Версiя для друку Обговорити в форумi

Відтоді минуло сімдесят років, а не можу забути цю трагедію - голодомор 1932 - 1933 років. Мені тоді йшов чотирнадцятий рік.
У війну з фашистами  Україна втратила 6,5 мільйона чоловік. А в голодомор за два роки померло більше семи мільйонів. Пережите на війні мені здається менш страшним, ніж той голодомор...
Мій батько - колишній офіцер царської армії, артилерист. В Першу світову війну був тяжко поранений, мав нагороди. Починаючи з 1921 - 1922 років переслідувався радянською владою, незважаючи на те, що проти неї не воював. Щоб уникнути переслідувань, на початку 1932 року поїхав у Середню Азію, де мав надію влаштуватися на роботу, щоб перевезти і сім'ю із дев'яти осіб (а було в ній семеро дітей віком від двох до 14 років). Майже рік від батька не було чуток. Всі ми  думали, що батько нас покинув. Добре, що мама вміла шити всякий одяг як для чоловіків, так і для жінок. Про це було відомо не тільки в нашому селі Єлизаветградківці Олександрівського району Кіровоградської області, а і в сусідніх. Мати брала плату продуктами, тому ми якось протримались до кінця 1932 року. Допомогло ще і те, що я і мій брат  влітку 1931-го працювали в колгоспі на збиранні врожаю, який був дуже щедрим. За це нас годували та давали потроху борошна. Урожай було вивезено в рахунок плану хлібоздачі, який оголосили не виконаним. Радянська влада організувала спецуповноважених, які ходили по подвір'ях в пошуках зерна. Вони щупами протикали в сараях і на городах землю. Знайшли і в нас під порогом сараю два відра ячменю, що був з назбираних на полі колосків нашими меншими дітьми, і все забрали.
Наша мати в січні захворіла і злягла. Ми, діти, почали теж більше лежати та пухнути. Харчувались тільки буряками, капустою і картоплею, яку залишили на посадку (дуже дрібною). В ніч з 14 на 15 березня крадії поламали замок в нашому погребі і все, що там було, забрали, і все квашене (огірки, буряки, капусту) - теж.
Я згадав про прочитану колись книжку "Ташкент - город хлебный". Може, там порятунок? 15 березня, попрощавшись з матір'ю, погано взутий і одягнений, без грошей пішов до залізниці, щоб їхати у Середню Азію. Мій колишній однокласник Іван Чередниченко вирушив разом зі мною.
Доїхали до Ростова, на залізничному вокзалі чекали поїзда до Баку. І тут трапилось непередбачене: мій попутник не стерпів голоду - поліз в кошик пасажира, який це побачив і щосили вдарив хлопця кулаком по голові. Іван помер. Я зостався один. Так і добирався до Баку. А далі - пароплавом у Красноводськ, що в Туркменії. На пароплаві мені зустрілась добра жінка, жителька міста Красноводська. Це була дружина головного бухгалтера тресту "Туркменриба", прізвище -  Квітко. Вона звернула на мене увагу, ретельно розпитала про те, звідки я і куди їду... Я все розповів: про сім'ю, про маму. Слухаючи, вона плакала, а потім запросила до себе додому. Доповіла про мене  чоловікові. Він теж був добрий і порядний. Влаштував мене на роботу учнем в контору рибзаводу.
Працюючи, я продовжував навчання у вечірній школі, успішно опанував бухгалтерську справу. В 17 років мене перевели в управління, у трест, на посаду старшого бухгалтера. На цій посаді я працював до призову на військову службу в 1938 році.
Після мого від'їзду до Середньої Азії, через 12 днів (27.03 1933) померла моя мати на 34-му році життя, залишивши шестеро дітей (без мене) сиротами. Діти вже не пересувались, лежали. Наш батько, приїхавши за сім'єю 25.03, за два дні до смерті дружини,  коли побачив, в якому трагічному стані його сім'я, ледь не збожеволів.
Наша мама зберегла свої золоті сережки і обручки, які знайшлися після її смерті. За них в "Торгсині" Кіровограда батько одержав продукти харчування, їх вистачило лише на один місяць.
Батько більше не женився, зростив і вивчив всіх дітей, троє з яких воювали проти фашистів. В травні 1942-го, в свої 20 років, у боях за Харків загинув молодший брат. Брала участь у війні і моя сестра 1924 року народження. Мене війна застала під час проходження військової служби на Чорноморському флоті. З липня 1941-го брав участь в обороні Одеси, двічі поранений. Друге поранення було тяжким, після нього визнаний нестроєвим, продовжував службу в штабах сухопутних частин. Демобілізований в листопаді 1945 року інвалідом війни.
В 1947 році, вже маючи своїх двох дітей, я пережив ще один голодомор. Мої діти теж пухли, але цього порівняти з голодомором 1932 - 1933 рр. не можна...

м. Ялта.

P. S. Прошу прощения, что допустил много ошибок в письме... Это результат русификации. Из прожитых 85 лет семьдесят один год учился и работал, пользуясь русским языком... Украинский старался не забывать и читать украинскую художественную литературу и газеты, в т. ч. "Кримську світлицю", яка мені дуже подобається. Цій газеті, з видавців якої так знущаються, я співчуваю... Бажаю редакції терпіння і успіхів. Хай вам щастить!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 11.07.2003 > Тема ""Білі плями" історії"