Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

Справді, постать Володимира Свідзінського стоїть якось окремішньо в нашій літературі — і за способом життя, і за манерою творення. Багато в цій особі ще невідомого, нерозкритого. Та дослідники його творчості, у міру своїх можливостей і з опертям на поки що незначний наявний фактаж, поступово розкривають ті чи інші грані його життєвого й поетичного шляху.
Як справедливо писав упорядник і автор вступної статті В. Яременко до видання поета «Володимир Свідзінський. Поезії», що побачило світ у відомій серії «Бібліотека поета» (1986 р.): «Біографію поета ще не написано. За браком матеріалів не створено навіть хронологічної канви його життєпису». А відомий наш прозаїк Валерій Шевчук у своїй цікавій статті «Образ поета» (журнал «Вітчизна», № 9, 1985 р.) об’єктивно доповнює: «Осмислити творчість цього небуденного поета зможе спокійний і мудрий історик літератури, але тільки тоді, коли спадщина митця буде видана максимально повно». І сам представляє у статті те нове про поета, чого йому вдалося дошукатися. Саме таке завдання ставить перед собою й автор цих рядків, беручи за критерій непересічну істину: з маленьких потічків починається велика ріка. Звичайно, попередньо ознайомившись як з творами поета з різних видань, так і дослідженнями наших літераторів, добре відомих читачеві, — М. Жулинського, А. Чернишова, Л. Череватенка, І. Дзюби, Ю. Смолича, вже згадуваних В. Яременка і В. Шевчука.
І безперечно, неабияку допомогу тут можуть надати дослідникам творчості поета його родичі. Так, В. Яременку і В. Шевчуку цікаві факти (та й твори) надала дочка В. Свідзінського — Мирослава Володимирівна. Мені ж випала нагода свого часу скористатися люб’язністю поетового племінника — професора теоретичної фізики Анатолія Вадимовича Свідзінського. Безумовно, це дало можливість мати конкретніше уявлення про особу поета, а також глибше розібратися у витоках і суті його творів.
Очевидно, читачеві, завжди такому спраглому до справжньої високої літератури, цікаво буде знати про реакцію шанувальників нашого красного письменства на вихід вибраних поезій автора 1986 року. Ось лист Леоніда Череватенка (котрий потім сам стане упорядником і автором вступної статті до збірки Євгена Плужника) А. В. Свідзінському: «Москва, 22.07.86 р. Шановний А. В.! Ми разом з Вами радіємо, що, нарешті, по кількох роках мовчання з’явилась книжка Володимира Свідзінського, що читачі матимуть змогу переконатися в його оригінальності і, не побоюсь сказати, геніальності. Якусь частину роботи пощастило виконати, щось у нас не вийшло, але початок є. Я певний, що наступна книжка Свідзінського народиться не через п’ятдесят і навіть не через двадцять років, а значно раніше...»
Що ж, кращої характеристики творчої особистості поета, мабуть, не знайдеться, а побажання автора листа повністю збігається з бажанням усього літературного українського загалу. Та й чи тільки українського? Бо далі Л. Череватенко пише, що, від’їздивши до Москви у справах, «...взяв десяток примірників «Поезії» Володимира Свідзінського — їх уже немає, читаються вірші тут, у Москві, з великим інтересом, а реакція на них власне одна: вигук захоплення».
Саме Леонід Череватенко, як палкий поціновувач творчості В. Свідзінського, одним з перших відгукнувся рецензією на його збірку у журналі «Україна» (№ 36 за 1986 р.) під промовистою назвою «Як сріберний одлеглий грім». Саме в цій рецензії він повідомляє, що примірник першої збірки В. Свідзінського зберігається в одного харківського літературознавця. Як обнадійливо пише з цього приводу І. Дзюба («Володимир Свідзінський». Нарис. «Письменники Радянської України», випуск 13, вид-во «Радянський письменник», 1987): «Є надія, що її сповна буде використано в наступних виданнях». Бо в дану збірку потрапила лише мізерія з першої книги. А примірник її є у спадщині недавно померлого А. Чернишова, як і інші матеріали В. Свідзінського, можливо, й цератовий паперовий згорток творів, про який свого часу згадував ще Ю. Смолич.
