Версiя для друку Обговорити в форумi

Українська повстанська армія з відстані в 60 років

У жовтні 1942-го загони Організації українських націоналістів (ОУН) Степана Бандери почали зливатися у з'єднання. 14 жовтня свято Покрови, яке особливо шанують в народі, вважається днем утворення Української повстанської армії (УПА).

Тож, повстанській армії виповнилося 60. Це - не абстрактна історична дата. І хто й що б сьогодні не казав, західноукраїнські повстанці, які активно діяли впродовж майже півтора десятиліття (останню боївку було ліквідовано 1956 року в городницьких лісах на Житомирщині), залишили у нашій історії глибокий слід.
Ставлення до вояків УПА й досі вододілом проходить у суспільній свідомості в Україні. Ті, хто живе у західних областях, вважають їх героями. А ті, хто у східних та південних - далеко не всі поділяють цю точку зору, вбачаючи в них, особливо це стосується людей старшого покоління, ворогів і прислужників Гітлера. Інститут історії України НАН України разом із Спілкою офіцерів та іншими організаціями провів наукову конференцію, присвячену УПА. Мені довелося готувати до друку збірку матеріалів конференції - першу книгу з історії УПА, що її створено і видано безпосередньо в Україні.
...Здавалося б одні й ті ж факти переходять з книги в книгу, але їх інтерпретують по-різному, залежно від сторони, яка їх подає, - радянської, польської, німецької тощо. Навіть в українській нерадянській історіографії тлумачення цих фактів різниться залежно від того, якій ОУН симпатизують автори - бандерівській чи мельниківській. Джерела ж радянського походження щодо УПА нерідко є цілеспрямованою дезінформацією.
Тож зупинімося лише на трьох основних проблемах з історії УПА періоду Другої світової війни, які дістають полярні оцінки. Звичайно, ми не претендуємо при цьому розставити всі крапки над "і".
Проблема перша. Чи був   бандерівський рух масовим, народним? Тогочасні німецькі джерела оцінювали чисельність Української повстанської армії у 1944 році цифрою від 100 до 200 тисяч чоловік. Радянські джерела наводять цифру 90 - 100 тисяч. Архівні документи самої УПА засвідчують, що наприкінці 1943 року вона нараховувала близько 20, а весною 1944-го досягла максимальної величини - 30 тисяч чоловік. Можливо, що саме ці дані найбільше відповідають дійсності.
За своїм складом УПА була селянською. А для всіх селянських армій властива прив'язаність до території проживання і відповідна їй плинність складу. Статистика не могла достеменно визначити чисельність таких загонів. Сьогодні селянин працював у полі, а завтра йшов у ліс. Не випадково органи радянської держбезпеки майже не розрізняли понять "бандит" і "бандпособник". Дані НКВС УРСР свідчать, що з лютого 1944-го по грудень 1945 року у ході боротьби з УПА було вбито 103 тисячі, взято у полон зі зброєю і затримано у селах без зброї 127 тисяч, з'явилися з повинною 50 тисяч чоловік - всього 280 тисяч. І серед них неможливо розрізнити вояка УПА від звичайного селянина. За півтора десятиліття через УПА пройшло до 400 тисяч чоловік. Кожний з них мав сім'ю і родичів. Іншими словами - з партизанською армією були пов'язані мільйони.
Проблема друга. Чи була УПА посібницею Гітлера? Є багато документальних свідчень про спроби обох організацій українських націоналістів поро-зумітися з німецькою окупаційною владою. У пресі їх часто цитують, залишаючи поза увагою кінцеву мету націоналістів - створення основ власної державності, хай навіть так само залежної від Берліна, як УРСР - від Москви.
"Золотий вересень" 1939-го обернувся для багатьох жителів західноукраїнських земель трагедією. За неповний рік після возз'єднання з УРСР було репресовано (головним чином депортовано) кожного десятого. Нехай після цього не дивує нас та обставина, що переважній більшості тих, хто залишився, вторгнення німецьких військ в СРСР не видавалося такою трагедією, як для їхніх єдинокровних братів у радянській Україні. Керівники ОУН, яка майже не потерпіла від сталінських репресій внаслідок відмінної законспірованості, зробили спробу використати ситуацію, що виникла. Проте Гітлер не погоджувався ні на створення підлеглої окупантам місцевої адміністрації, ні на легалізацію залежних від них Українських збройних сил. Він не прагнув перетворювати українців на колабораціоністів, тому що вважав їх, як і всіх слов'ян, "недолюдками". Адже за планом "Ост", розробленим в імперському управлінні державної безпеки у 1940 році, дві третини населення Західної України у перспективі підлягало винищенню, аби створити "лебенсраум" (життєвий простір) для німців.
