Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

(Продовження.
Початок у № 1-7)

Розпочалися непідконтрольні севастопольській владі мітинги, на яких велася відкрита пропаганда проти адмірала Колчака й офіцерів. І перші наслідки — роззброєння морських офіцерів, яких згодом просто потопили у Корабельній та Стрілецькій бухтах Севастопольського порту. А в них були й матері, і дружини, й діти — переважно українські сім’ї.
Вважаючи, що командувати флотом у таких умовах неможливо, адмірал Колчак зібрав усю команду флагманського броненосця «Георгій Побєдоносець». Він сказав команді корабля все, що вважав необхідним: про становище на флоті та ставлення в ньому до офіцерського складу. Підсумувавши, сказав: «З цього моменту я командувати більше не бажаю і зараз про це телеграфую уряду».
Свою шаблю Колчак кинув у воду (адмірал був нагороджений золотою зброєю), після чого по трапу спустився вниз. Водолази з власної ініціативи дістали шаблю на дні моря і повернули опальному адміралу.
Так Український флот втратив талановитого адмірала, а білі «придбали» у Росії одного із своїх керівників.
Олександр Колчак 18 листопада 1918 року в Омську проголосив себе верховним правителем Росії. Невдовзі його влада поширилась на велетенську територію від Волги до Далекого Сходу. Як главу Російської держави його визнала Антанта. Коли ж він відмовився стати в її руках маріонетковим правителем, французька та англійська допомога припинилася. Згодом перестала допомагати і Японія, переконавшись, що Колчак не подарує їй частину Далекого Сходу.
Тоді ж з населення Зеленого Клину було сформовано два ударні українські полки: імені Б. Хмельницького та імені Т. Шевченка. Під командуванням генерала Горвата вони брали участь у проголошенні Зеленої України (Далекосхідної Української Народної Республіки) з центром у Владивостоці.
У 1920 році Колчак був схоплений більшовиками. Ленін телеграфував, щоб його доправили до Москви. У Кремлі планували використати високу професійність адмірала. Місцева більшовицька влада не виконала наказу вождя пролетарської революції. Великий авторитет Колчака лякав її. Він був розстріляний за постановою Сибірського військово-революційного комітету № 27 від 6 листопада 1920 року. Не виключено, що місцевих більшовиків підтримав Лев Троцький, який категорично не сприймав ані найменших проявів українського духу. Російські більшовики після захоплення Далекого Сходу відразу знищили Зелену Україну.
Наприкінці 1917 року Центральною Радою України було створено Генеральний морський секретаріат. Він провів і затвердив Закон «Про Український Державний флот», оголосив Чорноморський військово-морський флот власністю Республіки; був розроблений і затверджений військово-морський прапор Української Народної Республіки.
У розбудові українського Чорноморського флоту проявили себе флотоводці УНР: міністр морських справ Антонович Д. Б., адмірал Покровський А. П., контр-адмірали Білинський М. С. і Шрамченко С. О., капітан І рангу Микола Злобін, головний начальник ЧФ УНР контр-адмірал Остроградський М. М., командувач морських сил контр-адмірал Клочковський В. Є.
Контр-адмірали Михайло Білинський і Святослав Шрамченко звернулися за допомогою до галичан. Формування першого морського полку було розпочато у Вінниці, а потім, у зв’язку із відступом армії УНР, перенесено у Коломию, а далі — у Броди, на Львівщину. Комплектування полку проводилося моряками, які проходили службу на Адріатичному флоті колишньої Австро-Угорщини. Ще сьогодні можна почути розповіді літніх людей у селах Снятинського, Коломийського, Косівського районів Івано-Франківської області, як мешканці Покуття збирали по селах чорні кожухи для своєї морської піхоти.
Але в той далекий буремний рік досвідчених моряків у Галичині виявилося замало. Тоді М. Білинський вирішив комплектувати морську піхоту сплавниками лісу ріками з Карпат. Він особисто об’їхав райони Покуття і Гуцульщини, і незабаром таких «гуцульських моряків» у полку виявилася значна більшість, а полк дістав назву «Перший Гуцульський полк морської піхоти».
Командувачем Чорноморського флоту у грудні 1917 року був призначений адмірал Михайло Саблін, з іменем якого пов’язана подальша українізація флоту. Походив рід Сабліних з українців Донського козацтва, їхні предки на прізвище Шабля переселилися на Дон з України ще в XVII столітті.
