Версiя для друку Обговорити в форумi

Гадаю, не багато хто насмілиться заявити, що він проти міжнаціонального миру і злагоди, і назве себе свідомим розпалювачем міжнаціональної ворожнечі, навіть якщо його поведінка промовисто говорить сама за себе. У тому числі, й ті, хто замість судових виконавців о третій годині ночі зруйнував несанкціоновану забудову, яку здійснили кримські татари на землях сільськогосподарського призначення. А представники телеканалу «Неаполь» кілька разів показували це, захоплено коментуючи. Їм навіть і на думку не спало, що «Русское единство» та російське козацтво ніхто не уповноважував цим займатися, і що об’єднані за національною ознакою, руйнуючи житло представників іншої національності, вони тим самим не лише провокували міжнаціональний конфлікт, але й заклали підвалини міжнаціональної недовіри на довгі роки. Оскільки сприймалося це неупередженим свідком не як акт торжества правосуддя, а як виміщення своєї ненависті на хатках тих, з ким були б не проти поквитатися в такий же спосіб.

А тепер зазирнімо в газету «Вечерний город». В ній, здавалося б, цілком безневинній, де майже немає нічого, окрім оголошень та розваг, бачимо публікацію у кілька рядків під назвою «Недоразвитый язык». Впевнена, що ваші асоціації, пов’язані з цим заголовком, будуть аналогічні моїм, як і в тому, що ви здогадалися, про яку мову йдеться, і не заперечуватимете, що подібна творчість не сприяє добрим стосункам поміж народами. Бо це і є та сама «мова війни», яка, згідно із результатами моніторингу, більш ніж у половині випадків використовується в Криму проти етнічних українців. Тож зрозуміло, що у переважній більшості ситуацій її носіями є не українці. Але чи погодиться визнати за собою цю провину більш агресивна частина суспільства? Навряд чи. Носії проросійських настроїв не проти навіть використати ідею міжнаціональної злагоди задля того, щоб самим же сіяти ворожнечу та непорозуміння. Я про ведучого передачі «Открытая политика» (ДТРК «Крим») О. Мащенка, який проводив глядацьке опитування щодо того, чи слід заборонити в Україні мусульманську партію «Хізб ут-Тахрір», про яку 90% людей взагалі нічого не чули, і не їм, звісно, це вирішувати. Звівши кримських татар із проросійськими радикалами в телестудії, ведучий спричинив цілком очікувані взаємні образи і навіть обіцянки звернутися до прокуратури. І все це тому, що «захищав» українську Конституцію та «відстоював» міжнаціональну злагоду, якій нібито загрожувала ця партія. Але ж вплив на суспільство навіть реально екстремістських течій у мусульманстві є мінімальним через нечисленність їхніх представників, відсутність у них державних телерадіокомпаній тощо, у той час, як негатив, що мав сформувати громадську думку, певним чином поширюватиметься і на весь кримськотатарський народ. І О. Мащенко — не дитина, все це він цілком усвідомлював, усвідомлює це і керівництво телерадіокомпанії.
Тож мені було досить дивно 5 грудня спостерігати за одним столом представників різних етнополітичних груп, істориків за фахом, зазвичай досить категорично налаштованих, які оголосили про намір пошуків неконфліктної позиції щодо погляду на наше давнє і недавнє минуле, а від нього — півкроку до сьогодення.
— Ми хочемо віднайти ідеї, які б об’єднали істориків, створити своєрідний морально-етичний кодекс, який умовно можна було б назвати «Маніфестом істориків», — заявляє Андрій Іванець, до котрого я особливо дослухаюся, бо він — представник української громади.
А ось росіянин Андрій Нікіфоров хоч і теж за співпрацю, але підкреслює, що при цьому немає необхідності відмовлятися від своїх переконань. Він розповідає про колективну поїздку до італійської провінції Південний Тирол, де за своїм складом населення схоже на кримське співтовариство, і люди просто мирно «співіснують». Втім, пан Андрій не виключає, що в майбутньому можливо було б домовитися і про спільний погляд на історію.
До розмови приєднується традиційно проросійськи зорієнтований Олександр Форманчук, котрий зауважує, що тамтешні жителі ладинці, які перебувають в меншині, не бояться розчинитися і втратити свою самоідентичність, подібно до кримських татар, і навчаються чужими для них мовами, а також зазначає, що, можливо, однією з причин спокою у цій провінції є дуже високий рівень добробуту.
