Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

ЖІНКА З АДАМОВОГО РЕБРА

Свою першу книжку Єва Пономаренко назвала «Вогонь життя». І в цьому, мабуть, вона вбачає для себе певний сенс: горіти, а не жевріти в нашому нинішньому незатишному світі.
Доля їй вготувала немало житейських випробовувань, але зломити не змогла. На те вона і Єва, як жартує вона сама, жінка, котру за міфологією Бог створив з Адамового ребра!
Я — Єва. Із ребра
створили для добра,
Та за гріхи
 мене прогнали з раю...
...І боляче мені,
Що марно линуть дні,
Бо не з тобою
вигнали із раю...
Єву Пономаренко пам’ятаю ще початкуючою поетесою з далекого степового Красноперекопського району Криму, а згодом — членом літературного об’єднання при Кримській обласній організації Спілки письменників України, де мені не раз доводилось брати участь в роботі поетичних семінарів. Вона завжди потрапляла до мого семінару, бо, як не дивно, в ті 70-80-ті роки, коли українська мова на зросійщеному півострові була у дикій неповазі та загоні, Єва Пономаренко, чи не єдина з молодих авторів, думала і писала українською, своєю рідною мовою. Аж не вірилося, що вона зуміла зберегти чистою свою мову у той час, коли навкруг панувало іншомов’я.
На відміну від багатьох початківців-літераторів 70-х років, Єва, працюючи на великому хімічному підприємстві — Кримському заводі пігментного діоксиду титану «Титан», — не писала віршів про виробничі вахти і передовиків соцзмагання. Її поезія пульсувала такими живими і животрепетними темами, як кохання, материнство, любов до ближнього. Тому, мабуть, видавці не поспішали видавати її вірші. Адже тодішня компартійна ідеологія вимагала від творців звеличувати працю передовиків виробництва... А лірика завжди була на «задвірках» поетичних збірок, була чимось другорядним, не актуальним.
Але Єва Пономаренко, уродженка села Андріївка, що на Житомирщині, полісянка із світлими очима, була і залишилася щирою українкою, хоч у Криму живе з 1964 року. В її віршах — і радість, й нотки легкої зажури та смутку, біль за утраченим, сподівання на краще. Одне слово — є душа, а це — найголовніше. Адже справжньої поезії без душі не буває. Вірші без душі — то холодне каміння.
Нині Єва Пономаренко – член Національної спілки письменників України, авторка трьох поетичних збірок: «Вогонь життя», «Мозаїка життя», «Журавлиний спів». У 2005 році усі ці три збірки були видані окремою книгою під назвою «Журавлиний спів». Щойно в одному з видавництв Сімферополя побачила світ нова книга віршів поетеси «Спів, що зринав у голубій блакиті». Пропонуємо до уваги шанувальників поетичного слова добірку віршів з цієї книжки.
У Єви Пономаренко — поезія щира, лагідна, сонячна... Її лірику хочеться читати і читати, і в цьому, шановні читачі, ви, гадаю, переконаєтесь самі, перечитавши поетичні рядки, які вилились з душі чарівної жінки, щирої кримської українки Єви Пономаренко.

Данило КОНОНЕНКО

Єва ПОНОМАРЕНКО
«СПІВ, ЩО ЗРИНАВ У ГОЛУБІЙ БЛАКИТІ»

ДЕРЕВО ЖИТТЯ

Під вікнами у мене клен стоїть.
Весною першим листям  він вітає,
Від променів палючих закриває,
Коли від спеки влітку все горить.
У час осінній листя те зрива
У мого клена справедливий вітер.
Я бачу взимку крізь розлогі віти,
Як з мамами гуляє дітвора.
Нас також зірве вітер небуття,
Та від цієї думки я не плачу,
Бо ллється до кімнати сміх дитячий
І вічним буде дерево життя!
1998 р

ПРИЙШЛА ВЕСНА

Прийшла весна і знов прийшли тривоги.
Ночами я давно уже не сплю.
Сказав хлопчина, зашарівшись трохи:
«Виходь за мене заміж. Я люблю...»
Та, сміючись, йому я «ні» сказала
Й побігла геть, до подружок-дівчат...
А скільки потім в мріях я давала
Тобі, коханий, згоду...
Та назад
Не повернуть ріку життя.
 Бурхливо
Вона з верхів’я почала свій біг.
Не раз, не два я захлиналась в хвилях,
А випливать ніхто не допоміг.
1985 р.

ЖИТНІЙ ХЛІБ

Малюю часто я своїй малечі
Картину із далекого дитинства:
Знімає мати заслонку із печі
Й кладе на капустяне листя тісто.
І дерев’яною лопатою саджає
Те тісто в піч руками чарівниці.
Ми з братом біля столу завмираєм:
Чекаєм, доки пишні паляниці,
Вона почне повагом діставати,
Відкривши знову заслонку в печі.
В такі хвилини навіть калачі
На житній краєць ми могли б зміняти.
1978 р.

