Версiя для друку Обговорити в форумi

Долі людські

Мені пощастило ознайомитися зі стародавнім рукописом під такою назвою. Товстий зошит у клейончастій палітурці зберігався в одній полтавській родині, його передавали від покоління до покоління як цінну сімейну реліквію.
Записи у зошиті розпочинаються з 1 січня 1894 року і закінчуються 10 травня 1933 року. Виконані вони на прохання жителя містечка Чутове Полтавської губернії Степана Івановича Рудя його дочкою Улитою. Батько навчив її читати і писати. Перший запис на його прохання вона зробила у 14 років. Останній — коли їй виповнилося 53. Зрозуміло, що з’ясувати, чому цей заклопотаний гречкосій захопився мемуарами, так би мовити, сьогодні неможливо. Очевидно, спонукали до цього незвичайні, з багатьма визначними подіями часи, що тоді відбувалися в Україні.

КОЗАЦЬКИЙ РОДОВІД

Відчувається, що автор записів мав певні відомості про минуле своїх батьків і більш далеких родичів, займав активну життєву позицію, у складі імперського Чорноморського флоту брав участь у Кримській війні 1853-1855 рр., в обороні Севастополя, в інших подіях.
На першій сторінці зошита записано, що Степан Рудь народився 12 січня 1832 року в родині колишнього запорозького козака Данила Рудого. Так, жартома, прозвали парубка брати-січовики за справжнє полум’я на його голові. Коли за наказом цариці Катерини II 1775 року була зруйнована Запорозька Січ, то її воїни розбрелися у різні краї. Частина з них закріпилася на малозаселених землях Слобідської України, куди входила територія нинішніх Харківської, Сумської, Полтавської та сусідніх областей Росії.
Серед цих поселенців був і Данило Рудий. Правда, коли пізніше складався реєстр козаків, то писар, що був саме напідпитку, спіткнувся на прізвищі Данила. Так він став Данило Рудь. Оновлене прізвище і дісталося синові Іванові, якого рано обсіли діти. Сім’я ледве зводила кінці з кінцями. Степан був шостим. Його повідомлення про те, що він збирається йти на військову службу, у сім’ї заперечень не викликало. Тоді йому виповнилось двадцять літ.
На призовному пункті у Харкові з ним трапився такий випадок. Йшла перевірка здоров’я новобранців. Кожному давали в руку металевий пристрій для визначення сили тиску. Коли його взяв у жменю Степан, то прилад зламався. Хлопця без наступних перевірок зарахували у флотські гармаші. Тоді гармати пересували в основному зусиллями фізично здорової обслуги.

У ШКОЛІ АРТИЛЕРИСТІВ

Восени 1852 року Степан Рудь став матросом Севастопольської школи морських канонірів (артилеристів). Допитливий від природи, товариський, він виділявся серед майбутніх гармашів не тільки великою фізичною силою, але й кмітливістю, сміливістю та безкорисливістю. На завершальних випробуваннях молодий канонір показав такі високі результати, що був відразу зарахований до екіпажу щойно збудованого пароплава-фрегата «Владимир». Саме в цей період Чорноморський флот перебував на грані двох епох: відживаючого старого парусного класу бойових кораблів і народження нового — парового. Десятки їх вже були на озброєнні флоту.
Степан Рудь за бойовим розкладом був першим номером бакової гармати (на носі корабля). Екіпаж під керівництвом капітан-лейтенанта Бутакова (пізніше він став адміралом) вже кілька разів виходив у море, удосконалюючи бойову майстерність.

ПОЄДИНОК З ТУРКАМИ

У жовтні 1853 року почалась війна між Росією і Туреччиною. Ескадри російських кораблів, у тому числі й парусних, переслідували турецькі на різних ділянках Чорного моря. Росія вела боротьбу за вихід у Середземне море. Пароплав-фрегат «Владимир» використовувався командуванням флоту для розвідки. Ранком 7 листопада 1853 року далеко у морі «Владимир» натрапив на турецький військовий пароплав такого ж приблизно класу. Турки намагалися уникнути сутички. Але «Владимир» мав більшу швидкість і пішов на зближення.
Степан Рудь з двома помічниками стояв на вахті біля носової гармати. Придивився до ворожого судна і раптом побачив, що на кормі його немає гармати. Кинувся до командира:
— Ваше благородіє! У нього гола корма, без гармати. Нам краще зайти у фарватер!
Командир глянув у підзорну трубу і радісно вигукнув:
— Ты прав, братец. — І тут же подав відповідну команду.
Відстань між турецьким і російським кораблями швидко скорочувалася. Степан Рудь тримав запалений ґніт і чекав команди. Першим пострілом було збито корабельний прапор. Турки підняли новий. Але щільний вогонь носової гармати з близької відстані завдавав турецькому пароплаву значних ушкоджень. Виникла велика пожежа.
Турецький командир зробив відчайдушний маневр вліво, щоб відбиватися бортовими гарматами. Та Бутаков розгадав це: вийшов на таку позицію трохи раніше.
Першими вдарили бортові гармати «Владимира». Дим обгорнув турецький пароплав повністю. Коли він трохи розвіявся, турки спустили прапор. Їхній корабель на буксирі «Владимира» був доставлений у Севастополь і після ремонту вступив до лав бойових суден Чорноморського флоту під назвою «Адмірал Корнілов».