Свою позицію Гітлер не змінив навіть після сталінградської катастрофи. Хоча інших нацистських бонз Сталінград переконав у тому, що ворогів Сталіна можна і треба використовувати у власних інтересах. Потай від фюрера у квітні 1943-го вищі чини рейху, серед них був і Гіммлер, дали санкцію на створення української дивізії "СС-Галичина". Фюрер вперше почув про неї вже наприкінці війни. До речі, бандерівська ОУН не мала відношення до української дивізії "під дахом" елітних есесівських частин.
Є безліч фактів співробітництва бандерівської ОУН з окупантами. Але їх сукупність, на мою думку, не вкладається в поширювану версію звичайного прислужництва, тобто колабораціонізму. Гітлерівці були не від того, щоб використати бандерівців у своїх цілях, але швидко переконалися, що ОУН(Б) прагне використати їх, аби побудувати в окупованій Україні свою державу. Реакція була блискавичною. Услід за проголошенням 30 червня 1941 року у Львові Акта відновлення Української держави С. Бандера і майже всі його спільники опинилися за ґратами. Самій же ОУН довелося піти у підпілля. Німець-кі поліцейські команди в українських містах одержали 15 листопада 1941 року наказ: "Незаперечне встановлено, що рух Бандери готує повстання у рейхскомісаріаті з кінцевою метою створення незалежної України. Усі функціонери бандерівського руху повинні бути негайно заарештовані й після ретельного допиту таємно зліквідовані".
Навіть за цих умов бандерівці продовжували використовувати будь-яку легальну можливість поширення свого впливу на населення, у тому числі й поза межами західних областей. Вони входили до місцевих адміністрацій, служили поліцаями або перекладачами. На індивідуальному рівні це виглядало як прислужництво окупантам. На рівні законспірованої організації це мало бути становленням зародка місцевої влади, що паралельна до окупаційної.
Нацисти, однак, не дали українським націоналістам можливості реалізувати тактику "вживання" в окупаційний режим. І не тому, що кожний бандерівець, якого викрито, підлягав розстрілу або ув'язненню. Проблема полягала в іншому: суть окупаційної політики не давала змоги для маневру. Вибору не було: або ставати знаряддям окупаційної влади, або захищати населення зі зброєю в руках.
Перший бій УПА з німцями стався 7 лютого 1943 року в містечку Володимирець на Волині. Трохи згодом - 30 квітня - генеральний комісар округу Волинь-Поділля змушений був заявити, що всі західні і південні райони зайняті "українськими націоналістичними бандами". Апогею ця війна досягла у травні, коли в бою з повстанцями поблизу спаленого каральною командою села Кортеліси загинув генерал СА В. Лютце.
Проте УПА вела бої не тіль-ки з окупантами. З середини 1943 року вона зосередилася на боротьбі з радянськими партизанами. Тепер, зберігаючи сили, вона остерігалася втягуватися у великі бої з німцями. Радянська армія розпочала наступ в Україні. У другій половині січня 1944 року сталося перше збройне зіткнення її частин з УПА. В лютому у випадковій сутичці бандерівці смертельно поранили командуючого 1-м Українським фронтом генерала М. Ватутіна.
Щоб не воювати на два фронти, бандерівці почали укладати місцеві угоди з частинами вермахту про нейтралітет. Доповідаючи начальству, командир 13-го армійського корпусу 4-ї танкової армії генерал Хауффе так вимальовував ситуацію: "Вони погоджуються тепер на переговори з нами тому, що в даний момент вважають більш небезпечними росіян. З огляду на їхню ненадійність не може бути й мови про якісь спільні дії з УПА у перспективі. На боці вермахту УПА відмовляється воювати. Проти укладення місцевих угод не існує жодних застережень".
Тільки у липні 1944-го між вермахтом і УПА було досягнуто політичної угоди. Німці зобов'язувалися надати бандерівцям зброю, а бандерівці німцям - інформацію про Радянську армію. Проте окупантів уже виганяли з України і практичне значення угоди виявилося нульовим. Наслідком її було хіба що звільнення С. Бандери та інших українських націоналістів з концтабору.
Проблема третя, найскладніша. Вона полягає ось у чому: як бути нам, сучасникам, коли ми оцінюємо бандерівців і УПА, яку вони створили в контексті нашої історії?
Війна завершилася більш ніж півстоліття тому. Ми вже давно примирилися з німцями (а не з нацизмом(!)), як і французи, поляки, євреї. Невже нам варто й далі розпалювати вогонь ненависті? В даному разі він особливо небезпечний. Нав'язується протистояння між громадянами однієї національності і однієї країни. Нашої спільної країни.