На покуті у кімнаті професора А. В. Свідзінського в Сімферополі стояв портрет його знаменитого дядька. Господар показував сімейний альбом. Тут копія фото 1888 року — подружжя Свідзінських: Юхим Авксентійович і Наталія Прохорівна — батьки поета, а також фотооригінал Вадима Юхимовича, брата Володимира Свідзінського, професорового батька, автора спогадів про брата. Як свідчить Анатолій Вадимович, батько поета помер у селі Сліди в 1933 році, можливо, від голоду.
І тут аж ніяк не обійтися без нагадування біографічних даних поета, бо без них просто неможливо мати «прив’язку» тих окремих новин, зіставлень, певних висновків, про які ми повідомимо.
Народився Володимир Юхимович Свідзінський 8 жовтня (за новим стилем) 1885 р. в селі Маянів (Ю. Смолич помилково називає його Маяків) поблизу міста Гнівані Вінницького повіту Подільської губернії (нині Тиврівського району Вінницької області) у сім’ї священика (В. Яременко невірно називає його псаломщиком) Євтимія (Юхима) Авксентійовича Свідзінського. Він був другою дитиною у сім’ї.
Траплялися просто й прикрі недогляди і в наш час, як-от, твердження Анатолія Дністрового у статті «Поезія і «поточний момент» (газета «Літературна Україна» від 14 липня 2011 р.): «Перша книжка «Ліричні поезії» (1922 р.) вийшла, коли поетові було за сорок» (нар. в 1885 р. — отже, 37 років).
Про дитячі роки поета вичерпно пише у своїх спогадах про нього його молодший (знову неточність у В. Яременка) брат Вадим, з яким вони довго були нерозлучні. Роки життя відповідно: Володимир Свідзінський (1885-1941), Вадим Свідзінський (1888-1978). Яременко чомусь називає його старшим братом. Та це — деталь. Перша частина «Спогади про брата» Вадима Свідзінського з післямовою Івана Дзюби «Слово про поетове дитинство» була видрукована в десятому номері журналу «Слово і час» в 1990 році. Друга частина спогадів «У семінарії» не друкувалася ніде, і син їх автора надав мені можливість користуватися необхідними її даними у цьому моєму матеріалі. Між іншим, професор А. В. Свідзінський і автор цих рядків свого часу мешкали в м. Сімферополі майже поряд, через будинок.
Ще до початку навчання дітей батько одержав призначення в село Моломолинці Летичівського повіту поблизу містечка Меджибожа. Це була мальовнича місцевість. «Особливо чутливо і глибоко, — пише брат поета, — сприймав природу Володя». Все це пізніше наклало свій вагомий відбиток на поезію В. Свідзінського. Великий вплив на сина мала також мати Наталка Прохорівна, проста селянка, яка чудово знала народну пісню і мову, була глибоко релігійною людиною. Батько поета, хоч і був священиком, та весь рід його теж був селянський. Як свідчить Вадим Свідзінський, батько сказав якось: «Я передчуваю, що в нашій сім’ї повинна бути видатна за здібностями людина». Адже ж сім’я його була чималенька — п’ятеро дітей (чотири сини і дочка). Як бачимо, у своєму пророцтві Юхим Авксентійович не помилився.
Сільське духовенство суворо дотримувало традиції — навчати своїх дітей тільки в духовних навчальних закладах. Коли ж це порушувалося, то сприймалося як зухвалий виклик і могло спричинитися до неприємних наслідків.
Тому після короткочасного навчання в Тиврівській духовній бурсі батько віддає своїх синів Володимира і Вадима до Кам’янець-Подільської духовної семінарії, де свого часу навчалися Степан Руданський, Анатоль Свидницький, Микола Леонтович та інші відомі літератори і діячі культури.
Як згадує Вадим Свідзінський (у ще неопублікованих спогадах «У семінарії»), викладачі в цьому навчальному закладі були виучениками-схоластами, далекими від життя, «що нагадували чеховського героя з оповідання «Людина у футлярі». А саме виховання в семінарії було суворим, обмеженим релігійними догматами. До цього додавалося і моральне знущання викладачів над семінаристами. Це не могло не дати свої плоди. «Ми з братом Володимиром стали переконаними атеїстами на все життя...» — пише Вадим Юхимович.
Викладання велося так непрофесійно, що Володимир мав переекзаменовку з грецької. І тільки через багацько років (після семінарії) самостійно вивчив цю мову і переклав комедії Арістофана. Коли ж траплялися тут передові викладачі, такі, як Смирнов, наприклад, що вів предмет філософії, то їх невдовзі звільняли як неблагонадійних, хоча таких любили семінаристи. Процвітала в семінарії й атмосфера доносів і шпигунства.