БАСТІОНИ СТОЯЛИ МІЦНО

У березні 1854 року вступили у цю війну Англія і Франція на боці Туреччини. Восени їхні війська почали облогу Севастополя. Екіпажі бойових кораблів спільно з армійськими підрозділами зайняли оборону, як тоді говорилось, на бастіонах. Це була жорстока і виснажлива битва. Нападники постійно спрямовували на захисників Севастополя свіжі сили, позбавляючи оточених будь-якої сторонньої допомоги. Облога тривала 349 днів. Від початку і до кінця на бастіонах перебував і корабельний артилерист Степан Рудь.
Правда, пізніше він виконував присягу у найбільш небезпечній службі — в команді розвідників.
А потрапив він сюди завдяки такому випадку. Темної осінньої ночі Степан чергував на батареї. Чув знизу тиху розмову. Прислухався. Матюкаються по-нашому. Не маючи права залишати пост, він умовним сигналом викликав розводящого. Дізнавшись, у чому річ, мічман Корж дозволив Степану спуститися донизу. У темряві розгледів двох, що сиділи на східцях. Третій лежав. З’ясувалося, це розвідники, які захопили англійського офіцера. Сидять знесилені. Степан перекинув через плече англійця і подався нагору. Там зачекав тих двох і відніс важку ношу куди було сказано.
Наступного дня на батареї з’явився невисокий, з чорними маленькими вусиками смаглявий матрос з двома нашивками на погонах. Упізнав нічного знайомця. Попросив командира відпустити Степана в команду розвідників. Трохи подумавши, той погодився.

ЛЕГЕНДАРНИЙ РОЗВІДНИК ПЕТРО

У команді розвідників були в основному воїни-українці. Та і в оточеному гарнізоні, як потім переконався Степан, вони складали більшість. Росіяни займали в основному офіцерські посади. Смаглявого з вусиками всі називали Петром, але з великою повагою. Він був від багатьох старший за віком і в оборонних боях виявив виняткову мужність і героїзм. Особливо запам’ятався всім такий випадок. Під час зимової навальної атаки французьких мушкетерів через бруствер, за яким відбивали напад розвідники, впало ядро. Димить, крутиться. Петро був у рукавицях. Тут же вхопив ядро і кинув униз. Воно вибухнуло над головами нападників.
У розвідку здебільшого Петро спочатку ходив сам. Вправно володіючи зброєю, він без ушкоджень виходив із сутичок з ворожими засідками. Але одного разу після тривалих спостережень за околицею міста Петро запросив у свою чергову вилазку і Степана. Французи чітко дотримувалися розпорядку дня. Вечеряли в один і той самий час. Цим і скористалися розвідники.
Темніло. До невеликого будиночка на південній околиці міста підібралися непомітно. На сходинках ґанку сидів, зіщулившись від холоду, вартовий. Прибрали його тихо. Через трохи прочинену половинку дверей побачили у просторій кімнаті низенького офіцера. Він стояв спиною до дверей і щось шукав у шухляді.
Почувши скрип дверей, офіцер, не повертаючись, запитав:
— Це ти, Жан?
Петро в одну мить закинув на його голову зашморг з мотузки. Та низькорослий парижанин-мусьє виявився спритним. Ривком упав на стіл, намагаючись дістати рукою пістолет, що лежав на краю. Степан двічі приклав кулак до його потилиці, і вояка затих. Уже на підлозі вони міцно зв’язали йому руки і ноги, а рота заткнули ганчіркою.
Поки Петро заповнював шкіряний мішок паперами, Степан узяв одну запалену свічку з підставки, обгорнув її паперами, щоб виглядала ледь-ледь, і нагромадив навколо різного мотлоху. Двері покинули відчиненими і зникли у темряві. Петро з мішком на спині йшов попереду, а Степан з французом під пахвою вслід. Без перешкод добралися до своєї застави. Трохи відпочили, розв’язали його благородію ноги, щоб тепер рухався своїм ходом. Разом з мішком здали його в комендатуру.
Севастопольська оборона закінчилася, як свідчать сучасні довідники, 28 серпня 1855 року. Агресори втратили під стінами цієї фортеці 120 тисяч чоловік. Що стосується згаданого в зошиті розвідника Петра, то можна зробити таке припущення. Це міг бути відомий з історичних джерел відважний захисник Севастополя Петро Маркович Кішка. Йому встановлені пам’ятники в Севастополі і на Вінниччині, в селі Ометинці, де він народився у 1828 році.

БАТЬКО ГАРМАШІВ

Після закінчення війни Степан Рудь призначається боцманом артилерійської школи. На цій посаді він прослужив 14 років. Йому було дозволено проживати на приватній квартирі, носити цивільний одяг. Але місцем його перебування завжди була школа. Не одне покоління вправних корабельних гармашів одержало тут потрібні знання, навички і уміння досконало володіти зброєю. Служили вони на всіх флотах Росії і завжди з великою вдячністю згадували Степана Івановича, іменуючи його батьком російських гармашів.

