьох викликає сумнів». У результаті залишилися без фінансування 44% робіт з фізики, 41% — з приладобудування, 39% — з інформатики і кібернетики, 29% — з електроніки, по 28% — з хімії і машинобудування.
Єдиним острівком стабільності, як зазначає академік Стріха, залишається НАН України, але й та швидше за все тримається на плаву лише завдяки авторитету та організаторським здібностям її керівника з 1962 року Бориса Патона. Втім, коли він відійде від справ, академії загрожує стати жертвою рейдерських захоплень, адже на її майно вже давно зазіхають кримінальні угруповання. І захищати її, як показують подібні приклади, буде нікому. Бо й урядовці та політики вважають академію «надто «витратною» й дорогою «іграшкою» для нинішньої України».
Серед ВНЗ до списку тих, які «продемонстрували досить низькі результати наукової та науково-технічної діяльності», потрапили, зокрема, і Національний університет «Києво-Могилянська академія» та Національний університет «Острозька академія». Щодо їх заслуженого бренду та реальної ваги в науці коментарі зайві. Але єдиною вимогою і критерієм оцінювання роботи університетів, яке відбулося у лютому цього року, стало вміння заробляти ними кошти. Як свідчить М. Стріха, нині вже визріває рішення про державну підтримку лише «тих науково-дослідних робіт, які можуть мати продовженням інноваційні проекти в економіці». І це в той час, як найціннішими у науковій сфері, на думку М. Стріхи, є українські фундаментальні дослідження, які дають надію на розробку успішних технологій у майбутньому.
А ось — бачення ситуації працівником «стабільної» НАН України академіком В. Локтєвим. Він теж скаржиться, що «високі інстанції» «намагаються розтоптати малюсіньку академію, яка з усіх сил намагається втриматися на плаву і працювати на благо країни». Працюючи також в університеті теоретичної фізики ім. М. Боголюбова, В. Локтєв повідомляє, що керівництво наукових закладів левову частку часу змушене присвячувати не фаховим, а фінансовим питанням, яких суттєво додалося з початку року, а також зауважує, що Україна вже давно стала місцем підготовки кваліфікованих кадрів для інших держав. Молоді науковці, які мають мізерну зарплату і практично не мають перспектив щодо забезпечення житлом (якщо Російська академія наук заселила молодими науковцями 5 тисяч квартир, то для Української їх виділено лише 60), без особливих зусиль знаходять роботу за кордоном. Бо ставлення до науки там зовсім інше. Річний бюджет лише одного з провідних світових центрів науки Массачусетського інституту становить 2,5 млрд. доларів, і це на порядок більше, ніж фінансування НАН разом з 150 інститутами.
А над фундаментальною наукою в Україні нависла ще одна загроза — переведення її під патронат університетів, що і стало поштовхом до написання відкритого листа працівниками «КрАО» до українського Президента.
Про те, що являють собою наука і мораль у нинішніх ВНЗ, хочу дещо розповісти із власного досвіду на простенькому прикладі. 4 лютого виповниться 5 років з дня трагічної загибелі доцента кафедри історії України Таврійського національного університету Жанни Мони.
Звинувачена в одержанні хабара під час іспитів, жінка кинулася під потяг. Вважаючи за необхідне реабілітувати її ім’я (бо, на моє переконання, хабарники під потяг не кидаються), в пошуках істини я опитала багатьох людей, які оточували Жанну. Думки були різними, але ситуація усіма визнавалася як екстраординарна. На той час не лише я вважала, що подібну образу (наклеп) можна змити тільки «кров’ю», і написала відповідну статтю, аби реабілітувати цю жінку хоча б посмертно. Накопичений за роки, що сплинули з того часу, досвід зі спостереження за схожими обставинами докорінно змінив моє бачення того, в чому звинувачували доцента. Сьогодні я добре знаю, що одержання викладачем грошей від студентів є не нонсенсом, а всезагальною практикою, і навіть не засуджую людей, які все це собі дозволяють. Бо розумію: багато з тих, хто бере, в іншому разі будуть змушені підшуковувати собі «кращу» роботу, і ВНЗ можуть втратити кваліфіковані наукові кадри. А ось тих, хто дає, і в результаті отримає не підкріплені жодними знаннями дипломи, можна вважати справжньою загрозою для оточення. Залишається дякувати Богові, що в медуніверситетах немає заочних відділень. Бо чимало студентів-заочників замість сесій просто здають двічі на рік додатково по тисячі-дві гривень, навіть не уявляючи назви предметів, оцінки за знання яких вони «профінансували». Так що сприймати ВНЗ як серйозні наукові осередки із таким «продуктом» аж ніяк не доводиться. Думаю, що не передбачається в майбутньому і «перевиробництва» наукових кадрів.
