Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово про Вчителя

«КІЛЬКА РОКІВ тому я закінчив Погребищенський медичний коледж, що на Вінниччині. І ніколи про це не пошкодую, бо назавжди цей живописний куточок над синьоокою рікою Россю залишився в моїй душі. Через те мені став дорогим цей край, що саме тут мене щиро схилили до української мови, розкрили мені всю її красу і милозвучність, навчили цінувати високе слово великого Кобзаря і мудрого Каменяра, Лесі Українки і Ліни Костенко... Може, саме тут я й зрозумів, що значить рідна мова!
І за це я найбільше вдячний своєму талановитому викладачеві української мови і літератури Олегу Анатолійовичу Кравченку. Разом зі студентами він створив чудовий літературний кабінет, що нагадує собою експозицію музею літературних скарбів. Зізнаюся щиро, що доволі важко мені давалася українська мова, навіть в оточенні виключно україномовному. Хоч я тут мешкав у родині українців, а все ж прийшов здобувати медичну освіту з російськомовного оточення.
Здолати мовні труднощі та негаразди мені й допоміг Олег Анатолійович, котрий уважно і прискіпливо навчав мене українській мові. Вже наприкінці навчання в коледжі я вільно почувався серед україномовних ровесників.
Я й досі пам’ятаю уроки цього прекрасного учителя, талановитого знавця української словесності. Я тепер живу і працюю в Криму, стежу за публікаціями україномовного видання «Кримська світлиця», зокрема, журналіста Едуарда Подільського, якого я добре пам’ятаю, бо він не раз був гостем нашого коледжу. Чи не могла б редакція «Кримської світлиці» попросити цього журналіста розповісти про нашого вчителя Олега Кравченка на сторінках часопису? Може, хтось би теж захотів поїхати до Погребищенського медичного коледжу здобувати професію медика. А ще увібрати тут до серця й душі всю чарівність і красу рідної мови...»

Олег ЛИСИЧКІН, фельдшер
м. Севастополь

ВІД РЕДАКЦІЇ.
Журналіст Е. Подільський відгукнувся на прохання нашого читача і підготував матеріал про вчителя О. А. Кравченка, який ми пропонуємо увазі читачів.

«ЗОРЕПАДОМ ЛЕТЯТЬ РОКИ...»
«На калині мене мати колихала,
щастя, долі в чистім полі
виглядала...» (Із пісні)

