Версiя для друку Обговорити в форумi

...Вона ніколи не шукала спокою в житейських серпантинах, а йшла назустріч випробуванням, дошукувалася утвердження в житті лише через труднощі. Може, тому саме за таку природу характеру найбільше й любили Катерину Іванівну Сидорову, котра віднедавна обрала собі за житейський причал миле і вельми живописне село Сатанівку, що з’єдналося з призалізничним селищем станції Монастирище. Щоправда, не тут зачиналася її життєва стезя, а за кільканадцять кілометрів у не менш мальовничому куточку Шевченкового краю — в селі Терниці.
...Молоде подружжя Анастасія та Іван раділи своїм старшеньким — доньці Єфросинії та синочку Сашку і чекали на третє дитя. В світі ставало все тривожніше, все більше ширилися чутки про війну. Батько, який трудився на залізниці, щоденно приносив усе невтішні вісточки, що рано чи пізно, а війна з німцем усе-таки буде. Серед залізничників це по-особливому було відчутно. І ті чутки не стали марнослів’ям, бо вдосвіта 22 червня 1941-го фашисти ступили на нашу землю. Літо цвіло картоплями, достигали вишні-черешні, коли Катруся прийшла в Божий світ. Лиховісна доля їй судилася. Бо батько лише встиг почути крик свого третього дитяти, як Вітчизна звеліла збиратися на її захист. Вже за кілька днів фашистські літаки залетіли і до цього куточка України. Почали бомбити міста і села Черкащини, вже встигнувши сплюндрувати Київ, Житомир...
На гіацинтово-біле квітування картоплі упали перші бомби й у їхньому селі Терниці. Це вже потому, по війні, почує Катруся, як їй доля судила зостатися в живих. І то буде так. Один з ворожих чорнохрестих літаків закружляв над Терницею і почав скидати бомби... В нестямі мати схопила двійко старшеньких і собі кинулася десь поміж квітучими картоплями до берега, під старі верби. А батько тим часом устиг заскочити до хати і, вихопивши з колиски крихітку Катрусю, й собі подався бодай до якогось сховища. Та миттєво був підкошений розривною хвилею і впав у квітуючу картоплю. Коли отямився і глянув у бік хати — обімлів: на тому місці, в клубках гіркого диму курилися розвалини. Усе розпанахала ворожа бомба, навіть скалічивши яблуні та груші в саду.
За день-другий вони й провели батька на фронт. З війни він не повернувся, а тому і найменша донька Катруся так і не пам’ятає свого рятівника. Вже по війні про його останні хвилини життя повідає дружині й дітям його фронтовий побратим, з яким випало воювати разом і були з одного села. Щоправда, прийде на батька похоронка, що сповістить: «Пропав безвісти...». Очевидець останніх хвилин життя батька розповість, що він ступив необачно на мінне поле і загинув. А його останки друг із села поховає під верхів’ям старезного скаліченого міною дуба. Коли вже Катя Сидорова ходитиме до Терницької школи, то ще частенько потайки від материнського ока буде ходити на станцію до кожного з поїздів, бо усі вони, діти перших років повоєння, чекали дива — може, повернеться батько...
За тими тривогами душевними й збігали роки і ось вона з атестатом зрілості в руках ступила на самостійну стежку життя. Йшов 1959-й рік. Час романтичних покликів на підкорення цілинних земель. І вона за комсомольською путівкою разом з іншими ровесниками подалася до далекого Казахстану. І вельми надовго. Скрізь випало попрацювати, але найбільше на новобудовах Павлодарського краю. Саме тут вона зустріла своє перше і останнє кохання — чудового хлопця Віктора, з яким поєднали свої долі мало не на півстоліття! Мали щастя зростити двох донечок-красунь, старша з яких — Валя мешкає в Росії, а молодша Ніна — у далекій Німеччині. Дочекалися Катерина та Віктор Сидорови чотирьох онуків, і вже й правнучку Ніну. На жаль, кілька років тому пішов Віктор до світу кращого — до Бога. Але вона й дотепер залишається йому вірною, бо найбільша втіха — діти, онуки, правнуки.
Катерина Сидорова славиться на всю Сатанівку як скромна і дбайлива хазяйка. Варто бодай раз ступити на її обійстя, й подивуванню не буде меж. Усе тут вельми до пуття, хоч і самотужки все їй випадає доглядати. Але ж як доглянутий сад, які запахущі квітники з весни до пізньої осені... Все з любов’ю, витонченим смаком прибрано. А гостинності цієї жінки може будь-хто позаздрити. Колишня вже підстаркувата хата нагадує своїм внутрішнім інтер’єром вишукану світлицю.
...Роки невпинно, мов птахи, відкрилюють у невороття. А їй усе частіше сниться глибокими ночами оте літо, що квітувало картоплями, коли батько вирятував їй довгу майбутню дорогу до многотрудного, а все ж щастя в житейському морі...

Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ,
журналіст
станція Монастирище — с. Сатанівка на Черкащині

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 22.06.2012 > Тема "Душі криниця"