Вадим Свідзінський згадує: «Повернувшись додому на літні канікули в рідне село, ми з Володимиром починали жити повноцінним життям, пожадливо накидалися на книжки: брат діставав твори класиків — російських та українських письменників». Особливе враження на братів справляли твори Марка Вовчка із життя селян.
Ще в роки навчання Володимир захоплювався вивченням народної української мови, звичаїв, повір’їв, пісень, казок. Він був знайомий з багатьма співаками, завжди спілкувався з простими людьми. Це дуже стало йому при нагоді під час написання ним своїх поезій, казок у віршованій формі.
Брат поета — Вадим Юхимович, котрий полишив нам свої цінні спогади про Володимира Свідзінського, теж заслуговує вдячних слів на незабудь. Як свідчив його син Анатолій, ще будучи студентом економічного факультету, Вадим при поверненні в рідне село проводив збори серед селян. 1915 р. був призваний до армії, проводив агітацію серед солдатів проти війни і за негайне її закінчення. У період Громадянської війни працював старшим агентом Санітарного управління Київського військового округу. Після закінчення Громадянської війни працював спочатку в Наркоматі земельних справ, а потім у Могилів-Подільському окрвиконкомі, у Жмеринському райвиконкомі. Обирався членом Могилів-Подільського окрвиконкому. З 1955 року — на пенсії... Щодо брата Володимира, то після Жовтневої революції стрічався з ним тільки в Харкові під час відрядження. Останнього листа від брата-поета одержав на початку Великої Вітчизняної війни — той писав про страшну загрозу, яка насунулася на нашу Батьківщину («Спогади про брата», Львів. 1970 р.). Помер Вадим Юхимович у 1978 році у віці 90 років. Його син А. В. Свідзінський, котрий надав цінні матеріали автору цих рядків, у розмові зі мною сказав, що пам’ятає деякі історії, які батько не згадав у жодному із рукописів (їх ще треба записати, а про найбільш промовисті ми розповімо далі).
Та знову повернемося до біографічної хронології поета. Полишивши 1904 р. духовну семінарію, Володимир Свідзінський через три роки вступає на вищі комерційні курси (згодом — Київський комерційний інститут). Тут, як свідчать сучасники тих років, атмосфера була сприятлива для духовного розвитку поета. Вважають, тут і відбулося перше його знайомство з Павлом Тичиною. Саме під час цього навчання в журналі «Українська хата» (1912 р., № 1) було опубліковано першого вірша В. Свідзінського «Давно, давно тебе я жду». Так вважається. Але брат поета Вадим Юхимович у листі до вчителя Шпиківської середньої школи С. Безверхнього стверджує, що ще в дитячому віці поет друкувався на сторінках журналу «Нива» російською мовою (див. вступну статтю В. Яременка до збірки «Поезії»). А в своїх спогадах у журналі «Слово і час» ще раз уточнює, що Володимир почав друкуватися з 14 років у журналах, але нікому, крім Вадима, про це не говорив. Вдома ж вів рукописний журнал гумористичного характеру.
Після закінчення навчання в інституті В. Свідзінський працював економістом у Вінниці, вивчав історію, етнографію, мову свого краю, народні промисли (видав книжку «Народні промисли Поділля»). Під час Першої світової війни перебував у Львові, потім знову повернувся до Кам’янця-Подільського, де в 20-х роках особливого розвою набуло культурне життя. Не будемо деталізувати цей період, аби не повторювати повнокровного викладу В. Яременка у вступній статті до «Поезій» 1986 р., відзначимо тільки, що тут поет видав свою першу збірку «Ліричні поезії» (1922 р.). Тут він одружився з вчителькою З. Й. Сулковською. 1921 року у них народилася дочка Мирослава. Разом з іншими літераторами Володимир Свідзінський затоваришував з Юрієм Смоличем, про що той згадує у своїй книзі «Розповіді про неспокій немає кінця» (К., 1972 р.).
Згодом поет переїздить до Харкова, з 1925 р. починає працювати літредактором і коректором журналу «Червоний шлях» (з 1936 р. «Літературний журнал»), де й перебував на цій посаді до останніх своїх днів. Тут виходить друга збірка його поезій «Вересень» (1927 р.). Як відомо, літературна критика в особі рецензентів І. Дніпровського, В. Поліщука, Я. Савченка відгукнулася різко негативно про ці збірки. Поетові закидали відірваність від життя, тематичну обмеженість. В цей період активного суспільного будівництва їх дратували подібні резюме, як у вірші «Верхи тополь склонились»:
Моя вечірняя зоря
Горить не так, як рання.
