Версiя для друку Обговорити в форумi

(Закінчення. Початок у № 25)

А скільки ж то попотів тероризований III Отдєлєнієм віртуоз вірша Олександр Пушкін, щоб протягом рахованих тижнів виконати замовлену царем «Полтаву» так, щоб в ній героя байронівської поеми, за всіма канонами соціалістичного реалізму, представити «злодєєм», про якого
Немногим, может быть, известно,
Что он не ведает святыни,
Что он не помнит
благостыни,
Что он не любит ничего,
Что кровь готов он лить,
как воду,
Что презирает он свободу,
Что нет отчизны для него.
А пригадується, як ці блюзнірчо-страшні й сатанинсько-брехливі рядки за спеціальними інструкціями міністерства освіти мусили учні середніх шкіл царської Росії вивчати обов’язково напам’ять і ще півдитячими устами рецитувати вголос. Як, додамо, ці самі рядки мусить вивчати й рецитувати наша молодь нині в школах т. зв. Радянської України. А написані ж ці рядки були не яким-небудь Сурковим чи Еренбурґом, а таки визначним класиком і, можна сказати, Моцартом російської, ним же створеної й розвиненої, літературної мови. Один опис полтавської баталії в поемі Пушкіна вартий десятикратної Сталінської премії!
Так працювала машина малоросійства за царів, зеленцем нищучи й отруюючи українську душу. І працює, може, більш примітивно, але й більш брутально та одверто, тепер — з перспективою «освоєнія целіни» в Азії і з тінню нагана на стіні.