ДОЧКИ-МАТЕРІ

З роботи — додому.
Подолавши втому,
Сідаю до столу
Донькам сукні шить.
Чекають сонети
Видатних поетів,
А машинка швейна
Стиха торохтить.
З давнини, з дитинства,
Виринає пісня,
Шириться, зникає
Й знову вирина:
Так мати, бувало,
Журливо співала,
І пісні вплітала
У шиття вона...
Платтячка барвисті,
Очі променисті —
Біля мене ніби
Жоржини цвітуть.
Журливо співаю,
Крадькома зітхаю:
Це ж і в мене дочки
Скоро підростуть.
1979 р.

ЖІНКА — КВІТКА

Як довго я терпіла,
Як довго я мовчала.
Вже й «вузликом» тугим
Кохання пов’язала.
Та туга залягла
І душу загнітила –
В ній музика зросла
І вголос задзвеніла.
Минали роки, дні –
Та музика зростала.
Лиш боляче мені
Від того тільки стало:
Бо квіти у гаю
Без сонця не цвітуть,
І музику мою
Ти не зумів почуть.
1981 р.

БАЛАДА ПРО ЖУРАВЛЯ

Захотіли журавля
Приручити
І по вулиці гулять
Приучити.
Він з пораненим крилом
Рвався в вирій,
Та лиш клекіт над селом
Журавлиний...
А зимою хліб брав з рук —
Жити треба.
Відлучався від подруг
І від неба.
Та лиш сніг струмком
дзвінким
Обернувся –
Клин веселих журавлів
Повернувся.
Журавель забився в тузі:
«Краще згину!»
З рук людських
рвонувсь до друзів
Без упину.
Клин на північ поверта
Величаво:
На одного журавля
Більше стало.
Липень 1984 р.

* * *

Погожою і теплою весною
Тополею зростала я стрункою,
Ще білий пух під вітром не спадав.
Ти над Дніпром проходив, мимоволі
М’якенькі китиці збираючи в долоні.
Що то дівча стояло, не вгадав.
Пізніше я кульбабою горіла.
Тебе зачарувати захотіла,
І вирували соки молоді!
Ти ж милувався квітами бульварів,
У снах своїх про мене ти не марив —
І сивим сонечком зробилась я тоді...
Калиною тепер в степу на подив
Мене плекають знов дніпровські води,
Схиляюсь я під вітром до землі.
В журбі сльозами ягідок не плачу, —
Та килим вже стелю жовтогарячий,
Бо заячали в просинь журавлі.
1999 р.

ЄВА

На щастя чи біду
Люблю тебе і жду —
Не хочу наперед я знать події.
Минали роки, дні
Веселі і сумні,
Побачити тебе плекала мрію.
Була одна мета.
Тепер я вже не та —
Я й ласки чоловічої жадаю.
Я — Єва. Із ребра
Створили для добра,
Та за гріхи мене прогнали з раю.
З коханим у теплі
Жить добре на землі,
Та тільки я цього тепла не маю.
І боляче мені,
Що марно линуть дні.
Бо не з тобою вигнали із раю.
1985 р.

* * *

«Його душа
у слово перейшла».
Дмитро Павличко

Я хочу, щоб, згораючи дотла,
Моя любов у слово перейшла,
На радість людям залишилась жити.
Та у вогні згораю я сама,
І тільки біль, а слів уже нема.
Лише ростуть у мене любі діти.
Я хочу, щоб, згораючи дотла,
Моя душа у слово перейшла,
І залишилась в цьому світі жити!
Та ближче, ближче все моя зима,
І тільки зойк, а слів уже нема,
Лише надії зірка ясно світить.
1998 р.

КАЛИНА

Як віхола затихне — терпелива
Калина родить квіти у красі,
Кармінні грона в крапельках роси
По осені палають після зливи.
Калина не спочине уві сні,
Коли прийде-таки зима невпинна,
Бо галаслива зграя горобина
Смакує ягоди чудові до весни.
Калину я саджаю і щоднини
Милуюсь восени на цю красу,
Любов до неї змалечку несу.
Бо це — краплинка рідної Вкраїни.
15.11.2009 р.

ПРО ВСЕ НАПИСАНО ДАВНО

Хотілось написати про кохання,
Про муки дівчини, що козака чека. –
Про це писав Шевченко.
 І з зітханням
Відклала в бік перо моя рука.
Про очі карі написати в силі, —
Слова ж Малишка чую, як вві сні:
«І карії очі, і рученькі білі
Ночами насняться мені».
Хотіла, щоб дізнався білий світ,
Що провесна — це зовсім не весна,
Бо паморозь впаде на перший цвіт,
І правда в тім була та є одна. —
Та жаль — про це писав Михайло Ткач.
Ой, мамо рідна! Хоч сідай та й плач!
Тому про свою Доленьку пишу, —
Хоч цим я згадку в людях залишу.
Не все переболіло ще. З журбою
У мою душу сходяться жалі.
Тому й пишу я осінню сумною,
Як дощ слізьми стікає вниз по склі.
22.12.2009 р.

ОСІННІ ЗОРІ

Обтрусить свої зорі в листопад
Мій добрий сад, мій завжди щедрий сад.
І зорі ці впадуть на чорнобривці,
Й вони ще довго будуть бадьориться.
В жовтогарячих квіточках цих ясних,
Осінні зорі довго не погаснуть.
Видзвонюватимуть в позолоті цій,
Доки не запорошить
 сніговій.
26.12.2009 р.

