Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

ОПОВІДАННЯ

РОЖЕВИЙ окраєць сонця визирнув над дальнім горизонтом смарагдового моря, зафарбовуючи вершечки хвиль у рожевий же колір. Сонце мовби придивлялося до всього навкруги, вирішуючи, а чи прямо зараз зринути у блакитну височінь неба, чи ще трохи поплескатися у прохолодно-свіжій воді? Вирішило: підійматися! І легко, мов золотаво-рожевий м’ячик, відскочило від води і попливло догори, щедро виливаючи на Феодосію тепло свого проміння.
Найперше сонячні промені влилися у вікна лікарні, що височіла над морським узбережжям на крутому пагорбі. Було зовсім рано і пацієнти лікарні ще спали. Час від часу тихесенько пересувалися коридорами лиш лікарі та медсестри.
У хірурга Миколи Павловича Гребенюка був хороший настрій. Нічне чергування його бригади добігало кінця. Нічого особливого за час чергування не сталося. Все було, як він любив казати, у параметрах нічного хірурга: прийшов один чоловік з розбитим обличчям (признався — сам затіяв бійку, за що і отримав одкоша), ще одного молодика із травмованою ногою привели друзі (кажуть: танцювали на нічній дискотеці, та так старалися, що один з них аж ногу вивихнув).
От і все, що сталося за час нічного чергування хірурга Гребенюка. Бешкетникові Микола Павлович мовчки обробив обличчя потрібними розчинами, у двох місцях невеликі ранки закрив пластирями. Наостанок порадив:
— Більше не бийтеся.
— Та не буду… Уже ж ніби й не молодий, а бачте як вийшло… — скрушно мовив чоловік.
Танцюриста весело запитав:
— І як це, хлопче, треба танцювати, щоби так ногу вивернути?
— О-о, докторе, я можу ще й не так утнути, — весело ж відповів молодик. — Танцювати я мастак.
— Бачу, який ти мастак, — жваво продовжував Гребенюк. А розмову цю веселу хірург затіяв не просто так, аби лиш потеревенити з нічним пацієнтом. Розмовляючи з хлопцем, Микола Павлович одночасно м’яко так м’яко повертав ступню то в один бік, то в другий, а коли віднайшов травмоване місце, миттєво смикнув ногу, щось тихо хряснуло, і ступня вмостилася, куди слід. — Усе, хлопче, іди танцюй далі. Але вже не скачи так, пожалій ногу. 
— Уже все, лікарю? — не повірив танцюрист. — Я нічого й не відчув.
Хлопець спочатку обережно ступив на ногу, а потім, переконавшись, що вона не болить, підскочив на місці разів зо три, й сказав:
— Спасибі, лікарю, у вас золоті руки!
От і все, що сталося за час нічного чергування бригади хірурга Гребенюка. Микола Павлович вже почав укладати до робочої теки термоса з недопитою кавою, приготовленою його дружиною Оленою Сергіївною за її власним рецептом. Поклав туди ж шматок яблучного пирога — теж власний виріб дружини. Подумав: це якраз і добре, що лишилися пиріг з кавою. Поснідаю. Адже прямо з чергування Гребенюк мав іти у розташовані неподалік лікарні катерні гаражі, де вже на нього мали чекати приятель з дружиною, а також його, Гребенюкова, дружина Олена Сергіївна. Усі вони напередодні домовилися, що Микола Павлович одразу після чергування прийде в гараж, і на катері приятеля вони підуть на кефаль, яка добре ловилася біля Карадагу. А поки катер дістанеться Карадагу, Гребенюк трохи передрімає дорогою. Він ще у розповні сил, і якоїсь години на сон йому вистачить.
Отож у хірурга Гребенюка був хороший настрій. Чергування добігає кінця. Сонце ясніє у синьому небі. Море лагідне — видно через вікна лікарні. Близькі люди вже чекають на нього в недалеких звідси катерних гаражах, готуючи моторного човна у перехід до Карадагу. Все прекрасно.
Аж раптом Гребенюк побачив, як крізь ворота лікарні влетіла карета «швидкої медичної допомоги» і помчала прямо до хірургічного корпусу. Микола Павлович швидкою ходою подався до приймального відділення. Кого там привезла «Швидка»?
Увійшов у приймальню саме тоді, коли лікарка «Швидкої», а також хірургічні медсестри установлювали ноші з закривавленим чоловіком на спеціальну хірургічну коляску.
Уздрівши Гребенюка, лікарка «Швидкої» сказала:
— Миколо Павловичу, хто цей чоловік, звідки він — невідомо. Ми його забрали з Сімферопольської траси за викликом автоінспекторів. Там сталася серйозна аварія: вантажівка в’їхала у його легковика. Машину розплющило на млинця. Слава Богу, більше нікого у легковушці не було. У постраждалого велика втрата крові, серйозні тілесні ушкодження.