І марно я очікую протестів від кримських татар Гульнари Бекірової та Рефіка Куртсеїтова. Пані Гульнара теж хоче «знайти таку історію Криму, яка б нікого не зачіпала».
А я не можу зрозуміти: як це — «знайти історію»? Тобто розглядати її не такою, якою вона була насправді, а вигадати іншу, зручну для кожного?
І Гульнара відповідає мені, хоча насправді запитання ставить інша людина і в іншому форматі.
— Історію пишуть люди, за кожним текстом присутній автор зі своєю позицією.
Тож, виявляється, сама пані Гульнара не засуджує цієї практики, вона хоче запропонувати ще одну «інтегровану» позицію, яка б влаштувала всіх? І чи можливо це насправді, якщо намагатися бути чесними стосовно минувшини, чи не доведеться «відмінити» депортацію, голодомори, і як до цього поставляться люди, котрі все це пережили і добре пам’ятають?
Звичайно, історія не має бути прислужницею у політиків, які помічають лише те, що їм вигідно, роздмухують і об’єднують навколо цього, а отже, і навколо себе людей, чий національний або політичний чи навіть родинний інтерес буде при цьому дотриманий. І цілком логічно, що діти та внуки розкуркулених бачать історію, рясно населену «шариковими», а нащадки батраків схильні бачити не якихось там «шарикових», а справжніх вовкодавів, що безжально придушували тих, хто не мав нічого, крім своїх ланцюгів. Політики ж, зрозуміло, всіляко підігрівали почуття і тих, і інших. На жаль, вони робитимуть це й надалі, попри чиюсь «інтегровану позицію», у пошуках дешевого піару. Як на мене, то інтегруватися треба-таки навколо фактів, не домовляючись заздалегідь, була ця подія чи ні, а максимально очищаючи минуле від суб’єктивізму, абстрагуючись від власного бажання надати подіям того чи іншого забарвлення. А в тому, що в ній було багато ганебного і несправедливого, годі й сумніватися, варто лише об’єктивно оцінити наше сьогодення, яке теж незабаром стане історією. На мою думку, єдине, що хоч і не об’єднуватиме, але і не роз’єднуватиме, це правда, без будь-яких узагальнень, переносів у інший соціум і сумнівних висновків. Історія має бути такою ж безпристрасною наукою, як алгебра чи зоологія.
Приблизно про це була і думка Андрія Мальгіна: «Процес переосмислення треба замінити процесом осмислення…»
Але чому це раптом наші темпераментні, з протилежними позиціями історики сіли за спільний стіл і почали шукати точки дотику? Справа в тім, що усі присутні, котрі запросили на зустріч журналістів, є учасниками проекту «Кримський політичний діалог», що впроваджується міжнародним миротворчим інститутом ПАТРІР за фінансової підтримки МЗС Фінляндії. Проект започатковано наприкінці 2009 року, і в його рамках уже відбулося вісім міжнародних зустрічей-обговорень. Мета проекту — «запобігання насильницькій ескалації невирішених ситуацій», зокрема, «вирішення та попередження конфліктних ситуацій в Криму». Учасники його вже розробили свої рекомендації щодо мовної та земельної політики. В результаті виникла концепція багатомовної освіти на півострові під назвою «Кримська школа», про яку варто поговорити окремо.
Про що взагалі йдеться? А про те, що в Криму мають з’явитися школи із трьома мовами викладання: українською, російською та кримськотатарською. Подібні освітні заклади існують у Латвії та Фінляндії. Ідея багатомовності кримчан цілком співзвучна й мовній політиці Європейського союзу, і учасники «Кримського політичного діалогу» сподіваються залучити кошти європейських структур для оснащення таких шкіл певною методологією та підручниками, підготовки і перепідготовки викладацького складу тощо.
Переваги мультилінгвальної освіти очевидні: ті, хто знає мову своїх сусідів, не сприйматиме їх за чужинців, а пересторогу, можливо, й ворожість стосовно них замінять співчуття і розуміння їхніх проблем, та й взагалі, будь-які знання не бувають зайвими. Питання в іншому: чи достатньо буде охочих серед етнічних росіян та українців вивчати кримськотатарську мову, яка в реальному житті навряд чи їм коли-небудь знадобиться, чи такі школи матимуть привабливість лише для кримськотатарських дітей, які володіють рідною мовою, російською, і часто чують та розуміють українську? Тож як з ними «йти в одній упряжці» тим, для кого кримськотатарська мова — все одно, що китайська, як опановувати нею предмети і які діти матимуть з вивчення тих предметів успіхи?
