Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3080)
З потоку життя (6289)
Душі криниця (3459)
Українці мої... (1456)
Резонанс (1483)
Урок української (988)
"Білі плями" історії (1661)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
Б╤ЛЯ КАРТИНИ ЯРОСЛАВА МАЦЕЛЮХА «ТАРАС ШЕВЧЕНКО»
Ви вже, напевно, подумали, що перед вами якийсь французький граф, чи британець корол╕всько╖...


СОРОК ПРУТИК╤В СОРОКИ
22 березня вшанову╓мо пам'ять сорока святих мученик╕в севаст╕йських


ПРИДБАЙТЕ КНИЖКУ, П╤ДТРИМАЙТЕ КОНКУРС!
«Можливо, хтось ╕з вас займа╓ться реал╕зац╕╓ю книг, чи ма╓ бажання придбати мою книжку...


З В╤РОЮ В ДОБРОТУ
Для кожного в житт╕ наста╓ час, коли варто п╕двести п╕дсумки, проанал╕зувати, що вдалося зробити,...


«Я – ЗАРОБ╤ТЧАНКА»
Все в╕дкладала б╕ограф╕ю писати, Бо спогади, як море - то штилем, То штормом в серц╕ виринають....




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #7 за 17.02.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#7 за 17.02.2012
«НЕ ЩЕЗНЕ В╤РА В ДОБРОТУ»
╤гор Л╤БЕРДА

Поез╕я

╤гор Л╕берда народився 1938 року на Житомирщин╕. Зак╕нчив Житомирський державний педагог╕чний ╕нститут ╕м. ╤. Франка. Працював учителем, журнал╕стом у редакц╕ях районних та обласних газет Житомирщини. Автор зб╕рок поез╕й «Квартали життя», «Св╕танковий сад», «Питальний знак» та ╕нш╕. Переклав у сп╕вавторств╕ з О. Табаковою «Чуваськ╕ народн╕ казки». Член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни.
╤гор Л╕берда — поет високо╖ культури письма, його в╕рш╕ образно наснажен╕, колоритн╕, ф╕лолог╕чно досконал╕. «Як╕ ж насправд╕ ми?» — запиту╓ в╕д ╕мен╕ вс╕х нас л╕ричний герой цього поета ╕ щодня, щогодини, щомит╕ шука╓ в╕дпов╕дь на це запитання.
Пропону╓мо в╕рш╕ житомирського поета ╤горя Л╕берди з його зб╕рки «Питальний знак».

╤гор Л╤БЕРДА
«НЕ ЩЕЗНЕ В╤РА В ДОБРОТУ»

НАД РОЗДОР╤ЖЖЯМИ ЕПОХ
Вузенька смужечка праобр╕ю.
Земля, тривогами рясна.
А де ж вони, в╕дважн╕ ор╕╖,
Найперша в час╕ борозна?
Йдемо в╕д виток╕в
до виток╕в.
Чи завжди в╕ддано углиб?
Яку мережку-долю виткали?
Чи так живемо, як могли б?
У цьому св╕т╕ неприкаян╕м,
Де неспок╕йно ╕ спимо,
Як╕ ╕ з ким сади плека╓мо?
Яких нащадк╕в ростимо?
Куди просту╓мо розхристано?
Чи до св╕тань,
чи до смеркань?
Як╕ спов╕ду╓мо ╕стини
В ╕млист╕й злив╕ нар╕кань —
На все, що нас не дуже т╕шило,
Що негаразд╕в — ой, без меж!?
Породичалися б ╕з тишею...
Та де тепер ╖╖ знайдеш?
А щастя?
Крихтами прадавн╕ми:
Був Св╕товид,
творив Сварог...
А ми?
Розгн╕ваними драмами
Над роздор╕жжями епох.

ПОКИ В ГРУДЯХ НЕ КАМ╤НЬ

Невеличке — завб╕льшки з кулак,
А, либонь, не в╕да╓ утоми.
Серце б’╓ться...
З ким? За що?
╤ як?
Проти чого?
Чи мети св╕доме?
Чи не зна╓ перебо╖в пульс?
Може, причепилась аритм╕я?
Подумки до нього притулюсь
╤ передчуттями перемл╕ю.
На борню благословлю. Й тому
Стежитиму в╕ддано й тривожно:
Не забракло б чистоти йому
╤ несхибност╕ в удар╕ кожн╕м...
Недарма його б╕йцем зову,
В╕рним лиш одн╕й кард╕ограм╕.
Поки серце б’╓ться, — я живу:
Поки в грудях серце, а не кам╕нь...