У Севастополі, де розташовувався флот, склалася подвійна ситуація: одна частина кораблів була під червоним прапором, друга — під українським національним. Це було викликано ще й тим, що соціалістична Центральна Рада на мирних переговорах у Бресті відмовилася від Криму. Представники Німеччини були здивовані таким демаршем, переконуючи українських делегатів у життєвій необхідності для України мати Крим з морською базою Севастополем. Але ті рішуче відмовилися.
У Криму була створена Таврійська Радянська Соціалістична Республіка з центром у Сімферополі, яка вважала себе у складі більшовицької Росії на правах автономії. Севастополь увійшов до складу цієї Республіки, флот опинився під її протекторатом.
Хвиля червоного терору прокотилася містами Криму, і особливо в Севастополі. У місті почалися масові арешти офіцерів, заможних осіб і тих, на кого вказували як на контрреволюціонерів. 12 січня 1918 року на об’єднаному засіданні Севастопольської ради, Центрального комітету Чорноморського флоту, ради селянських депутатів, представників міського самоврядування, головного заводського комітету порту, головного комісара Чорноморського флоту та соціалістичних організацій було створено Військово-революційний штаб. В ухваленій резолюції зазначалося, що «Севастополь не зупиниться перед будь-якими перешкодами для того, щоб довести справу революції до переможного кінця». Які засоби використовували більшовики й «революційні» матроси (переважно росіяни) для виконання цього завдання, розповідають історичні документи та очевидці. Страшну пам’ять про себе залишили команди деяких кораблів під червоними прапорами.
Осіб, засуджених до розстрілу, виводили на верхню палубу і там, після знущань, пристрілювали, а потім кидали за борт. Кидали масами й живих... Ці звірячі розправи було видно з берега, там стояли родичі, діти, дружини... Всі вони плакали, кричали, але матроси тільки сміялися. Приміром, одного офіцера, вже сильно пораненого, привели до тями, перев’язали й тоді кинули в топку корабля.
За словами очевидця, за розпорядженням судової комісії до відкритого люка підходили матроси й за прізвищем викликали на палубу жертву. Викликаного під конвоєм проводили через усю палубу повз ряди озброєних червоноармійців і вели на так зване «лобне місце». Отут жертву оточували з усіх боків озброєні матроси, знімали з неї верхній одяг, зв’язували мотузками руки й ноги та в одній спідній білизні укладали на палубу, а потім відрізали вуха, ніс, губи, статеві органи, а іноді й руки, й у такому вигляді жертву кидали у воду. Після цього все на палубі змивали водою й у такий спосіб видаляли сліди крові. Під час страти з палуби в трюм доносилися шалені крики, і для того, щоб їх заглушити, корабель пускав у хід машини і йшов від берегів у море. Матрос Куликов на одному з мітингів казав, що «власноруч кинув за борт 60 осіб».
Так сталося, що за незалежну Україну вирішили боротися українці — колишні російські адмірали, генерали, полковники, а долю України вирішувало соціалістичне керівництво Центральної Ради. Відповідно збройними силами відроджуваної держави «командували» дилетанти-демагоги, а нерідко соціалісти-авантюристи, які ніколи не служили в регулярному війську. Як наслідок — генерал Васильченко, що командував Катеринославським корпусом, втомлений і знервований діями непослідовної і популістської української влади, змушений був перейти до білогвардійців (до речі, фактично на основі цього корпусу виникла білогвардійська Кримська армія).
Полковник Петро Болбочан — один із небагатьох полководців часів української революції, хто мав на своєму рахунку блискучі військові перемоги. Так, на початку 1918 року вся Україна була очищена від російських більшовицьких військ. Харків вітав Запорозький корпус Болбочана. Потім був переможний Кримський похід, за результатом якого Центральна Рада проголосила весь Чорноморський флот власністю УНР, а на кораблях піднято синьо-жовті прапори.
Як згадував учасник цього легендарного походу українського війська у Крим прапорщик Монкевич у спогадах «Слідами новітніх запорожців», ніде українських військовиків місцеве населення не зустрічало так радісно, як у Криму. Але 1 травня 1918 року німецькі війська під оркестр увійшли до Севастополя, змусивши Київ дати наказ запорожцям Болбочана покинути півострів.
Відхід запорожців Болбочана з Криму, відверто запізнілий прихід туди українського війська, був не єдиною серйозною помилкою Києва. Так само було знехтувано великим історичним досвідом українсько-татарських відносин та їхнього союзу.