Знаю людей, котрі тривалий час перебувають в кримськотатарському мовному середовищі — і їхні знання мови обмежуються окремими словами. Є в Криму в с. Танковому школа-інтернат для особливо обдарованих дітей з кількома мовами навчання. Син моєї колеги покинув її, бо не бачив сенсу опановувати турецьку мову, яка йому в житті навряд чи колись знадобиться, адже слов’янську молодь, на відміну від кримськотатарської, із Туреччиною ніщо не споріднює. Отже, якщо українці, зважаючи на своє добре, навіть тепле ставлення до кримськотатарського народу, можливо, і віддаватимуть в тримовну школу своїх дітей, то росіяни (а це саме вони налаштовані на конфронтацію), ймовірніше за все, як були, так і залишаться поза процесом зближення кримчан різних національностей.
Тож яка доля очікує в Криму «Кримську школу», що теоретично є, здавалося б, на часі і могла б стати противагою запровадженню в життя нової української мовної політики, що насправді передбачає не збереження мов національних меншин, а подальшу русифікацію? Поживемо — побачимо.
Та і взагалі, наскільки можливо запровадити в життя напрацювання «Кримського політичного діалогу» (керівники проекту Денис Матвєєв та Наталія Міріманова), якщо не лише кримська, але й українська влади фактично дотримуються інших пріоритетів, у всякому разі ті з них, кому й досі сяють кремлівські зорі? Це вже не кажучи про журналістів, котрі віддзеркалюють позицію органу, який їх фінансує. І як результат кількість тих, хто вважає себе українцями, згідно з переписами, за роки незалежності зменшилась в Криму майже на 10%. Тож налагоджувати «політичний діалог» варто було б починати із Верховної Ради України.
Втім, учасників кримського проекту можуть не зрозуміти не тільки керманичі, котрим вони просто заважатимуть, але й самі спільноти, які вони представляють та для яких прагнуть забезпечити міжнаціональний комфорт. Бо тоді, приміром, довелося б поставити під питання багаторічну мрію кримськотатарського народу щодо утворення національної автономії та втілення в життя ухваленого ВР України у першому читанні закону про відновлення прав депортованих, що передбачає повернення їм майна предків або ж відшкодування його вартості та великі компенсаційні виплати.
Тож, на жаль, доки існують окремі соціальні групи та національні спільноти з різними, іноді взаємовиключними інтересами, випрацювати спільний погляд як на історію, так і на земельне питання та освіту досить складно, тим більше, що в душі учасники «Кримського політичного діалогу» залишаються часточками свого народу з притаманним йому розумінням справедливості.
Втім, не хотілося б піддавати сумніву і позитивну роль цих починань, бо, демонструючи новий погляд на дуже важливі для кримчан речі, ініціатори нових підходів тим самим їх і пропагують, знаходячи прихильників, які готові докладати певних зусиль для збереження миру і злагоди в регіоні.
З іншого боку, працюючи над вирішенням певних завдань і декларуючи певну позицію, не треба й перегравати. Бо насправді люди є розумнішими і чутливішими, ніж декому це здається, і їм не подобається, якщо їх недооцінюють.
Тож коли експерт інституту демократії ім. Пилипа Орлика Наталія Беліцер заявляє, що «конфліктний потенціал Криму продовжує зростати» (цитату наводить журналіст Микола Семена), важко їй не заперечити. Бо не варто говорити про те, чого немає, і видавати нинішній Крим за «гарячу точку» чи то щиро, чи то підігріваючи інтерес до запровадження проекту в Криму його організаторів. Вважаю, що якби не провокативна часом поведінка політиків та журналістів, кримчани жили б цілком мирно, бо, на щастя, пік напруження давно залишився позаду.
І за те, що ніхто так і не переступив межу, треба подякувати колишньому українському уряду, котрий дав кримчанам можливість повчитися на власних помилках, Меджлісу кримськотатарського народу, що дотримувався і дотримується ненасильницької політики, а щодо інтеграції кримських татар в українське співтовариство, то, зокрема, і діяльності в Криму Фонду Джорджа Сороса «Відродження», яка колись була дуже на часі. Хотілося б, аби з’явилися підстави із вдячністю згадувати в майбутньому й ініціативи «Кримського політичного діалогу», бо те, за що взялися його учасники, річ непроста і вимагає витончених непрямолінійних підходів. А те, що до цього діалогу вдається-таки долучити і кримську владу, особливо щодо освітянської програми, підсилює надію на успіх.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 14.12.2012 > Тема "Крим - наш дім"