— Бачу, — відповів Гребенюк. І розпорядився хірургічному медперсоналу: — Хворого на стіл. Готувати негайну операцію. Зробіть терміновий аналіз крові. — І до лікарки «Швидкої»: — Що сказали даішники? Коли обіцяли встановити особу постраждалого?
— Сказали, що постараються це зробити за півтори-дві години.
— Довго, — стурбовано мовив Гребенюк, — і кивнув лікарці «Швидкої»: — До побачення… Я до операційної.
Хвилин п’ятнадцять знадобилося анестезіологу, операційній медсестрі, палатним медсестрам на підготовку до операції. Якраз за цей час зробили аналіз крові постраждалого. І виявилося, що у нього рідкісна група крові — четверта. Людей з четвертою групою (а отже — і донорів) дуже мало.
— Миколо Павловичу, зараз у нас в резерві всього чотириста мілілітрів такої крові. Це мало, — сказала операційна медсестра.
— Це катастрофічно мало, — погодився Гребенюк. — А нам же зараз найголовніше поповнити організм постраждалого кров’ю.
— Що будемо робити? — розгублено спитала медсестра.
— Будемо переливати кров, — відповів Гребенюк.
— Так мало ж, Миколо Павловичу!
— Я дам свою, — сказав Гребенюк. І в раптовій тиші операційної палати пояснив: — У мене якраз четверта група. Зробимо пряме переливання. Готуйте необхідне обладнання, а я сам себе підготую до цієї процедури.
Пряме переливання крові від Гребенюка до постраждалого проходило вже під контролем хірургів, що прийшли на денне чергування. Вони ж і оперували постраждалого, дослухаючись до порад Миколи Павловича, який залишився в операційній до самого кінця складної і тривалої операції.
На той час від працівників державної автоінспекції вже стало відомо, що постраждалим є мешканець Коктебеля Шакір Османов. Йому невдовзі мало виповнитися п’ятдесят. Людина він непитуща, серйозна. Їхав на феодосійський залізничний вокзал зустріти сина з ранішнього поїзда. Їхав не поспіхом. Коли вже виїхав з коктебельської дороги й повернув на Феодосію, проїхав по трасі всього якихось кількасот метрів. Шакірові «Жигулі» наздогнала багатотонна фура й розтрощила легковушку ущент. Це сталося тому, що водій вантажівки гнав машину цілу ніч, гнав без зупинок, стараючись якомога швидше дістатися Феодосії, аби встигнути за день не тільки розвантажитись, а й завантажитися на зворотний рейс. Оцей поспіх і призвів до того, що втомлений водій фури на якусь мить заснув за кермом, наздогнав «Жигулі» Шакіра Османова й розтрощив їх, тяжко травмувавши водія. Про трагедію на дорозі працівники феодосійської міліції вже повідомили сім’ї постраждалого.
Гребенюк дочекався, поки прооперованого Османова влаштували в реанімаційній палаті, підійшов до нього, уважно оглянув. Найперше, що цікавило Миколу Павловича, — колір обличчя Шакіра. Якщо воно не бліде, не зеленувато-синє, а помірно рожеве, значить з наповненням кров’ю організму хворого все гаразд. Обличчя Шакіра і було таким — помірно рожевим.
«Все нормально, — вдоволено подумав Гребенюк. — Житиме Шакір, вишкрябається…»
…На третій день перебування у реанімаційній палаті Шакір Османов опритомнів. Усі, хто був причетний до його лікування, раділи, мов медики-початківці. Найбільше ж радів хірург Гребенюк.
А коли через тиждень Шакір, який лежав під крапельницями, попросив їсти, радості лікарів не було меж. І знову найбільше радів Гребенюк. Він частенько заглядав до палати Шакіра Османова, подовгу розмовляв з ним. Як досвідчений хірург знав: аби витягти людину з тяжкого стану, треба якомога більше з цією людиною розмовляти. Причому на теми, далекі від медицини. Щоби людина забувала про свої болі й фізичні недуги. Важливо, щоби сам хворий хотів побільше розмовляти.
Шакір Османов був хорошим співбесідником. Він, простий будівельник, знав чимало і в політиці, і в спорті, і в мистецтві. Видно було, що Шакір багато читав. Отож Гребенюкові було цікаво розмовляти з Османовим.
Одного разу під час такої «оздоровлювальної» бесіди Шакір раптом примовк. Сторожко позираючи на Гребенюка, сказав:
— Миколо Павловичу, ось вже тривалий час, відтоді, як я прийшов у себе і почав розмірковувати над сенсом і плинністю життя, мені не дає спокою одне питання. От засіло воно цвяхом у голові й сидить.
