Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія
ПОЕТЕСА-ЧЕРКАЩАНКА, РОДОМ З КРИМУ

Ім’я молодої поетеси Оксани Галаєвої можна часто зустріти на сторінках черкаських видань, воно зустрічається й осібно виділяється серед того багатоголосся творчої молоді, яка бере активну участь в творчому житті літературного об’єднання імені Василя Симоненка, що діє при Черкаській обласній організації Національної спілки письменників України.
Оксана пише рецензії та відгуки на нові книги письменників-черкащан, нариси, оповідання, казки, вірші, які друкуються в газетах та колективних збірниках. А нещодавно в одному з черкаських видань побачила світ перша збірка Оксани Галаєвої «Ієрогліфи тиші». У передньому слові до книжки знана поетеса Людмила Тараненко, котра благословила у велику літературу не одну молоду талановиту душу, зазначає: «...У народів Крайньої Півночі в мові існує понад сотня слів-визначень для снігу чи вітру, для кожного відтінку, кожного поруху, напрямку – свій. Так і в поезії Оксани Галаєвої, перша поетична збірка якої має промовисту і влучну назву «Ієрогліфи тиші». За нею вбачається ледь не справжнє дослідження, яка ж вона, тиша, для якої не вистачає слів-визначення, і вони, граючись, переплітаючись одне з одним, мінливо перетікаючи із кольору в колір, набуваючи різних відтінків і долучаючись до невідомого, раптом постають несподіваними і втаємниченими ієрогліфами.
Тиша в Оксани Галаєвої – багатобарвна і різноманітна. Навіть сонні мрії збираються «...зі сплеском тихим тиші», світанок народжується «з тихим шепотом гаю», тиша між закоханими «як подих світла...».
...Ліричне «я» поетеси знаходить своєрідне вираження через абстрактні поняття, які, підкреслюючи образну думку, набувають нового забарвлення на шляху пошуку істини. Найчастіше вірші поетеси – це своєрідні монологи авторки, які не обтяжені зайвими деталями, нагадують весняні акварелі, навіть якщо в них йдеться про осінь. Простір її світосприйняття теж осяяний світлом, «крихким вогнем», прозорістю ранку. У ньому – і спогади, і мрії, і головне – душа».
Чи ж не про ці риси поетичної душі Оксани Галаєвої писала й «Кримська світлиця» у номері за 23 липня 1999 року, коли дев’ятнадцятирічна студентка-другокурсниця Черкаського держуніверситету ім. Б. Хмельницького винесла уперше на суд читачів свої поетичні проби пера: «Звичайно, вірші юної авторки ще не зовсім довершені, але є в них непідробна щирість, відчутне намагання осягнути навколишній світ, відшукати небо своїх дівочих мрій і сподівань...» «Кримська світлиця» тоді щиро побажала своїй землячці, юнці з країни Юність щасливої дороги у світ літератури. І, як бачимо, Оксана Галаєва успішно виконує ці побажання – вона має вже свою власну книжку віршів. А щодо земляцтва, то вона й справді таки наша землячка-кримчанка.
Адже народилася 1980 року в селі Фрунзе Сакського району тоді ще Кримської області. У 1987 році вступила до першого класу Фрунзенської середньої школи. Вірші почала писати з 4-го класу, а навчаючись у 10-му класі брала активну участь у шкільних, районних, республіканській олімпіадах з української мови та літератури, захищала роботу у Малій академії наук при Сімферопольському державному університеті (в секції «Література та українознавство» — подавала, як вірші, так і дослідження «Чарівність і краса української мови»). Як би зараз знадобилося таке дослідження для «Кримської світлиці»!
11-й клас Оксана закінчувала на Полтавщині, а потім навчалась у Черкаському національному університеті (отримала диплом магістра філології) та Слов’янському державному педагогічному університеті (логопед шкільних та дошкільних навчальних закладів). Нині – здобувач кафедри української літератури і компаративістики Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького. Одночасно працює вчителем-логопедом в одному з дошкільних закладів міста Черкаси.
Молода поетеса, творчість якої починалася в Криму, а розвивається і набирається сил у місті над Дніпром, в якому колись розквітнув талант витязя молодої української поезії Василя Симоненка, постійно і наполегливо шукає власний поетичний голос, намагається передати у своїх віршах усі відтінки і красу рідного слова. Вона закликає нас любити навколишній світ, котрий зачаровує і приваблює своїми неповторними розмаїтими барвами, зуміти побачити як «солодкий день замріяно-незвичний каштанами сміється із-під вій», як «сміються дощем небеса», почути як «у росах дзвінких голос тиші бринить», увібрати душею «мелодію квітів», побачити як «вечірня тиша падає на долоню туманом місячного сяйва», зробити «всього лиш крок до світлого кохання», щоб відчути як «ніби струни бринять вуста» отим одним наймагічнішим, найзаповітнішим і наймилішим словом «кохаю!».
