Версiя для друку Обговорити в форумi

Відлуння війни

19 червня виповнилося б 88 років від дня народження відомого прозаїка, одного з найправдивіших літописців Великої Вітчизняної війни, народного письменника Білорусі Василя Бикова. Його повісті героїко-трагедійного звучання «Журавлиний крик», «Зрада», «Третя ракета», «Альпійська балада», «Круглянський міст», «Сотников», «Обеліск», «Дожити до світанку», «Вовча зграя» та чимало інших давно й назавжди полюбилися читачам. Немало творів письменника перекладено й українською мовою. Доля В. Бикова тісно пов’язана з Україною. В 1941 році він приїхав до м. Шостки Сумської області, аби вступити до індустріального інституту, але на перешкоді стала війна...
На Кіровоградщині є братська могила. Серед імен похованих в ній воїнів значилося й ім’я Василя Бикова, котрий вважався загиблим. На щастя, це виявилося помилкою: бійця-білоруса в останню мить від німецького танка, що намагався його розчавити, ціною власного життя врятував командир роти українець лейтенант Миргород... Про ті трагічні події в далекі січневі дні 1944 року письменник зворушливо розповів у документальному нарисі «Під Кіровоградом».
Василь Биков помер 22 червня 2003 року на 79-му році життя. Певно, так судилося йому, фронтовику, долею піти з життя саме в цей день, коли почалася війна…
Пропонуємо читачам «Кримської світлиці» одне з ранніх оповідань В. Бикова «Поєдинок», що опубліковане в його першій книжці «Жура╝ліны крык» (Мінськ, 1960 р.).

Василь БИКОВ
ПОЄДИНОК

Щільними рядами лежали вони на голій затоптаній підлозі колишньої середньої школи, ці кілька сотень полонених — поранених, хворих, душевно надломлених людей.
Вставати, розмовляти і ходити було заборонено, і вони корчилися так довгі дні і ночі, завмерлими поглядами втупившись в подзьобану кулями стелю, в розбиті шибки великих вікон, в єдине, що ще нагадувало школу, — покреслену класну дошку на стіні. Дорогим нагадуванням минулого біліли на ній сліди, мабуть, ще весняних екзаменів: уривки речень з підкресленими словами, напівстерта алгебраїчна задача, а подекуди на берегах рами навіть поблискували написані олівцем рятівні учнівські підказки. Це було жахливо — у такому пеклі нелюдських мук бачити оці світлі ознаки іншого, далекого вже, як мрія, життя.
Ті нагадування минулого тупим ножем краяли страдницьку душу лейтенанта, який, притиснувшись до стіни, лежав крайнім у ряду, саме під дошкою. Він був ще зовсім молодий, цей полонений командир, і приваблював своїм юнацьким змужнінням — сплутаним волоссям кольору пшеничного колосся, схудлим, але все ще округлим, чистим і якимсь просвітленим обличчям — усім виглядом доброго, слухняного хлопця. В класі було зовсім тихо, люди примовкли, лежали, неначе мертві, тільки в далекому кутку хтось стогнав уві сні, щось марив; рівномірно тупали в коридорі вартові та у віконній рамі, не знаходячи виходу, билася, гула велика муха.
Та ось надвечір’ям, коли негаряче осіннє сонце поклало на білій стіні шість довгих яскравих смуг, в коридорі загупали ковані чоботи, загрюкали двері, і застояну тишу будинку сколихнула команда:
— Всім шикуватись!
Люди на підлозі заворушилися. З немічною квапливістю і стогонами ті, що ще були живі і могли встати, почали спинатися на ноги, — заворушилися обличчя, спини, засохлі бинти пов’язок — усі подалися до дверей. Лейтенант під дошкою теж ворухнувся, з його очей враз зникла причаєна самота, і в глибині майнула тінь тривоги. Він підвівся разом з усіма і в незастебнутій і непідперезаній гімнастерці з чорними петлицями на комірі попрямував до виходу. Його лівий рукав з командирським шевроном гойдався порожній вздовж тулуба, а під гімнастеркою, на вузенькому мотузку, який білим шрамом в’їдався в худу юнацьку шию, звисала поранена рука.
З коридору тимчасом долинало звичне «шнель, шнель», і люди, які стримано товпились на порозі, виходили в двері. Вони вже знали, для чого їх шикують, що буде далі — ця жахлива «процедура» повторялася тут щодня рівно о сьомій вечора.
