Версiя для друку Обговорити в форумi

Хоч з давніх-давен найціннішим скарбом нашої держави був і залишається хліб, але тяжкі випробування завжди випадали на долю його головного творця — українського селянства. Нищівного удару воно зазнало за часів панування тоталітарно-соціалістичного режиму, ідеологія якого вбачала у землеробові чи не найголовнішого свого ворога. Селян нацьковували одне на одного, морили голодом, мордували у в’язницях і «гулагівських» таборах. Прикладом цього є біографія двічі репресованого за радянських часів спадкового хлібороба Павла Федоровича Зарютіна.
Початок життєвого шляху його типовий для багатьох українських селян. Народився 1884 року у селі Новоолександрівка Херсонського повіту у родині селян-середняків. Батько рано помер, і десятирічний Павло змушений був братися за важку хліборобську працю. У 1905 році одружився, сподіваючись все життя мирно трудитися у невеличкому власному господарстві. Але марними виявилися ці сподівання... У 1914 році розпочалася Перша світова війна, забрали Павла Зарютіна в солдати, а вдома лишилися мати, дружина і троє малих діточок.
Надивився за чотири роки рядовий Зарютін жахів безглуздої бойні донесхочу і тому всім серцем сприйняв агітацію більшовиків щодо припинення війни. Не міг він не спокуситися й іншим їхнім гаслом: «Землю тим, хто її обробляє». Тому, повернувшись у 1917 році до рідного села, взявся за розбудову нової влади, щиро вірячи в ідеали, проголошені Леніним. Взявся... Та мир тривав недовго. В квітні 1918 року Новоолександрівку окупували австро-німецькі війська, потім посунули вояки Денікіна та Врангеля. Павло Федорович був призначений головою Новоолександрівського ревкому, воював у загонах червоних партизан з окупантами та білогвардійцями.
Коли у листопаді 1920 року радянська влада в селі все ж перемогла, Зарютіна обрали головою місцевого комітету незаможних селян і він з усіх сил взявся за роботу. Вже у 1921-му в Новоолександрівці почали діяти їдальня для бідноти, в якій харчувалося 300-400 людей. Комнезам брав активну участь у розподілі орної землі. Господарюючи на власному наділі, Павло Федорович активно підтримував усі заходи радянської влади. Коли у 1929 році партія вустами Сталіна (чи навпаки) проголосила курс на суцільну колективізацію сільського господарства, Зарютін був «за». Одним з перших він вступив до створеного у селі колгоспу імені Сталіна, а згодом увійшов і до правління цього господарства.
Як проводилася колективізація? Відомо: насильницькими, примусовими засобами — невиправданими розкуркуленнями, непомірним оподаткуванням, грабіжницькою продрозкладкою, із застосуванням цілого арсеналу репресій проти всіх верств сільського населення. Завдяки їм, мету — загнати селян у колгоспи будь-якою ціною — було досягнуто: якщо у 1929 році колективний сектор у Нижньосірогозькому районі об’єднував 12,8% селянських господарств, то у 1931 році цей показник становив 82%. А «будь-яка» ціна виявилася завеликою для українського селянства...
Знекровлені репресіями, позбавлені засобів виробництва, змучені конфіскаційними хлібозаготівлями, селяни втратили стимул до виробництва і, здавалося, до самого життя. Це призвело до безгосподарності і незацікавленості в результатах своєї праці, окошилося скороченням посівних площ, величезними втратами врожаю. Лише під час збиральної кампанії 1931 року по Україні було недобрано близько половини хліба. Все це віщувало загрозу голоду. Але тривожні тенденції мало цікавили владу. Вона вимагала обов’язкового виконання вже явно нереальних планів заготівель зерна. Не зупинялися її слуги навіть перед вилученням у селян насіннєвих фондів. Що прирікало землеробів уже на повне вимирання.
Так було повсюди в Україні і у Новоолександрівському колгоспі імені Сталіна, де працював завгоспом Павло Федорович Зарютін, теж. Він реально оцінював кризове становище з продовольством, але протестувати не наважувався. Отож почав діяти «тихою сапою», аби тільки уберегти односельців від голодної скрути. Отримавши від правління колгоспу завдання обмолотити «залишок» — два гектари пшениці, він його виконав. Та, знаючи, що і цей останній хліб буде вивезено в рахунок виконання хлібозаготівель, свідомо приховав його, що в ті страшні часи вважалося тяжким злочином. Адже сталінське керівництво, не визнаючи фіаско своєї політики у сільському господарстві, всі провали і втрати пояснювало діями контрреволюціонерів та саботажників.