— І що ж то за питання?
— Воно стосується вас, Миколо Павловичу, — тихо мовив Шакір.
— Мене?! — здивувався Гребенюк.
— Так. Можна, я вас спитаю?.. Але дуже прошу, Миколо Павловичу, не ображатися на мене, якщо ви сприймете моє питання образливим.
— Ой, Шакіре, — щиро усміхнувся Гребенюк, — мене про таке хворі питали, що вам і в голову не прийде. Ми, лікарі, звикли до будь-яких запитань, і ніколи не ображаємось.
— Це добре, — полегшено зітхнув Османов. — А спитати я ось що хочу: Миколо Павловичу, коли мене привезла «Швидка» з траси до лікарні, ви ж не знали, хто я такий?
— Не знав.
— Не знали, що я — кримський татарин.
— Не знав.
— От! Не знали, що я — татарин і дали мені свою кров!
— Дав. А що тут дивного? — знизав плечима Гребенюк.
— Миколо Павловичу, я радий, що доля звела мене з такою людиною, як ви. Бо, на жаль, ще є люди, котрі, дізнавшись, що перед ним кримський татарин, стараються не те, щоб йому допомогти, а навпаки, зашкодити тому, що просить від них татарин. Мені таке знайоме.
— Ой, Шакіре, не зважайте на це. Ви правильно сказали: на жаль… Так, на жаль, є ще люди недобрі, злі, нещирі. Є вони серед людей усіх національностей. Є вони серед нас, українців, є і серед вас, кримських татар. Хіба не так, Шакіре?
—  На жаль, так, — погодився Османов.
— А тому, мій шановний пацієнте, беріть у голову хороше, позитивне. Швидше одужуйте, сім’я на вас чекає.
— Вони там вас не замучили своїми проханнями?
— Ні, Шакіре, — усміхнувся Гребенюк. — У вас чудова дружина, хороші сини. Усі вони дуже вас ждуть, — хірург підвівся зі стільця, що стояв поруч з ліжком Османова, і пішов з палати.
Шакір теплим поглядом дивився услід лікареві.
А в день виписки з хірургії додому Шакір Османов підніс Гребенюкові букет троянд, попередньо дізнавшись від медсестричок, що його лікар дуже любить білі троянди, і мовив вибачливим тоном:
— Миколо Павловичу, у мене до вас велике прохання… За два тижні мені виповнюється п’ятдесят — кругла дата. Я дуже прошу вас і вашу дружину приїхати у Коктебель, на мій день народження. Мій син забере вас з дружиною своїм автомобілем. Із Феодосії привезе і до Феодосії потім відвезе. Так що жодних незручностей з дорогою не буде… Дуже прошу, Миколо Павловичу, не відмовити у моєму проханні.
— Гаразд, Шакіре, ми з Оленою Сергіївною будемо на вашому ювілеї, — відповів Гребенюк. — А поки що доліковуйтесь, обов’язково виконуйте усі мої поради.
— Ваше слово для мене — закон…
Як Шакір і обіцяв, за подружжям Гребенюків приїхав його син. Вже за годину Микола Павлович і Олена Сергіївна були у просторому будинку Османових. Прямо тут, у дворі, під широким тентом стояли столи з різноманітними стравами і напоями.
Тільки-но приїхали Гребенюки, Шакір запросив усіх гостей до святкового столу. А коли гості усілися, Шакір підвівся, і, хвилюючись, сказав:
— За звичаями кримськотатарського народу, усі гості рівні, нікого з них не можна вирізняти. Але, поважаючи наші вікові традиції, я все ж хочу сказати кілька слів про цю дорогу для мене людину, — показав на Гребенюка. — Поруч зі мною сидить хірург із золотим серцем Микола Павлович Гребенюк. Якби не він, то сьогоднішнього дня народження у мене просто не було б, це точно. Тому я усім, шановні гості, кажу: Микола Павлович Гребенюк — мій кровний брат! Хай вам буде відомо: він, українець, дав мені, кримському татарину, свою кров, коли від цього залежало моє життя. Я і моя сім’я будемо довіку вдячні вам, шановний Миколо Павловичу.
Гості зааплодували Гребенюкові. А той, знітившись, тихо мовив ювілярові:
— Спасибі, Шакіре, за добрі слова, але вже досить про мене.
— А я все сказав, — щасливо засміявся Шакір Османов. — Лишень одне прохання. Миколо Павловичу і Олено Сергіївно, пообіцяйте, що ви будете моїми гостями і на моє шістдесятиліття.
— Обіцяємо! — усміхаючись, дружно відповіли Гребенюки.
І на обличчях усіх гостей теж засвітилися усмішки.

м. Феодосія

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 29.06.2012 > Тема "Душі криниця"