За ним закріпився ярлик поета самотності, анахорета. Пам’ятаєте, свого часу подібні судження несправедливо висувалися проти І. С. Нечуй-Левицького. Проте... Але про це далі.
Таке поцінування його творчості сильно вплинуло на вразливого поета. Він перестав друкуватися, писав лишень для себе і своєї дочки. До творчої драми додалась сімейна: відбувся розрив з дружиною, котра на початку 30-х рр. виїхала до Вінниці разом з дочкою. Поет лишився у Харкові один.
Життєві незлагоди (як бачимо, й творчі) зробили поета ще замкнутішим, але він продовжував писати і перекладати. Ще 1924 р. В. Свідзінський видає «Овечу криницю» Лопе де Вега, потім перекладає твори А. Чехова, І. Тургенєва, «Казки про Італію» М. Горького, одну з яких про Пепе моє повоєнне покоління знає ще з «Читанки». В колективному перекладі вірменського народного епосу «Давид Сасунський» (1939 р.) разом з П. Тичиною, М. Бажаном, І. Вирганом, С. Крижанівським взяв активну участь і В. Свідзінський — саме цим свідченням відкривається 2-й том Української Літературної Енциклопедії (К., «УРЕ», 1990 р.). З давньогрецьких авторів він переклав Гесіода, Арістофана, Овідія. Йому, до речі, належить свій поетичний переклад «Слова о полку Ігоревім» українською мовою. Перекладав також О. Пушкіна, М. Лермонтова, Я. Купалу, швейцарського поета К. Готфріда (1815-1890), який писав німецькою мовою.
Третя прижиттєва збірка В. Свідзінського, як відомо, вийшла 1940 року. Звалась вона непретензійно — «Поезії». До неї увійшли не всі пропоновані автором твори. Редактором книги був Ю. Яновський. Автор із залишених неопублікованих творів мріяв видати збірку «Медобір». Не судилося. Почалася Велика Вітчизняна війна. Спроба харківських літераторів наприкінці 60-х рр. видати зібране поета в умовах брежнєвсько-сусловського режиму виявилась невдалою.
Хотілося б і собі висловити кілька міркувань з приводу творів Володимира Свідзінського. Ми вже на початку нашої статті відзначили про ту кількісну мізерію, котра дійшла до читача з першої збірки поета «Ліричні поезії». Тут повністю представлено усього два вірші: «Вітер», котрий можна сміливо назвати вдалим поетичним симбіозом чарівливої картинності і зовнішньо-внутрішнього руху процесів природи, і вірш «Темна», де образ бідної сліпої жінки — статичний, переконливий портрет одвічної страдниці, хай і рідкісний, але типовий у віках. Автор тут послуговується як контрастними деталями відповідно до стану знедоленої («Південь гомонить, щебече, співає...» та ін.), так і паралельними, синхронними («Житло її бідне», «покрівля прогнила, погнулись стіни»). Все це разом узяте і створює виразний тип, відомий кожному із нас, до нас і, на жаль, після нас.
Шкода, що три інші уривки — не цілісні твори, а уривки, цитати з рецензій. Щодо двох останніх з цих уривків, то один з них — на тему кохання, інший — пейзажного плану. Однак перший уривок — знову ніби на зло як критикам поезії В. Свідзінського 20-30-х років, так і поціновувачам сталінсько-брежнєвського ґатунку, котрі у його творах вбачали суцільне анахоретство. А якщо бути об’єктивним (а не тенденційним чи верхоглядом), то і тоді (1922 р.), і зараз — які соціально глибокі і реально значущі слова, як вони звучать по-сучасному:
Тоді ж то, визволена із пітьми,
Облитая в крові,
Зростить земля нам
цвіт незнаний
І дасть плоди нові.
О ні, не буде кар і помсти,
І не проллється кров:
В очах зірниці світової —
Любов, одна любов.
(«Тоді ж то...»)
Поет сказав ці слова ніби сьогодні.

Федір СТЕПАНОВ,
член Національної спілки письменників України
(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 28.09.2012 > Тема "Українці мої..."