V
Як єдиним радикальним ліком на хворобу малоросійства є державність, так упадок державності, смерк державницької ідеї і всяка «руїна», від Руїни XVII ст. почавши, були і є тим ґрунтом, на якім малоросійство виростало, квітло і давало плоди.
Сучасну Руїну, як ґрунт під малоросійство, використовує ворог планово, безоглядно і приспішено, бо «время горячее». І було непростимою, злочинною наївністю недооцінювати цей факт, або, що гірше, збувати його псевдопатріотичною фразою чи ледачою вірою в автоматизм т. зв. історичного прогресу.
Тут не місце давати якусь дешеву рецептуру. Тим більше, що рецептура та спроваджується зазвичай до того традиційного, спростаченого «просвітянства», з яким боролися нечисленні представники політичної мислі, люди суверенного національного розуму чи живого національного інстинкту — ті, що спромоглися не зважати на диригентську паличку ззовні, а дерзали, як писав колись Хвильовий, у тій галузі самостійно. Напружене творення Духової Суверенності — ось рецепт, що був, є і буде найбільш трудний, але й найбільш істотний і всеобіймаючий. Цей рецепт, до речі, виключає — якнайгостріше — імітацію, декламацію, патріотичну позу, барокове «здаватися, а не бути», як і всіляке «погрожування пальцем в чоботі».
Коли ми зупинимося на області національного інстинкту, то, враховуючи всі здобутки науки (з Павловим включно), мусимо признати, що плекання того інстинкту є питанням двох вельми коштовних чинників: часу і обставин. Це — родина, рамки національного (не етнографічного!) стилю, магія національного обряду, атмосфера національної етики і національної естетики. А в першу чергу — національне поступовання й ділання, бо в області чуття — віра без діл мертва є, як каже Святе Письмо.
Коли ж ми зупинимося над областю національного інтелекту, то автоматично приходимо до поняття знання, цебто досліду, студій, висновків і сформулювань. Наше-бо знання не має носити характеру абстрактного, а мусить бути направлене, остаточно, на одержання знаття — отого, власне, приповідкового знаття, якого так часто бракувало землякам, коли-то, чухаючи потилицю, вони post faktum нарікали: «Якби ж то було знаття!..»
Оце-то знаття і є те місце психіки, де національне чуття — в ідеалі — гармонійно сполучується з національним розумом в їх синтетичний вислід: національну волю. Говоримо: в ідеалі. В дійсності, як вчить нас недавній історичний досвід, ці дві основні психологічні категорії наслідком малоросійського паралічу (і малоросійського розкладу) давали в області чуття — отаманщину (і махнівщину), а в області розуму — мертвий, отже, завжди спізнений формалізм, ялову «принципіальність» (а не творчу засадничість) і ті чи інші «дискусії» в скалі від «високого рівня» аж до Гоголевої повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Ничипоровичем...
Саме усвідомлення в собі комплексу малоросійства — було б вже значним кроком уперед, так само, як поставлення діагнозу є початком лікування.
В своїй величезній мистецькій та інтелектуальній творчості саме Микола Гоголь, тепер канонізований «русскій пісатєль» і як би прапор політичного малоросійства, дав неперевершений досі матеріал для студій над розкладом національної психіки і переходом її в стан малоросійського гниття. Життєвий шлях Гоголя і його психіка — українця перелому епох — зробили те, що він, в зударенні з Петербургом, спалахнув був майже революційним націоналізмом (листи до М. Максимовича) і в році 1836 фактично емігрував, — наслідком надломлення характеру та данайської «помочі» і недвозначної «опіки» уряду — почав «пропагандово» плутати Русь і Росію. А в т. І «Мертвих душ» несподівано посадив нашу історичну Русь на московську «тройку» з москалем-«ямщіком».
Так Гоголь фатально (і, певно, несподівано для самого себе) стався фундатором міфу Руси-Росії, а політично — дав під малоросійство своєрідну, хоч і дуже двозначну «ідеологію». Та тут не місце на розвинення цієї важливої для проблеми малоросійства, але бічної теми.
Гоголь, син своєї доби і свого душевно вже напівмертвого суспільства, подав його жахливу (в «Мертвих душах») панораму — сміючись, хоч «сміючись крізь сльози». У нього ще півспівчутлива, півпрезирлива поблажливість до пізніх нащадків героїчної Хмельниччини, хоч, одночасно, він, ціле життя працюючи над «Тарасом Бульбою», старається поставити перед мертвими душами сучасників постаті й чини козацької Іліади, в якій брав участь його предок — Остап Гоголь, полковник брацлавський, славний хмельничанин і один з найнезламніших мужів доби Руїни.
Але вже тільки трохи молодший сучасник Гоголя, автор вимовного посланія «М. Гоголю» («ти смієшся, а я плачу») — Шевченко тієї поблажливості не має. Обурення, погорда, презирство, пекучий сарказм: «славних прадідів великих правнуки погані», «раби з кокардою на лобі, лакеї в золотій оздобі», «не заріже батько сина... викохає та й продасть в різницю — москалеві» — це вже портрети закінчених малоросів XIX ст.
Шевченко перший вжив це слово, за його часів ще зовсім необразливе (ще у 70-80 рр. його писали з великої букви: «Малоросіяне»), саме як слово ганьби й погорди. «А на Україну не поїду, цур їй, там сама Малоросія», — писав він в однім листі. Так Шевченко поставив діагноз і сформулював національне каліцтво, якому пізніш Іван Франко дав максимально згущений і фактично властивий вираз в «На ріках вавилонських»:
І хоч душу манить часом волі приваб,
Але кров моя — раб!
 Але мозок мій — раб.
Ця формула — належить підкреслити: всеукраїнська і «соборна» — дана була Франком на самім початку нашого століття. Але це не перешкодило віками культивованому рутено-малоросійству відіграти свою фатальну роль у вирішальному трьохріччі 1917, 1918 і 1919 років, а головне, у болюче-змарнованих місяцях весни року 1917.