У народі здавна побутує повір’я: коли падає зірка з неба — загадуй бажання... Кажуть, неодмінно здійсниться. Десь-колись і він загадав собі на майбутню дорогу — стати в житті тільки вчителем. Більше того, учителем рідної словесності. Дуже про таке мріялося Олегу Кравченку, коли ще сидів за партою Погребищенської школи імені Героя Радянського Союзу Миколи Сьомака, де його вели до заповітної мрії дорогі серцю вчителі. Особливо вже вдалися до снаги юнакові оті уроки української літератури та мови, де так вільно можна було розвинути плід своєї творчої фантазії, вилити все потаємне і сокровенне в творчих роботах і не лише за творчістю того чи іншого письменника, а надто, коли писався твір на вільну тему. З усією пристрастю душі змальовував Олег розмаїття рідного надросянського куточка, з калиновими берегами та тучними сочистими луками.
Ота калинова врода Надросся й приведе після школи Олега Кравченка до Храму вищої словесної науки. Обере юнак собі для подальшого навчання і здобуття майбутньої професії уславлений, либонь, в усьому світі вищий навчальний заклад — Ніжинський державний педагогічний інститут імені Миколи Васильовича Гоголя (нині — це університет). Бо кого тільки не повиводив цей уславлений виш у широке життя, починаючи із самого Миколи Гоголя, а також і Гребінку, Глібова, Гулака-Артемовського... Багато хто тут навчався і потім сюди ж вертався вже високим науковим мужем, як-от кращий друг студентської юності Олега Юрій Бондаренко, котрий вже сьогодні в стінах рідного університету в іпостасі доктора філологічних наук! Воістину щасливим зорепадом пролетіли над ним роки від часу закінчення інституту.
Власне, і для героя цієї розповіді вони не залишилися безслідними. Бо з того далекого літа, коли матуся Ганна Мусіївна виряджала свого єдиного синочка у велику науку, вже минуло багато років. Сумуватиме мама за сином, перейматиметься його найменшим клопотом, бо ж серце її щемітиме, що він тепер далеко від хатнього порога, до того ж тепер усе має зробити для себе самотужки. Але потайки тішила себе тим, що він у неї виростав не білоручкою, а привчався змалку до всякої справи, був їй за надійного помічника в усьому. А ще більше тішила серце тим, що все-таки син виправдав надії своїх учителів, а також і не підвів її, матусю рідну, став студентом інституту і повернеться до рідної домівки вже з дипломом учителя словесності.
І справді вернувся Олег до Надросся з новеньким дипломом учителя української мови та літератури. Такого фахівця були готові взяти до будь-якої школи, адже повсюди дорожили учителем-чоловіком. Але Олег Кравченко обрав собі для практичного втілення в життя набутих в інституті знань колектив Погребищенського медичного училища (нині – коледж). Сюди його запросив на роботу тодішній директор, заслужений лікар України Борис Васильович Заводяний. Це була вельми розсудлива і порядна людина, чуйний і уважний керівник (світла йому пам’ять у ясних небесах, на жаль, він не так давно відійшов душею до Бога). Саме Борис Васильович і привів молодого учителя у свій колектив, де Олег з головою, як кажуть, поринув у роботу зі студентами, повів їх за собою у світ прекрасного і світлого живим словом.
А там і родинне щастя засяяло ще однією зірочкою із рясного небесного зорепаду. Зустрілася на його шляху мила і чарівна душею і вродою Оленка, яка і стала йому за вірну дружину. Після закінчення місцевого медичного училища почала Олена свій трудовий шлях у прекрасному колективі медиків місцевої центральної лікарні, а згодом і під надійною орудою лікаря-легенди краю районного стоматолога Тамари Михайлівни Бруй. І дотепер тут трудиться медичною сестрою Олена Кравченко. Ще світлішою зорею засяяло подружнє життя Олега і Олени, коли народилася чарівна донечка Юля. Сьогодні вона — справжня гордість батьків, адже Юля, успішно закінчивши рідне медичне училище-коледж, одразу ж вступила до Вінницького національного медичного університету імені М. І. Пирогова і вже ось-ось ощасливить батьків дипломом лікаря. 
Сотні вихованців Олега Кравченка розлетілися, як оті зорі по небу, по білому світу. Він щасливий тим, що учив їх любити живе образне слово, долучав душу й серце кожного до світу прекрасного й орієнтував залишатися в житті великодушними людьми, не поганьбити своєї обраної професії. Його уроки були побудовані на матеріалах про яскраві особистості з української літератури. Черпав він щоразу додаткові знання, відвідуючи не просто наукові книгозбірні, а дошукуючись найновіших джерел серед літературних новинок, готуючись до так званих відкритих пар, виховних годин, які щоразу намагався будувати так, щоб донести якомога більше до юних сердець всього світлого, без того намулу, якого так сьогодні багато серед наших буднів. Частими гостями на його заняттях були поети і прозаїки рідного краю, долучалася до визначеного методичного плану неодмінно література письмеників із числа земляків і не тільки надросян. Досить часто в училищі бували такі майстри пера, як Валентин Речмедін, Олег Чорногуз, Ніна Гнатюк, Валентина Козак, Михайло Каменюк, Лариса Семко... Вони не просто ділилися своїм творчим здобутком, а й залишали в серцях кожного крихти світла і добра.
За роки творчої праці в медичному коледжі Олег Анатолійович спромігся на створення разом зі студентами прекрасного і змістовного кабінету української мови і літератури, куди включено цілу низку відділів, зібрано достойну для навчання і виховання підростаючого покоління бібліотеку, де можна бачити не тільки кращу українську класику, а й чимало сучасних авторів, зокрема, і наших земляків, багато книг з автографами письменників. Привертає тут увагу розкішний відділ-стенд «Українські письменники», де презентовано кращих із кращих витязів творчого пера від далеких часів класики і до сьогодення, від Нечуя-Левицького, Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки... і до Олеся Гончара, Григора Тютюнника, Ліни Костенко, Павла Тичини, Максима Рильського... Щоразу в своїй практичній роботі викладач Олег Кравченко не послуговується лише відведеною програмою літературою, а намагається значно розширювати уявлення студентів про світ багатогранного літературного процесу, спонукає кожного дошукуватися ще і ще глибшого коріння творчої спадщини численних поколінь майстрів пера. Все це неодмінно тісно переплітається зі світом мистецтва, музики, живопису, народних скарбів рідного краю. Недарма в осерді літературного кабінету знаходиться рукотворний портрет славетної землячки-надросяночки, талановитої «жниці пісенних нив», громадського діяча, невтомного фольклориста і етнолога Насті Присяжнюк. З-під її пера вийшли в світ тисячі пісень рідного краю, прислів’їв, приказок, легенд та бувальщин, нею досліджено узбережжя ріки Рось і написано працю «Рось – ріка-трудівниця». От чому вивчення на уроках її титанічної спадщини — це своєрідна знахідка Олега Анатолійовича.
З роками у Олега Кравченка нагромадилася чимала домашня книгозбірня, яку збирали із дружиною та донькою, бо всі вони — книголюби. Принагідно зауважу, що гуртом вони щоразу бувають десь на відпочинку. Бо це дружна і щаслива сім’я, котра знаходить в усьому лише порозуміння. Треба тільки бачити, як вони всі разом любовно доглядають силу-силенну квітів біля власного помешкання! А як естетично все виглядає на веранді, де навіть прижилися екзотичні рослини. Навесні всі разом трудяться на присадибній ділянці, де вирощують усі овочі для власних потреб. У цього славного подружжя все робиться заради домашнього затишку.
...Зорепадом летять роки... Як образно і точно визначено Поетом житейське явище в природі земного буття! А роки й справді згасають, як оті крихітки-блискітки з високого зоряного неба. От тільки слід їхній згасає-згорає безслідно, а наш земний зостається в душі й серці. І тим, либонь, найбільше й щаслива та людина, котра прагне так життя прожити, щоб вміти залишати на життєвій дорозі помітний слід, теплом своїм гріти серця інших. Таким і є вищий вимір житейських буднів родини Кравченків, котрі добром сповідують свою дорогу...

Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ,
журналіст
Надросся (Вінниччина)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 21.09.2012 > Тема "Українці мої..."