В одній зі своїх поетичних мініатюр авторка сама себе запитує: «Струни серця оголювати мушу?» І їй хочеться відповісти: «Так. Мусиш». Бо тільки людина з чутливою душею і оголеним поетичним серцем, здатна творити справжню поезію. А, отже, й знайти свій власний голос у творчому багатоголоссі поетів України. Чого ми й побажаємо молодій поетесі Оксані Галаєвій, пропонуючи увазі читачів добірку віршів з її першої збірки «Ієрогліфи тиші».

Данило КОНОНЕНКО

Оксана ГАЛАЄВА
«У ПОГЛЯДІ ЛОВЛЮ МИТЬ...»
*   *   *
В акварелі — актуальність.
Пензлем малюю абстрактність
Із мазків. На полотні
Знаходжу літеру А —
В яєчній шкаралупі.
Губиться думка —
Розсіює час. Святковий настрій.
Кульки-літери,
Наче Журавлі,
Промовляють стиха:
«Курли, курли».
...І зникають за обрій.
*   *   *
У погляді ловлю мить,
Що літає метеликом
На засніженому полі кульбаб.
Дивна річ. Спокій чи спокуса
Заволоділи ранком.
Я фея. Чиста музика дощу
Збудила тишу,
Заворожила погляд.
*   *   *
Якби повірить,
 що кирпатий промінь
Зумів у світ підсніжником зійти
В мінливе літо. Зникла б втома —
Чи довго ще до тебе йти?
Якби усе, що почестями зветься,
Зітерло мить безчестя й німоти.
Стара симфонія у серці
Будує райдужні мости.
Якби, якби, невже, а не аби
Пірнути в море істини буття.
Знайти прозору крапельку води,
Таке життя! Невже таке життя!
*   *   *
Я маленька зірочка
На небесному схилі.
Дотики твоїх рук
Запалюють ліхтарі –
Це моє світло.
*   *   *
Моє місце
Під парасолькою
Сум’яття і мрії.
Диво-дивина
Дивилась сивими
Очима вчорашній
Тиші навздогін,
Без ілюзії світла.
Смужки зійшлись
На одній ноті «фа» —
Це тепер моє місце.
*   *   *
Проб’є з-під скелі вогнянисте диво,
Оберне світ до світлого лиця.
Крихкий вогонь засяє неквапливо,
Огорне сяйвом зрушені серця.
*   *   *
Я божеволію від слова,
Самотності і німоти.
Хоча душа курличе знову:
«О радосте, світи, світи
Дорогу сплетену, тернисту,
Зачовгану вчорашнім днем,
А тишу, тишу променисту
Осяй теплом, весни вогнем».
Я Божеволію від слова
І п’ю нектар спокуси й німоти.
*   *   *
Мій затишок — невинна тиша.
Горить свіча — пожовкле листя
зігріло серце. Струшую в траву
останніх променів сльозу...
*   *   *
Це ж треба побачити смугу
Із обрієм світла?..
І безліч свічад
У вікнах ілюзій.
Задум ховається
Спокоєм в літо.
Хтось смугу погойдує
На променях світла.
*   *   *
Згусток фарб
Буденно незвичайних
розводжу пензлем
одноманітність
струшую із себе
вбрання
Який з мене художник
коли в палітрі
вбачаю
Ш
Е
Д
Е
В
Р
*   *   *
Коли печаль
гортає сторінки
в душі
світ стає диким
до мене
линуть звуки
із тиші
прагну вхопити
у світлі
іскру-спогад
душа гортає сторінки
з ієрогліфами тиші
*   *   *
Безмовний голос,
Дикий та пустий,
Завис в повітрі і чекає дива.
Кохання дотик ніжно-гомінкий,
Такий п’янкий —
Оманливо-зрадливий.
Не треба вічну
Істину шукать –
Вона із часом
Вийде на поверхню.
Життя для нас –
Найкраща благодать,
Ціна його — байдужість
І відвертість.
Коректор час
Звабливо-навісний
Під ретушшю
Снує епохи сиві...
І знов летять
Від подиху весни
Мелодії замріяно-грайливі.
*   *   *
Безмежжя меж і тиша супокою,
Курить дорога драмою століть.
Іде минуле тихою ходою
Під шелест позолочених суцвіть.
Кричить душа, спітніла від уяви.
Про мідь, рептилії, амеби і дощі,
І Всесвіт виринає у загравах
Моєї прагматичної душі.