Насамперед ці безглузді звинувачення падали на партійний і господарський актив — людей, яким совість не дозволяла виконувати людожерські накази про вилучення у селян останнього шматка хліба. Лише за листопад і перші п’ять днів грудня 1932 року по сільгоспартілях України було заарештовано 1706 таких «саботажників» — 340 голів колгоспів, 750 членів правлінь, 140 бригадирів, 205 завгоспів і 275 інших «командирів сільгоспвиробництва». Одним з цих активістів, засуджених за «контрреволюційний саботаж хлібозаготівель», був і завгосп колгоспу імені Сталіна П. Ф. Зарютін, який одержав вісім років виправних таборів.
Страшний голодомор, обурення доведеного до відчаю селянства, повна дезорганізація сільського господарства примусили Сталіна і його поплічників послабити тиск на колгоспи та репресії проти селянства. Лише тоді правоохоронники «вчиталися» в численні скарги зека Зарютіна і йому скоротили строк ув’язнення. У 1934 році він повернувся до Новоолександрівки, де люди, добре знаючи, який Павло Федорович «ворог народу», знову обрали його на керівну посаду — заступником голови колгоспу імені Сталіна.
І знову трудові будні, повсякденні, але дуже важливі справи. Та от почалася війна з фашистами. Троє його синів пішли на фронт, а п’ятдесятирічний колгоспник залишився зміцнювати тил Червоної Армії. Тривало це дуже недовго, бо у вересні 1941 року Новоолександрівка стала тилом гітлерівських армій. Криваві зайди взялися встановлювати «нові порядки»: грабували населення, гнали молодь до Німеччини, знищували тих, хто ремствував. Перед селянами знову постало питання — «як виживати?». На громадських зборах земляки назвали старостою створеної окупантами, замість колгоспу, сільгоспобщини № 24 найавторитетнішу в селі людину — Павла Федоровича Зарютіна. Він опинався. Але під страхом розстрілу окупантами дружини і трьох дочок змушений був обійняти цю посаду. Як служив? Знову ж, як совість веліла. Та зовсім не так, як хотілося німцям.
У сусідньому Верхньорогачицькому районі, в дніпровських плавнях, діяв партизанський загін на чолі з А. Г. Резніченком, який немало дошкуляв окупантам. Зарютін не просто симпатизував «плавневикам», він налагодив зв’язок з месниками і постійно постачав їм продукти харчування з тієї самої общинної комори, на запаси якої розраховували німці. Він допомагав переховуватися в селі всім борцям з фашизмом, хто не хотів служити ворогам, і навіть радянському диверсійному загону, який висадився неподалік від Новоолександрівки. Таку діяльність приховати важко, і вона не минулася общинному старості.
У березні 1943 року Зарютіна заарештували поліцаї і, пригадавши йому «червоне» минуле, як неблагонадійного направили до Костянтинівського концтабору під Мелітополем. Так Павло Федорович вдруге за своє життя потрапив за «колючку». Набутий в єжовських застінках досвід став у нагоді: старий «викрутився». З табору його випустили (за віком). Природно, керівних посад більше не доручали і до визволення села Червоною Армією у жовтні 1943 року Зарютін працював сторожем. Та лише до визволення. Бо одразу ж після відновлення радянської влади односельчани його знову обрали поводирем — головою того ж самого колгоспу імені «батька всіх народів». Новий голова як завжди ревно зайнявся нагальними справами: відновленням посівних площ, відбудовою зруйнованого, забезпеченням колгоспників продовольством. Його стараннями стала до ладу місцева школа: в ній у 1944-1945 ро-ках вже навчалося 156 учнів. І так хотілося якнайбільше зробити...
Та невмолима доля готувала Павлу Федоровичу чергове і, як не сумно, вже останнє випробування. 9 листопада 1946 року новоолександрівського голову колгоспу заарештовують і звинувачують у співробітництві з окупантами. Чи мало місце оте саме «співробітництво», розбиратися слідчі навіть не прагнули. Їм було достатньо того, що людина під час окупації обіймала ту чи іншу посаду. А суддям — й поготів. Бо на той час вони були слухняними маріонетками всемогутніх «органів». Вироком Херсонського обласного суду від 23 квітня 1947 року Зарютін Павло Федорович був засуджений до 5 років позбавлення волі.
У 1963 році, останньому році «хрущовської відлиги», справедливість було відновлено. За клопотанням сім’ї, Президія Верховної Ради СРСР вирішила призначити нове слідство. Воно розкрило, як все було насправді, розвіяло вигадані обвинувачення. Павла Федоровича реабілітували. На жаль, він не дожив до моменту справедливості. Як з’ясувалося, Зарютін ще 15 квітня 1949 року помер в ув’язненні. Чи згадувала ця стражденна людина в смертну мить Леніна і Сталіна, з вірою в «дороговказність» яких прожила сповнене випробувань життя? І якщо згадувала, то в якому контексті?

(З книги «Останній сталінський удар. Нариси, спогади, оповідання», редактор-упорядник
Едуард ДУБОВИК, Херсон, 1997 р.)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 28.09.2012 > Тема ""Білі плями" історії"