У жовтні 1943 року, коли радянські війська вже виганяли гітлерівців з України, постали 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти. Вони були українськими не тільки за назвами. За рахунок мобілізацій населення на звільнених територіях частка українців у складі чотирьох фронтів зросла до третини. Лише у Львівському військовому окрузі до початку жовтня 1944 року було мобілізовано 525 тисяч чоловік. У деяких арміях 1-го Українського фронту частка українців становила до 80 відсотків. Отже, саме українці у складі Радянської армії протистояли Українській повстанській армії. Так, відмова бандерівців воювати з вермахтом, щоб мати змогу протистояти радянським військам, оберталася на користь окупантів. У цій відмові була логіка, продиктована тактичними інтересами повстанців. Ця логіка не узгоджувалася з національними інтересами українського народу, якому загрожувала накреслена у плані "Ост" жахлива перспектива.
Ніхто, мабуть, не зважиться заперечувати те, що тоді головним було знищення нацизму. Попри всі намагання налагодити співпрацю з окупаційною владою самі бандерівці змушені були взятися за зброю. Проте не УПА, а Радянська армія могла врятувати і справді врятувала український народ у найтяжчий період його історії.
Та не треба забувати й того, що з наступом Радянської армії в Україну повертався тоталітарний лад. Колишній нарком Росії у національних справах Сталін був непоганим демагогом і подбав про те, щоб мобілізовані в армію українці добре воювали. У жовтні 1943 року було засновано орден Богдана Хмельницького. У пропагандистській практиці відродилася призабута формула "УРСР як суверенна національна держава українського народу". В лютому 1944-го Верховна Рада СРСР санкціонувала поправки до конституції, за якими союзні республіки одержували право на власні військові формування і прямі зв'язки з іноземними державами. В Україні було утворено міністерства оборони та закордонних справ.
Майже 6 млн. українців та уродженців України у складі Радянської армії одержали 2,5 млн. орденів та медалей за хоробрість і відвагу (із загальної кількості 7 млн.). Вони визволяли свою Україну від гітлерівців. Підкреслене загравання Москви з народами СРСР на національних почуттях припинилося у тому ж 1944 році. Почалися репресії проти народів, які, на думку Сталіна, під час німецької окупації виявляли антирадянські настрої. У віддалені регіони СРСР було виселено сотні тисяч представників малих народів. За свідченням М. Хрущова, Сталін обмірковував намір депортувати й українців, але їх було надто багато. Люди старшого покоління пам'ятають, яким тавром стало в їх повсякденному житті перебування на окупованій території.
На закінчення варто пояснити, чому вояків УПА називають бандерівцями. Назва видається не зовсім точною. По-перше, членів ОУН(Б) серед повстанців було не так уже й багато. По-друге, сам С. Бандера не брав участі у керівництві повстанською армією, тому що майже весь час війни провів в ув'язненні у концтаборі. Причина видається цілком зрозумілою: щоб успішніше боротися з націоналізмом, його завжди персоніфікували. Імперський Санкт-Петербург боровся з мазепинцями, радянська Москва - спочатку з петлюрівцями, а потім - з бандерівцями. Мішенню обиралася найвпливовіша у даний момент постать.
Бандерівці перейняли естафету національно-визвольної боротьби у винищених радянською владою петлюрівців. Вони теж зазнали поразки. В трагічних обставинах вояки УПА боролися на два фронти. Але вони хотіли мати власну державу і жити в ній господарями.

На фото:
Генерал Тарас Чупринка
(Роман Шухевич) - головний командир УПА.

Клятва воїна УПА

Затверджена УГВР і введена наказом ГВШ ч. з 19. VII 1944 р.
Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед великим народом українським, перед святою землею українською, перед пролитою кров'ю усіх найкращих синів України та перед найвищим політичним проводом народу українського:
- боротися за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську самостійну соборну державу. В цій боротьбі не пожалію ні крові, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України;
- буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української;
- буду чесним, дисциплінованим і революційно пильним воїном;
- буду виконувати всі накази зверхників;
- суворо оберігатиму військову і державну таємницю;
- буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї.
Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української національної революції і спаде на мене зневага українського народу.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 18.10.2002 > Тема ""Білі плями" історії"