Виштовхнутий у коридор натовпом людських тіл лейтенант, як міг, оберігав від штовханини поранену руку і протискався поміж людей до вікна. Крізь подвійне сплетіння рам йому видно було тісне подвір’я, з трьох боків стиснуте стінами, а з четвертого — відгороджене суцільним рядом парт, на яких виднілись сліди від чобіт, поламаних, з одірваними кришками. По той бік бар’єра вже збиралися німці — офіцери місцевого гарнізону, котрі пунктуально щодня сходилися на видовисько цієї нелюдської екзекуції. Серед них був і молодий, мабуть, лейтенантових років, офіцер, у такій, як і всі, чорній есесівській формі, — білолиций, мовчазний і навіть понурий. Неначе Гамлет на сцені, стояв він трішки збоку від усіх, схрестивши на грудях білі руки, і так само, як вчора, як і в усі минулі дні, незворушно дивився у вікно. Він немовби когось шукав і невдовзі наштовхнувся поглядом на лейтенантове обличчя, втупився в нього, ніби в самісіньку душу, — дививсь і дививсь, і невідомо, що було в тому погляді, — лінива цікавість чи похмура зла затятість.
Однак сьогодні вдивлятися один в одного їм довелося недовго. За якусь мить в коридорі пролунав сердитий німецький окрик, за ним — лайка. Людський натовп здригнувся і квапливо почав шикуватися в тісний нерівний ряд. Лейтенанта відіпхнули до вікна, потіснили, боляче притиснули руку, і він опинився в першій шерензі. У вузькому проході між людьми і стіною з затятою утаємниченістю на вгодованих обличчях йшли двоє офіцерів з солдатами охорони. Вони вибирали найдужчих.
...За чверть години чотирьох з цієї незліченної громади мучеників вивели зі школи.
По знайомій, протоптаній іншими стежині вони — лейтенант, боєць у спідній сорочці, з порожнім, вибитим оком, літній вусатий капітан-сапер і жилистий чорноголовий узбек — увійшли за бар’єр і спинилися. Лейтенант спрагло вдихнув вечірньої свіжості, роззирнувся — треба було якось готуватися до сутички, і нічого нині так не жадав він, як мати здорові руки. Поруч, притиснувшись один до одного теплими тілами, стояли ті, з ким йому суджено було невдовзі загинуть, і ця неминучість кінця без слів і поглядів таємною силою з’єднувала їх.
А на подвір’ї — над німцями, людськими стражданнями і близькою смертю — тихо бринів надвечірок чудової осінньої пори — бабиного літа. Десь за шиферним дахом школи сідало ще і увечері тепле привітне сонце, на подвір’я лягла довга смуга тіні, а верхівки кленів і лип з жовтим поріділим листям світилися зажурою погожої призахідньої пори.
Якийсь час було тихо. Німці, стоячи купками, примовкли і з цікавою терпеливістю приглядалися до жертв, міряючи їх поглядом і визначаючи їхні фізичні можливості. Вони спрямували на цих чотирьох всю увагу, а ті з передсмертною жадобою, — як над головами ворогів сяяв, світився відблисками осені старий розлогий клен. Вже наближався кінець його чарівності, і з гілля одвічним своїм порядком з тихим, прощальним шепотом-сумом сипалося на землю листя. Усе меншало і меншало його на гіллі, а воно все падало і падало, неначе великі золоті краплі, важкі і неквапливі у вечоровій тиші, на привітну землю, на стежину, на траву.
За столом, відкинувшись на спинку крісла, ніби цвях, рівно стирчав довгов’язий сухий оберштурмфюрер — не старий, кістлявий чоловік з підстриженими тонкими вусиками і схованими під бровами очима.
Поблискуючи голубою іскринкою перстеника, він вистукував на столі якусь мелодійку, старанно вип’ячуючи свої груди з круглим нацистським значком і товстим «залізним» хрестом. За його спиною стояла решта офіцерів і збоку від усіх — той молодий. Він, як і раніше, насторожено і пильно дивився на жертви і найбільш — на лейтенанта.