А тепер — трохи порівняльного аналізу щодо ситуацій, пов’язаних зі станом науки у колишньому Радянському Союзі та нинішніх Україні і Росії. До нього вдаються як російський, так і українські науковці.
В. Є. Захаров згадує про багатократне збільшення фінансування науки у 1945 році, яке мало результатом створення впродовж 4 років атомної бомби та закладення фундаменту для майбутніх космічних досягнень. Все це супроводжувалося одномоментним підвищенням оплати праці тим, хто має наукові ступені, в кілька разів. А ось економіст Єгор Гайдар, шлях якому до влади прокладали, зокрема, і науковці, котрі своєю правозахисною активністю сприяли закінченню радянського періоду історії, заявив, що науки і так «забагато» й вона «може почекати». Як наслідок — фінансування науки зменшилося у багато разів, а відповідно — і зарплата її діячів. Звісно, звідки ж ті кошти на фінансування майбутнього, якщо для них є кишені різноманітних гайдарів?!
Так само академік В. Локтєв доходить висновку, що «шкода, завдана вітчизняній науці у пострадянський період, підводить її набагато ближче до межі існування, ніж політичний режим радянської доби». Обґрунтовуючи це, він наводить чимало цитат із праць іноземних авторів щодо рівня радянської науки. Один із американців пише: «У Москві проживає більше видатних математиків, ніж у будь-якому місті світу». Щодо фізики: «У цій галузі радянські вчені вже впродовж двох десятиліть є авторами найбільш значущих досліджень». Астрофізика: «Радянський Союз перебуває в авангарді світових розробок». Тож академік В. Локтєв, визнаючи, що «гуманітарні науки були занадто ідеологізованими і перебували у не найкращому стані», зазначає, що жадана багатьма політична й інтелектуальна свобода не виправдовує тих катастрофічних втрат, яких зазнала наука в пострадянську добу.
Адже, як констатують всі згадані науковці, аби повернути втрачені в науці позиції, доведеться вкладати в неї незрівнянно більше коштів, ніж для підтримання вже існуючого потенціалу. А нинішній середній вік діючих науковців — близько 60-ти років, і за ними зіяє порожнеча. Як зазначає російський академік, подібну до російської руйнацію вітчизняної науки здійснив хіба що Гітлер. І майже за 70 років після закінчення війни одна з найбагатших країн світу Німеччина так і не може повернутися щодо науки на свої довоєнні позиції.
Втім, у Росії вже й сьогодні місце фахівців нерідко займають пройдисвіти. Ось лише приклад, який наводить академік В. Захаров: «…процветает некий В. И. Петрик, недоучившийся психолог и бывший уголовник, осужденный по 13 статьям Уголовного кодекса, от мошенничества до покушения на грабеж. Ныне он — «частный ученый-изобретатель» и научный консультант партии «Единая Россия». Один із проектів Петрика, що не пройшов навіть наукової експертизи, планується профінансувати у розмірі… 15 трильйонів рублів.
У той же час як в Росії, так і в Україні виросло покоління неграмотних людей. Академік Захаров пише: «На факультете журналистики МГУ в октябре этого года 82% первокурсников не справились с диктантом, совершив от 8 до 80 ошибок на текст».
А тепер наша кримська реальність. Одна із тутешніх телепрограм щовечора демонструє СМСки замовників кліпів практично у первозданному вигляді. Популярне в них слово «ищу» (партнера або партнерку) чи не у половині випадків пишеться через букву «ю», не кажучи вже про інші перли типу: «Рап ищит гаспажу». А ми ж подібних помилок не робили вже в другому класі!
Тож ради чого було принесено в жертву лише Україною сім мільйонів людських життів і ще багато-багато іншого, у тому числі й рівень освіченості громадян, а на черзі й наука? І куди взагалі йдемо?!
«Наука має бути найвищим втіленням Вітчизни, бо зі всіх народів першим завжди буде той, хто випередить інші в царині думки та розумової діяльності», — сказав Луї Пастер. То чому ж ми, вірніше ті, від кого це залежить напряму, не бажають добра своїй Вітчизні? Сподіваються, що, довівши її до повного банкрутства, зі своїми капіталами можуть здобути будь-яку іншу? Та чи знайдуть вони там спокій і щастя? Бо, «хто матір забуває, того Бог карає»...

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 21.12.2012 > Тема "З потоку життя"