З МОРЯ НА ПОЛЕ
         
Коли Степану Івановичу перевалило за сорок, він попросився у відставку. Повернувся у Чутове з чималими грошима, як говорили люди. Матеріально допоміг численним родичам, добрим сусідам, а собі придбав пристойну садибу з усіма підсобними спорудами, садком і земельним наділом. Знудьгувався селянський син за полем і з головою поринув у хліборобські турботи. Кажуть, ціпом міг молотити цілу добу без перепочинку. Коли треба було підтягнути віз із снопами, то робив це сам, без волів. Доброю помічницею стала йому Улита, коли підросла. Кинув на неї оком сусідський парубок Микита. Поморщився трохи Степан. Жених був з бідної сім’ї. Але потім погодився на весілля.
Микита, дужий і покладистий приймак, виявився тямущим господарником і порядним сім’янином. У дворищі залунали дитячі голоси. Старий любив бавитися з онуками. Першою з’явилася Вустя, за нею Маруся, а потім уже Володимир. Робочих рук побільшало. Сім’я жила заможно.

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ І ГОЛОД
Степан Іванович, якому у 1932 році уже виповнилося 100 років, вважав її карою Божою. Але не став суперечити, як деякі непоступливі господарі. За його порадою Микита і Володимир відігнали до майбутнього колгоспного двору свого коня, з ним годувальницю корову, телицю, залишилось півтора десятка курей. Потім обидва справно ходили на роботу у колгосп. Дівчат уже не було, повиходили заміж. Старий Рудь таким чином уник розкуркулення, від якого постраждало майже півселища.
Та горе підкотилося з іншого боку. Голодний 1932 рік сім’я якось витримала. Хто виходив на роботу в артіль, одержував там приварок. Щось вдавалося роздобути і для дому. То жменю пшона, то пучок зелені чи картоплину. Вустя була одружена з пекарем, який працював у споживчій кооперації. Дивись, окраєць хліба передасть.
Значно важче стало у 1933 році. Особливо навесні. 10 травня до садиби зайшли п’ятеро. У галіфе, шкірянках, з гострими залізними прутами. Видно, приїжджі. Обслідували шпичками весь двір і город. Шукали закопане зерно. Глухо. Раптом уже з комори почувся радісний вигук: «Знайшов!» На подвір’я вигулькнув один з прибульців, схожий на китайця. В руках — клунок з зерновими відходами. Микита у кишенях наносив його з ферми.
Степан Іванович схопився за клунок, почав просити не забирати останнє. Косоокий злісно штовхнув старого клунком у груди. Дід впав навзнак. Вдарився головою об колоду, що лежала серед двору. П’ятеро зникли за хвірткою.
Улита трохи підняла батька. Витерла кров, що збігала за комір. Тут нагодився Микита. Удвох вони перенесли старого до ліжка. Перев’язали голову. Степан Іванович помер через чотири дні.

ОСТАННІ РЯДКИ

Поховали батька по-християнському. Самі збили труну і за допомогою сусідів відвезли на кладовище. Поставили на могилі хрест. Прожив Степан Іванович 101 рік, чотири місяці і десять днів. Може, і ще б жив...
На цьому записи Улити закінчилися. Як зошит потрапив до скрині баби Вусті, залишається нерозгаданою таємницею.

ДИВНА БУВАЛЬЩИНА

«Севастополь, Севастополь — город русских моряков» — співається в одній російській пісні. Ну і нехай собі співається. А насправді Севастополь — місто українських моряків. Виникло воно на українській землі. Військово-морський флот теж український, бо кораблі для нього здебільшого споруджувалися у Миколаєві, який в Україні. Не одне покоління українців проходило службу у Севастополі. Навіть відомо, що пісню «Раскинулось море широко» написав черкащанин Федір Предтеча з Чигирина, який багато років віддав службі на Чорному морі.
Тепер дивіться: на території однієї незалежної держави перебуває потужна збройна сила іншої незалежної. Військовий флот. Без потреби. Додому не збирається.
З сумом, напевне, дивляться з вічності на полохливих керманичів сучасної України мужні чорноморці Степан Рудь з Полтавщини і Петро Кішка з Вінниччини — «храбрейший из храбрых русский матрос Кошка», як пишеться у північних довідниках.
Співчувають, очевидно, що немає кому підняти оту бутафорську (поки що) булаву і на повні державні груди гукнути:
— Полундра! — І квит.

Григорій СУХОВЕРШКО,
історик,
лейтенант Військово-морського флоту у відставці
*    *    *
*Гармаш — у запорозькому війську так називали козаків-артилеристів.
*Полундра — міжнародний морський термін. «Стережись!», «Відійди убік».
*Степан Рудь — прадід автора по лінії матері Марії Микитівни.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 17.02.2012 > Тема "Українці мої..."