На перший погляд, вони були зовсім не схожі один на одного, — ці два ворожі офіцери: той — вимитий, свіжий, у начищених до блиску хромових чоботях, хвацькому високому кашкеті з галуном і кантами, і цей — понівечений, босий, розхристаний і змучений. Але відчувалося щось схоже і в зрості, і навіть в їхній зовнішності — ті ж біляві схудлі обличчя, розважливі вдумливі погляди, м’яка спадистість чистих юнацьких лобів. Молодий німець не зводив погляду од лейтенанта-смертника, і невідомо, що змушувало його так вперто вдивлятися. Можливо, то була вихована з дитинства погорда до слабшого, можливо, бажання необстріляного тиловика пізнати дух супротивника, можливо, приховане співчуття?..
Лейтенант між тим не дуже думав про причини тієї цікавості: він бачив перед собою ворога, чекав смерті й думав, що треба буде вмерти по-людськи. Але в нього не було ніякої зброї, не багато залишилося сили. І він уклав у свій погляд всю свою нескорену волю і дивився так хвилину-другу, не бажаючи поступитися цьому німцеві.
Вороги тим часом очікували собак, четверо полонених, котрі стояли пліч-о-пліч, чекали смерті, сотні людей за побитими вікнами тамували в серцях безсилий розпач і ледь стримували себе.
І ось із-за рогу будинку, туго нап’явши ремінне повіддя і прищуливши гострі вуха, вискочили два сірі вовкодави — великі, широкогруді, з клоччям злежалої шерсті на животах. Вони вже знали свої обов’язки, ці дресировані людоїди, перед тим їх добряче поморили голодом, і вони рвалися тепер, важко дихаючи, пирскаючи з пащек слиною, хижо оскалюючи жовті ікла. За ними біг їхній поводир, якийсь есесівський унтер — чоловік з огидним носатим обличчям, вкритим синіми рубцями шрамів, у рудій шкіряній куртці і обшитих шкірою бриджах. Упираючись в землю підборами, він ледве стримував на повідках розлютованих собак.
Крайні від рогу будинку німці боязко відступили назад, заджеркотали, зблискуючи очима. Оберштурмфюрер задоволено вишкіривсь і з удаваною лагідністю на сухому обличчі поплескав себе по стегнах.
— Рекс! Рекс!.. Гут, Рекс!
— О Рекс, — підхопили офіцери, несміло підступаючи ближче, щоб полащити собак, які, натягуючи довге повіддя, рвалися за загородку. Оберштурмфюрер ще поплескав себе по стегнах, дістав щось із кишені і невисоко підкинув угору. Величезний вовкодависько легко підстрибнув, схопив у повітрі гостинець і, пригнувши голову до кігтистих широких лап, жадібно зжер його.
Вслід за першими із-за рогу вискочили ще дві, щоправда, не такі великі, як перша, але такі ж жадібні до людської крові, на-дресировані дужі вівчарки. Офіцери загомоніли, їхня увага переключилася на собак, і видно було, що вони знали й любили цих тварюк. Таке жахливе видовисько було в них на зразок тоталізатора і, мабуть, веселило тилове життя в цьому сумному, понищеному війною прифронтовому містечку.
Лейтенант знав, що чогось кращого, ніж тільки померти з найбільшою гідністю, вже не випаде в його короткому житті. Востаннє поглянув він на лагідне привілля вечірнього неба, на якому у недосяжній висі, ніби срібне крило дивної птахи, тихо лежав косячок прозорих дрібних хмарин, вслухався в лагідний самітньо-урочистий шепіт листопаду і відступив ближче до стіни.
В передчутті швидкої насолоди видовища німці підступили до бар’єра, оберштурмфюрер запалим животом навалився на край столу, тільки той молодий офіцер все ще стояв на тому самому місці і скам’янілим поглядом з-під широкого козирка кашкета вдивлявся в полонених.
І тоді кати спустили собак.
Четверо нещасних щільніше притислися до стіни і один до одного, і хоча вони вже не мали ніяких шансів у боротьбі, але все ж не хотіли здаватися відразу. Лейтенант поширше розставив босі ноги, приготував для захисту здорову руку і чекав. Натреновані собаки досвідчено обрали кожний собі жертву і, вдаривши об землю пругкими хвостами, всі разом ринули на людей.
