Версiя для друку Обговорити в форумi

Українці у світі

— Тільки тоді, коли опинишся на чужині, далеко від отчого дому, своєї країни, сповна відчуєш гіркоту втраченого. Тут, вдома, ми не завжди цінуємо те, що маємо, що дав нам Господь — Батьківщину, рідну землю, мову. А це той фундамент, завдяки якому формується людина, нація. І там усвідомлюєш це не тільки розумом, а й серцем, — сказала наша землячка, уродженка с. Косарів Ірина Роздобудько, з якою я мала цікаву зустріч минулорічної осені.
Зараз вона проживає в Італії, яка стала для неї другою батьківщиною, там вийшла заміж, має двох діток. Але серце її тягнеться в Україну.
Син і донька володіють українською. Разом із ними й чоловіком-італійцем відвідує українське земляцтво, яке створили заробітчани з України.
— Тут спілкуюсь із земляками, — розповідає Ірина. — Ми співаємо, танцюємо, згадуємо рідний край. Майже на кожному відвідувачеві вишиванка. Ніколи не думала, що з такою гордістю й трепетом носитиму вишиту сорочку. Особливо цікаво, коли відзначаємо наші свята. Кімната аж сяє від різнобарв’я рушників, вишитих серветок, скатертин, хусток. Навіть посуд у нас український — глечики, тарілки. Готуємо й наші домашні страви — борщ, вареники. Це частина нашої землі.
І хоча жінці матеріально живеться непогано, все ж у рідний край її тягне. Частенько згадує своє село, леваду, верби, людей. І так ясно стоїть все перед очима, що, здається, простягнеш руку — і відчуєш їхній подих.
Українці, які нині живуть за кордоном, не соромляться рідної мови, навчають нею розмовляти своїх дітей, близьких. Вважають обов’язком дотримуватись рідних звичаїв, обрядів. У багатьох країнах створюються українські земляцтва — своєрідні острівки отчого краю.
Українців за кордоном цінують, поважають за трудолюбство, порядність. І хоча рідна земля стала для них мачухою, та вони її люблять, вірно і високо несуть ім’я Українця.
...Кілька років тому мені пощастило поспілкуватись з уродженкою с. Ревівки, яку 17-річною дівчиною під час війни вивезли до Німеччини. Там вона познайомилась із французом-полоненим. Після перемоги вийшла за нього заміж і поїхала з ним у невідому Францію. Все життя прожила там. На старості літ нестримно потягло у рідний край, у батьківську хату.
Мене вразило те, що ця жінка, яка лише 17 років жила в Україні, а більшу частину життя — у Франції, не забула свою мову, навчила нею розмовляти своїх трьох синів, чоловіка, внуків. Сільська дівчина, без освіти, ось так жертовно, гордо постійно відстоювала свою мову, а значить, і свою країну, націю, рід. Ніхто до цього її не змушував. Так веліло її серце. Яку ж треба мати силу любові до рідної землі, не зрадити їй, незважаючи ні на що. Воістину, це своєрідний героїзм.
— Якою мовою ви думаєте у хвилини самотини? — запитала у неї.
— Українською, — без жодного вагання мовила вона. — Материнську мову забути не можна. Сподіваюсь, що мої діти виконають мій наказ — не забудуть моєї мови, бо і в них тече наша, українська, кров.
...Моя давня й добра приятелька Килина Іванівна Завірюха понад 10 років тому разом із дітьми виїхала за кордон. Ми часто спілкуємось. А останні два роки приїздить у Кам’янку. Вона щаслива, що живе з дітьми й онуками. Але як же їй хочеться сюди, в Україну, де зарита, як кажуть, родова пуповина, хочеться доторкнутись до кожного деревця, травинки, подихати повітрям лісу й степу, яке буває тільки у нас, в Україні.
Розповідала, з яким душевним трепетом садила насіння калини, яке я їй надіслала, чекала її сходів, леліяла росточки. А з якою радістю й гордістю демонструвала своїм новим закордонним друзям буклети історико-культурного заповідника, музеїв Кам’янки, книгу «На скелястих берегах Тясмину», фотоілюстрації до якої зробив кам’янчанин Григорій Юрик, вдячна авторам цієї книги — Олександру Шамраю, Галині Таран, Ларисі Бондаренко, Олександру Вєтрову, Юрію Ляшку, Тамілі Чупак. Ця книга для неї виявилась неоціненним подарунком.
В останній свій приїзд вона взяла з собою «Кобзаря» Шевченка і Біблію українською мовою.
— Тепер я маю змогу у будь-який час насолодитись рідною мовою, читаючи ці безцінні святі книги, — повідомила Килина Іванівна. — Я заново відкрила для себе Шевченка, вивчаю Боже слово. Ці книги лежать на вишитому рушникові. І це найдорожче у моїй оселі місце.
...Слухаєш цих людей і сльози навертаються на очі. Які ж сильні духом українці! Найбільше і найсвятіше добро для них — рідна мова, земля, в які вкладають своє життя, сподівання, розум, почуття. Тож нехай святиться ім’я кожного українця, де б він не проживав! Не вмре, не згасне наш рід український!

Валентина КОПИЦЯ
м. Кам’янка на Черкащині

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 27.07.2012 > Тема "Українці мої..."