*   *   *
Прозорий світ лягає мозаїчно
На плетиво коркованих подій.
Солодкий день
 замріяно-незвичний
Каштанами сміється із-під вій.
*   *   *
Забракло сили. Стугонить печаль.
Літає світом, огортає душі.
Нуртує в скелі світло.
Межа зливає у безодню мрії.
Лиш вітер борознить світами:
«Життя іде».
*   *   *
Поверталося з вирію літо,
А в душі павутини яса.
Дивно: мрію в завіях жити,
Щоб сміялись дощем небеса.
Розфарбоване плямами небо
Простягло на півсвіту міст.
Синю птаху впіймати... Чи треба?
За цяцькований місяцем хвіст.
Поверталося з вирію літо.
Щось співало — а спів німий.
Лиш вхопити б мелодію квітів –
Сміх і голос солодко-терпкий.
*   *   *
Небо розпростерло сизі крила,
Кинуло на землю сни заграв.
Ілюзійні човника вітрила —
В плетиво замріяних отав.
Ти немов чекала Благодаті
Від солодкої палітри снів.
Падолисту сонячного дати
У блуканні спогадів вітрів...
*   *   *
Море чує.
Родзинками
Спокою грає
Хвиля.
На дні —
Каміння —
Долі взірець,
Бо море пише
У літо лист.
*   *   *
Вечірня тиша
Впала на долоню
Туманом місячного сяйва.
Слова промінились крізь сито.
Осіння зваба
Блукала містом
У павутинах ніжних
Бабиного літа.
Струсила осінь
Жар-птиці сяйво
У надвечір’я сиве.
Проміння літа...
*   *   *
Білий сум на завмерлих вустах...
Лише спогади скрапують зрідка.
Десь за обрій зникають літа.
Плаче в скельцях роси
 дивна квітка.
Чаша літа збирає тепло.
Щоб зігріти розплескані мрії.
Тихим щемом ятриться чоло.
Замовкають в садках вітровії.
*   *   *
Народився світанок
З тихим шепотом гаю,
А у росах дзвінких
Голос тиші бринить.
Пригадай. Як колись...
Ту вечірню сонату,
Що співали зірки
З теплим щебетом нив.
Печаль... Ти лише пригадай.
*   *   *
Прочитай мені лист.
Прочитай,
Що говорить про весну
Береза,
Що шепоче імлиста тиша...
Прочитай мені лист,
Прочитай.
...Чиста сторінка.
*   *   *
Світ мозаїчний...
Навстіж відчинені
Двері у Всесвіт.
Ніч заворожила
Погляд вічності.
*   *   *
Цілує ніч холодне літо,
Палке кохання
Зриває тишу. Все пережито.
П’янке бажання
Стискає серце. У полі жито
Колише вітер.
Гаряча кров тече по жилах
У море літер.
Слова, як крила,
Летять по світу.
Холодне літо.
*   *   *
Ти забув слова без слів.
Ти забув.
Теплі подихи вітрів
Не збагнув.
Не відчув кохання клич —
Не почув.
Найрідніший світ облич
Не відчув.
Загубив життєвий ключ —
Загубив.
Обійшов безмежність круч
І не жив.
*   *   *
Між нами — тиша,
Як подих світла.
Краплина літа серед зими.
Зігріє сонце,
А відстань — смуток —
Суцвіття літер...
На папері тіні —
Чиїсь думки.
*   *   *
Всього лиш крок
До світлого кохання,
Міцним місток
Хай буде — ось бажання
Не вичерпає душу.
Ще пару слів
Сказати тобі мушу.
В полоні слів
«Кохаю», — ніби в струни,
Бринять вуста...
Зваблива, тонкорунна...
Ця гра пуста...
*   *   *
Струни серця
Оголювати мушу?
Думки квапливі на снігу
Топчу, смакуючи тепле
Проміння
У сніжно-білому вбранні.
*   *   *
А ніч, як сон,
Ігриста, пілігримна...
Здається спогад
Вносить корективи.
Та я іду цим світом
Бездоріжжя.
Шукаю міст
Під назвою
«Кохання».
А простір вмить
Стає незвично-диким.
Відштовхує від мене
Світ ілюзій –
Він прозаїчний.
*   *   *
Грім гримить...
Грім? Невже!
То кохання
Вистукує марш
Вересневий
В барабан.
Світло летить
Стрімголов
До тебе...
Надія не спить...
Вона співає
Осінній вальс.
*   *   *
Алеями блукає літо,
Павутиння снує кохання.
На папері завмерли літери
Лабіринтом забутих слів.
Сльозинами падають кроки:
«Не че-кай, не че-кай, не че-кай...»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 17.08.2012 > Тема "Душі криниця"