*   *   *

Оскільки Франко ніколи не був, сказати б, загальнодоступним і легким до вульгаризації, оскільки Шевченко в короткім часі «потрапивши під стріхи» (побожне бажання Міцкевича), був завжди предметом особливих заходів і турбот Росії, не менш від Мазепи. Від «лівих», як критик В. Бєлінський, і аж до генералів тайної поліції — і «громадськість», і уряд робили все, щоб його спочатку висміяти, а коли це не вдалось, то зденарутувати і — при помочі цензури — зредукувати до «крєстьянского поета», співця «селянської недолі» і т. п. В цих заходах свою помічну і не малу роль відіграло рідне малоросійство також. Малоросійство-бо було в тій акції — малоросизації Шевченка — заінтересоване безпосередньо.
Як вже згадувалося, комплекс малоросійства є складний і заплутаний. Він — в своїй змінливості — має багато облич і сторін. Він часто є замаскований, особливо в останніх десятиліттях, коли, буваючи знаряддям в чужих руках, він зазвичай маскується гопако-шароварництвом, відповідно спростаченою мовою («поддєлуєця под мужицький разговор», як каже один з персонажів Винниченка), ховається за лжепатріотичною віршографією й етнографічною патріотикою взагалі. Довгі десятиліття малоросійство, при допомозі чужої поліції, «пристосовувало» Шевченка. І не без успіху. Лідер воюючого київського малоросійства, славнозвісний Василь Віталійович Шульгін — не без гордості стверджував ще перед роком 1917, що існує, мовляв, два Шевченки: «наш», як він казав — «богданівський», і «їхній» — мазепінський. Термінологія, як бачимо, досить довільна, але тим більш характеристична.
Так. За царів малороси препарували («закобзарювали») Шевченка досить наполегливо, але й досить «кустарно», в порівнянні з тією індустріалізованою препарацією, що її доконано протягом сорока літ в УССР. Знечулювалося у читача саму шевченківську емоцію, самий інстинкт шевченківства для того, щоб — у відповідний момент — вирізати Шевченка з національної психіки майже хірургічним способом. А якщо й ні, то, принаймні, зробити з Шевченка провансальського Ф. Містраля або шкотського Р. Бернса (4). Наскільки не можна легковажити цієї акції малоросизації Шевченка свідчить один епізод з порівняно недавнього минулого.
Покійний Максим Славинський, приятель Лесі Українки, довголітній співредактор західницького петербурзького місячника «Вестник Европы» і наш дипломат в часи державності, десь в середині 20-х рр. щиро признався був у розмові, що страшне пророцтво Шевченка
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять, —
було для нього довший час незрозуміле. Що то значить «присплять»? І чому «збудять в огні»? І чому «окраденую»? Як це можна «окрасти» цілу країну, цілий народ? Славинський згадував, як він (та й не він один) ту «неясну» шевченківську строфу клав на карб «слабої обробленості вірша», «малої освіти», мовляв, «самоука» і тому подібних інтелігентських забобонів здрагоманізованого й звинниченкізованого покоління. І аж, як казав він, ось тепер, по всім, що було протягом 1917-1920 рр., він зрозумів, яке прозріння і яка осторога містилася в тій «неясній» і «необробленій» строфі.
Цей епізод згадався, щоб додати ще одне визначення малоросійства: воно є еквівалентом нашої окраденості.
В сорок першу річницю проголошення державності (1959 р.)
(ДЖЕРЕЛО: Євген Маланюк. Невичерпальність. Поезії, статті. Упорядкування Леоніда Куценка. Київ. «Веселка». 2001)

4) Виразним підтвердженням цього є остання «радянська» публікація під назвою «Тарас Григорович (так!) Шевченко – літературний портрет» двох авторів: О. Білецького та О. Дейча. Висновок з цієї ніби академічно написаної книжечки такий: Шевченко був, щоправда, досить високого (але, розуміється, нижчого від Пушкіна та Лермонтова) рівня, але виразно «общерусский», що писав двома мовами і безмежно любив спільне «отєчество», Пушкіна та «велику російську літературу й культуру» (так!), як «рідну».
Треба співчувати О. Білецькому, що дав своє авторитетне ім’я цьому майже жандармському (a-ля колись Щеголєв) елаборатові (трактатові – Л. К.). Але не можна недооцінювати можливого впливу книжечки на попередньо скомсомолізованого читача.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 29.06.2012 > Тема "Ми єсть народ?"