КРИМСЬКІ ТАТАРИ Й УКРАЇНЦІ

Згідно з турецьким переписом населення Криму, здійсненим 1666 року, наприкінці XVII століття з 1127 тисяч мешканців півострова 920 тисяч становили українці, татар — близько 180 тисяч і 27 тисяч — греки, караїми, євреї та ін. Крим споконвіку був українським. Це підтверджують історики — Геродот, Страбон, Кедрін, Зонара та ін. Україна була безпосередньою сусідкою Кримського ханства. Тому велика кількість вихідців саме з цієї землі не повинна викликати здивування. Такі самі цифри наводять автори історичних серій «Радіо Свобода». Дещо інші дані (які підтверджують велику кількість українського населення Криму) наводить турецький мандрівник Е. Челебі, який тоді подорожував ханством. «На Кримському острові, що простягся окіл на 776 миль, розташовані 1600 сіл і 6 тисяч отарів» (так називалися тоді земельні наділи). І що можуть вони в разі потреби чи війни виставити «всього 100 тис. воїнів, а отари — 26 тисяч... але в походи йде 40 тисяч, а за бажанням хана 80 тисяч татар, решта залишаються в Криму». Далі він пояснює причини, через які половина війська має залишатися вдома. «В самому Криму перебуває 4 рази по 100 тисяч полонених козаків, 4 рази по 100 тисяч козачих дружин і 3 рази по 100 тисяч синів і дочок. Ще там є 20 тисяч грецьких, вірменських та юдейських невірних. А франкських і мадярських християн нема».
Згідно з документом про перепис населення в Кримському ханстві (ханські татарські архіви Криму) маємо такі дані. У Криму мешкало 180 000 татар, 120 000 українських дівчат у гаремах, 200 000 дітей від них, майже 600 000 українських невільників обох статей на різних працях та майже 90 000 представників інших національностей. Тому нащадки кримських татар — це значною мірою симбіоз татар-воїнів та українських бранок. Тому найправильніше їх називати просто українськими татарами.
У свою чергу прізвища доброї чверті етнічних українців спираються на тюркську мовну основу. До того ж, в Україні типовим є зовсім не слов’янський тип жіночої вроди (блакитно- чи зеленоока білявка або шатенка), а зовсім інший, ніж у білорусів чи поляків («карії очі, чорнії брови»). Та й з чоловічим взірцем складно (згадаймо «Наталку Полтавку» Котляревського і її головного героя Петруся: «личко біле, чорний вус» — абсолютно той самий тип гарного хлопця, що й у сучасній Котляревському кримськотатарській поезії).
Відомий публіцист і дослідник Сергій Грабовський пише, що у шкільних підручниках з історії України дітям дають фальшиві дані про генезу козацтва, замовчуючи всі тюркські і власне татарські елементи в цій генезі. Тим часом у текстах XV століття термін «козак» однаковою мірою стосується і руського, і татарського люду. Провідний український історик Наталія Яковенко стверджує: у Дикому Полі в ХІV-ХV століттях сформувалася своєрідна тюрксько-українська козацька «амортизаційна смуга», яка тільки в XVI столітті остаточно прибивається до руського і християнського берега. Проте досить згадати, що козаки-слов’яни замінили руський меч на криву татарську шаблю, гуслі — на кобзу, портки — на шаровари, що до військової атрибутики козаків увійшли тюркські поняття «кіш», «курінь», «сагайдак», «джура», «осавул», «булава», «бунчук», «барабан», «сурма», «табір», «майдан» тощо; що прізвища з татарськими коренями в Україні найрозповсюдженіші саме серед козацького, а не міщанського стану; що, зрештою, козак Мамай — уособлення загадкової української душі — це типово тюркський образ, і стає зрозумілим, що без тюркської і конкретно татарської етнокультурної складової неможливо уявити собі питомо український етнос і його вищий політичний прояв у минулі століття — козацтво. І це є факт, який повинен ще більше зблизити (попри всі складні історичні взаємини) теперішніх українців і кримських татар у спільній відсічі імперським зазіханням нащадків Московського царства.
Як уже зазначалося, тюрксько-татарський елемент не менш відчутний і у формуванні російської нації і Російської держави. Але в українську культуру і в кров українського етносу влився вільнолюбний, динамічний, навіть, дещо анархічний елемент татарської традиції. На Росію ж істотно вплинули саме деспотичні, терористичні, сказати б, антиєвропейські настанови життя Золотої Орди.

(Продовження в наступному номері)

На фото: полковник Петро Болбочан

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 24.02.2012 > Тема ""Білі плями" історії"