Версiя для друку Обговорити в форумi

Десятирічна Ельмаз Кашка добре пам’ятає цей день — адже 16 жовтня народився дядя Петро Григоренко, який став для її народу «більше, ніж другом», — це вже цитуючи голову Меджлісу кримськотатарського народу Мустафу Джемілєва. А в розумінні Ельмаз він просто дорога і рідна людина, завдяки якій і вона, і її близькі живуть у Криму. А кращого куточка на землі, звісно, немає і не може бути. Це вона чула ще від бабусі Веджіє Кашки, яку вперше позбавили домівки, коли вона була ровесницею Ельмаз. На засланні, в Узбекистані, поховали молодшу сестричку Веджіє, там поснули вічним сном їхні батько і мати. А троє старших братів, яких мобілізували на армійську службу, пропали безвісти. Невідомо, яка доля спіткала і Куртумера та Мустафу, котрих забрали до трудармії, де і загубилися їхні сліди. Тож із восьми дітей воєнне лихоліття та депортацію пережили лише двоє: сама Веджіє та її сестра Еміне.
Чи розповідала Ельмаз про все це бабуся, чи жаліла її ще не зміцнілу душу, але вони були однодумцями, і бабуся дуже здивувалась, коли Ельмаз раптом відмовилась цього разу йти з нею разом і читати біля пам’ятника Петру Григоренку вірша. «Я ж його читала вже на День незалежності, мені потрібний інший вірш про дядю Петра», — ледь не плакала дівчинка.
Так, це дійсно було. І запам’яталося. Й написала я тоді в одній зі своїх публікацій приблизно так: генерал Григоренко — це найкраще, що пов’язує кримськотатарський народ з Україною. І дійсно, він став і залишатиметься для багатьох поколінь символом людяності, мужності, доброти, самозречення.
Сьогодні Петру Григоровичу виповнилося б 105 років, і «зустрів» він цю дату в колі люблячих людей. Вранці у Кафедральному соборі святих Рівноапостольних князів Володимира і Ольги Української православної церкви Київського патріархату традиційно відбулася панахида, на якій були присутні як українці, так і кримські татари. Опівдні до пам’ятника генералові прийшли з кошиками квітів працівники Фонду розвитку Криму разом з депутатом ВР АРК, заступником голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефатом Чубаровим, а пізніше — представники національного визвольного руху та інші громадяни, серед яких було чимало й українців. Тож молитви тут прозвучали двома мовами, а ще — звернення до Бога і Аллаха з проханням, аби дав він людям свободу, за яку завжди боролися кращі представники людства, у тому числі і генерал Григоренко, і що напередодні виборів дуже актуально.
Хтось згадував про події багаторічної давнини, пов’язані з депортацією і поверненням на Батьківщину; хтось мріяв про перейменування площі, де стоїть пам’ятник, на площу імені генерала Григоренка, який свого часу не міг стримати сліз, коли до нього приходили згорьовані кримські татари; хтось розповідав про катування генерала у психушках та його життя у вигнанні — в Америці, куди на його могилу Мустафа Джемілєв привіз кримської землі.
— Це наша земля, це наше небо, це наше сонце, це наші гори і море, — не стримуючи емоцій, вигукнула одна із промовляючих жінок, у якої гостювали син Петра Григоренка Андрій з онукою Тетяною.
Кожен спогад, кожна ниточка, що тягнулася через час і відстань від людини до Петра Григоренка, були тут на вагу золота. Серед інших, говорила і дружина вже померлого скульптора — автора пам’ятника, встановленого на площі. Вона згадувала, як кілька ночей разом з чоловіками чергувала біля пам’ятника, який перебував на стадії встановлення і цілком міг на ранок «зникнути».
Наприкінці мітингу навіть було проголосовано резолюцію-звернення до Верховної Ради нового скликання щодо перейменування нинішньої площі Радянської на площу Петра Григоренка та встановлення йому пам’ятника в Києві.
А люди, споріднені спільним минулим, ще довго не розходилися. Ми із Веджіє-ханум розмовляли про те, де ж нам взяти нового вірша про генерала Григоренка, та ще й українською мовою, з перекладом кримськотатарською та російською вони мають намір впоратися й самі. Бо хоч сама Веджіє і неписьменна, та дітей виростила грамотними. Далося це непросто, адже кримськотатарських дітей у Криму не брали до школи. Було й таке, що виводили із класу, вхопивши за чуба. Тільки в 1975 році, завдяки клопотанню Андрія Сахарова, який вислухав жінку, ледь стримуючи сльози, її родину нарешті прописали вдома. А з 1969-го до 1974-го вона з п’ятьма дітьми пережила ще три «депортації», хоча й недалеко, але за межі Криму.
Жінка згадує, як прийшли до них вночі, дітей облили холодною водою, а їй запхали в рота хустку, аби не кричала, та так старанно, що вивернули щелепу і вона потім два роки майже не могла їсти. Все це викликало у її сина жахливий стрес, йому просто затьмарило розум, прокидаючись вночі, хлопець втікав із дому, благав його порятувати від переслідувачів. А через рік помер. Бо не зміцнило його психіку і подальше проживання просто неба поміж лісом і кладовищем, і те, коли їх викинули із хати вдруге, а потім поселили туди якусь жінку. А коли Веджіє почала їй погрожувати, хату засипали сільськогосподарським добривом і незабаром зовсім знесли.
Потім були поїздки до Москви, знайомство з дружиною Петра Григоренка Зінаїдою, а пізніше — і з ним самим. Але ж Веджіє Кашка і не хотіла нічого особливого — просто жити непростим сільським життям у своїй хаті на своїй Батьківщині, як живе тепер. То хіба вона не вистраждала права сказати вголос, як її подруга по нещастю, «це наша земля, це наше сонце, це наше небо, наші гори і море!».
І якби ми, українці, вміли так любити свою Батьківщину, хіба б дозволили збиткуватися над нашими національними цінностями і святинями? Тож виконую завдання Веджіє-ханум — це щодо оновлення репертуару для маленької Ельмаз. Можливо, у когось вже є або хтось готовий написати вірш про Петра Григоренка українською мовою до наступної знакової дати у житті наших обох народів?

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 19.10.2012 > Тема "Крим - наш дім"