* * *

Всі плачуть нині — тяжко жить,
Так тяжко, що не змога
Лелек прийняти із дітьми, —
Що ті несуть від Бога.
І стариться уже народ,
Потроху вимирає,
І пенсії на всіх тепер –
Нам кажуть, — не хватає.
Тому жінкам пенсійний вік
Прибавили в країні.
Нам кажуть: нині чоловік
Живе в нас менше. Винні
Чомусь жінки,
що тягнуть віз
З дитинства до могили.
Тому жінки і затялись
Й дітей не родять нині.
Лелеки безробітні теж
На Україні стануть.
Бо багатіють ті без меж,
Котрі тут владу мають.
Від праці з них ніхто не вмер,
Лиш нас позапрягали...
...Я ж часто згадую тепер
Село, де виживали
Мої поліські земляки.
Де я родилась вчасно
І виросла в такій сім’ї,
Куди лелеки часто
На крилечках дітей несли. —
Таких сімей немало
Було в недавні ще часи,
Хоча турбот чимало
В селі було із давніх пір:
Земля родила жито
Картоплю, льон, —
 вони, повір,
Не потом лиш политі
Моїх нещасних земляків.
Ми у селі такому
Жили, що я потрібних слів
Не віднайду. Нікому
Тепер й на думку
не прийшло б,
Що посеред століття
Двадцятого село жило,
Мов після лихоліття:
Не мали радіо. Кіно
Привозили на свята.
А електричний струм
 прийшов
В роки вісімдесяті.
Було село — одне, як перст.
До станції — дванадцять верст.
Шість кілометрів — до шосе.
Болота й ліс кругом — і все!
Та люди жили,
Не тужили,
Плекали хліб,
Дітей ростили!..
03.09.2011 р.

* * *

«Переселилася в міста
Народу половина,
А в полі хиляться жита.
Цвіте в лугах калина».
Микола Луків

Я народилась, як жили,
Мов у ярмі у панськім.
Хоча часи тоді були
Давно уже радянські.
Тікала молодь із села:
Хтось до науки брався,
В містах у когось рідня була, —
Ніхто міст не лякався.
Батьки молились недарма,
Як ми з села збирались,
І нам шептали крадькома,
Щоб ми не повертались.
Нам не давали пашпорти,
Лиш довідки давали.
Кляли ми долю, та таки
До міст чимчикували.
Йшли в технікуми, в ПТУ –
Щоб тільки не вертати.
Всі бачили одну мету –
Якусь роботу мати.
Де будуть будні трудові,
Де всі працюють славно,
І де не ставлять трудодні,
А гроші платять справно.
Ми всі були ще молоді,
Нас радо зустрічали.
І довго ще односільчан
В містах ми привічали.
В батьків з’явилась сивина
На скронях передчасно.
Була і наша в тім вина.
Бо ми не завжди вчасно
Їм поздоровлення везли
На свята із домівок,
Що в місті самі завели.
І дуже рідко діток
Своїх везли ми гостювать
Й потішити їх старість.
Та нам нічим не дорікать
Батьки наші старались.
Були щасливими вони
Нас бачити в достатку.
І знати те, що можем ми
Десь «різать» правду-матку.
Що діти наші можуть спать
Спокійно і не знати,
Що треба вдосвіта вставать
Й худобу доглядати...
...Живу у місті я тепер, —
Давно переселилась.
І згодом слово «інженер»
В дипломі появилось.
Нелегко в місті прожила,
Бо тяжко працювала.
Хвороб немало нажила,
Та й славоньки немало.
Коли ж приїду в вихідні,
Туди, де народилась.
То заздрю я своїй рідні,
Яка в селі лишилась.
Бо там хвилюються жита,
Цвіте в лугах калина.
Там в гості ходять на свята,
Й вкраїнська пісня лине!
03.09.2011 р.

* * *

«Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
Я сказала комусь: — Люблю».
Ліна Костенко

У щасливу для серця пору
Ми говорим комусь: — Люблю! –
Це сказала я рано та скоро
Марнувала вже дні в жалю...
Підростали у мене дочки,
Мов черешеньки у саду.
Я ж у Бога просила трошки
Щастя їм послать, не біду.
Научала на світі їх жити
По законах добра, не зла.
І любові в собі не таїти –
Як любити, то вже сповна!
Дарувала Доля ще й сина
У осінні мої вже літа. –
Над колискою я тремтіла,
Щоб ніхто не зурочив дитя.
Я благала у Бога ласки,
Чорту ж крикнула:
 «Відійди!» —
Щоби син виростав,
 як у казці,
Й не зазнав у житті біди.
Зрозуміла сама я нескоро
Як вже внуки
 родились мої, —
Що любов розцвітає
 лиш в пору,
Як співають в саду солов’ї.
Коли в небі зоря зіходить
І промінням сади осява.
Коли милий до тебе ходить
І шепоче жагучі слова...
02.09.2011 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 23.03.2012 > Тема "Душі криниця"