Він стрибнув, може, на якісь півсекунди раніше за інших, цей здоровенний чорнобурий Рекс. Лейтенант мигцем встиг помітити його пожадливу ікласту пащеку і, більш інстинктивно, ніж по своїй волі, зі всієї сили швидко підняв ногу. Широкі собачі груди боляче вдарили в ступню, але не повалили людини, припертої до стіни, і вовкодав, люто завивши від невдачі, відскочив назад. Інші хижаки, однак, вже вчепилися в свої жертви і дико їх терзали. Довкола здійнялися собачий виск, гавкіт, метушня лютої, незвичайної боротьби.
Вслід за першим наскоком Рекс відразу ж стрибнув знову, цілячи вище; людина не встигла замахнутись ногою, як собачі лапи вдарили її в бік, і зубата пащека впилася в плече. Лейтенант рвонувся від болю і жаху, вхиляючись від страшної кошлатої істоти — затріщала гімнастерка, і собака одірвався. Але тої ж миті він стрибнув ще раз і вже опинився на карку.
Це було найстрашніше. В якусь мить, сходячи кров’ю, що липким гарячим струменем лилася з плеча, лейтенант відчув біля себе тільки одну опору — стіну, людей вже не було побіч. Біля ніг ревли, завивали, повискували собаки, і за бар’єром, складеним з парт, так само ревли, горлопанили, стукотіли німці.
З останньої сили він утримався біля стіни, не давши себе повалити і тим скінчити все. Затамувавши в душі пекельний біль, він знову рвонувся всім тілом і здоровою рукою ухопив вовкодава за шию. Вигнуті ікла звіра вже вп’ялися в його карк: нестерпний біль пронизав усе тіло, мозок, кожну частинку його істоти. Потемніло ввічу. Собачі пазурі задніх лап рвали його стегно, і він, як тільки міг, усією вагою ослаблого тіла брязнув собаку об сучкуваті колоди стіни.
Вовкодав коротко вискнув і хоч не відчепився, але розслабив щелепи, і тої ж миті лейтенант, намацавши рукою ошийник, зі всієї сили вхопився за нього і крутнув. Це допомогло, натиск вовкодава поменшав, звір обм’як, людина відірвала його від себе і кинула на землю.
Німці лютували — махали руками, кричали, лаялися і чогось вимагали. Собачий поводир, невідривно стежачи за бійкою, силкувався розстебнути кобуру, хтось заохочував собаку. Але оберштурмфюрер, який один, здається, не хвилювався і ховав на губах задоволену посмішку, раптом випростався за столом і крикнув: «Фу!»
Тим часом лейтенант, прихилившися до стіни, стояв закривавлений, у пошматованій гімнастерці, а в його очах рябіли, стрибали, вилися криваво-червоні змії. Дуже хотілося йому впасти, померти, щоб скінчити муки, але він все стояв, як кривавий символ страшного людського злочину. Припавши до землі і жадно настовбурчивши вуха, готовий кинутись знову, чекав нової команди Рекс. Скінчивши коротку сутичку, рвали на шмаття свої жертви решта троє собак.
І тоді серед загального замішання і розгардіяшу з поважною повільністю підвівся з-за столу оберштурмфюрер. Офіцери відразу притихли і шанобливо повернулися до нього.
— Цей офіцер є хоробрий зольдат. Він достойний поваги, але він втратив форму, панове. Рекс — фас!!!
Вовкодав коротко рикнув і розпластався в повітрі на стрімкому зльоті, але широкі собачі груди глухо вдарилися об смоляні колоди стіни. Його жертва, на якусь мить випередивши цей стрибок, упала мертва на витоптану, закривавлену землю.
Настала коротка пауза, під час якої ніхто не встиг помітити, як похмурий молодий німецький офіцер, що стояв за всіма, дістав тонкостволий парабелум, рішуче підніс його до світловолосої голови і вистрелив. Офіцери здригнулися, ухопилися за кобури, а він вже корчився на землі, і в зелену, притоптану чобітьми траву швидко-швидко капали з підстриженої скроні перші краплі його арійської крові.
— Вас іст дас? — вигукнув оберштурмфюрер.
Але було зовсім тихо, і ніхто не відповів йому, начеб усі заніміли, тільки за бар’єром задоволено вуркотали собаки, шматуючи тіла полонених.

 1959 р.

Переклад з білоруської
Данила КОНОНЕНКА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 22.06.2012 > Тема "Душі криниця"