СВ╤ЧЕЧКА ЗГАСЛА

Мати рад╕ли, як бачили:
 ми — щаслив╕.
Мати журились, як нас не минали
 драми.
На╖вн╕, ми думали:
 вона в множин╕, як диво,
Завжди пребуде
 в пречистих турботах з нами.
╤ ось тоб╕ ма╓ш...
 Остання краплина воску
Сльозиною впала
 на скатертину б╕лу.
Св╕чечка згасла...
 ╤ св╕тов╕ стало млосно:
В серце поранили.
 Це ж — замалим не вбили...
Остання дорога...
╤ от не сини ми, а сироти.
Бо хто ж нас, кр╕м не╖,
 з в╕кна виглядатиме нин╕?
Лиш неньчин╕ думи
 все будуть нам сив╕ти
й сив╕ти,
В свят╕й множин╕ т╕й
 пов╕к неповторно ╓дин╕.
*    *    *
Страднице Мамо!
Ну, чим тебе скривдили?
Не попрощавшись,
╕з дому полинула...
А називала ж праведно-р╕дними
Вс╕х у сво╓му сел╕ тополиному.
Знала, либонь, що вони
 не однаков╕.
Може (прости!), ╕ не кожному
 в╕рила,
Т╕льки ж н╕кому й на зерня
 на макове
Вголос неприязн╕ не одм╕ряла.
Не закривала ж оч╕ й на вит╕вки...
Неньчину витримку й мудр╕сть
коли б мен╕!
Страднице!
Люди ж поправили:
— Вчителько...
Й довго мовчали, в те слово
 заглиблен╕.

ПЕРЕДИШКА

— От ╕ все! —
Звели до неба крокви,
Г╕лку безу вставили у в’язь.
— Ми тепер господар╕ н╕вроку.
Тож не гр╕х перепочити... Злазь!
Вс╕лися кружечком на подв╕р’╖.
Вихвалялись аж до хрипоти:
— Ну й хатина! Рукотворна мр╕я!
Сяятиме на ус╕ св╕ти.
Подивися з будь-якого боку,
Окуляри зодягни, — дарма:
Хата — як веселка св╕тлоока,
Ан╕ в кого схожо╖ нема;
Як мистецький витв╕р —
 кожен виступ,
Стеля — хоч на н╕й танцюй гопак.
Ск╕льки ж треба досв╕ду ╕ хисту,
Щоб самозвеличитись отак!?
Мурувати — мудра то наука.
╤ пора й про те пом╕ркувать,
Як ╖╖ синам сво╖м, онукам
В розповн╕ дерзання передать...
Т╕шилися. Будували плани.
Вже д╕йшли й до тост╕в голосних,
Поки хтось не озирнувсь,
 не глянув,
Чи, бува, не йдуть в╕тати ╖х.
— Братц╕! — крикнув,
 мов злякався грому. –
Он Омелько... ╤ коли ж усп╕в?
Бач, уже вивершу╓ хороми.
А Степан... також коробку зв╕в.
А З╕нько, з ус╕х незграб незграба
(Чи ж хоч раз в╕н у житт╕ п╕дб╕г?),
Весь аж випром╕нюючи рад╕сть,
Двер╕ вже поставив на пор╕г.
Зараз ╕ нав╕сить...
Нумо, хлопц╕,
Надолужим! Доженем! Вставай!
╤ наввипередки, з ус╕╓╖ моц╕
Кинулися знов до риштувань.
Той шука╓ кельму,
╕нший — струга...
Б╕дкаються:
— Мало буде дня...
Трет╕й, взявшись обома за вуха,
Допевня╓ться:
— А де ж був я?!
Гав ловив? Чи навпаки?
Не в змоз╕
Вгамуватись, б╕дний. Аж кипить...
Ну, а хата?..
Непокрита й дос╕
У чеканн╕ зболен╕м сто╖ть...

НЕ ЩЕЗНЕ В╤РА В ДОБРОТУ

Пречиста пов╕нь листопаду...
Як одкровення — кожна мить.
До л╕су йду, немов до саду.
Струною г╕лочка бринить.
Тисячол╕тн╕м ворожбитом
Там — нелинь сивий. Не др╕ма —
Пов╕да╓, як треба жити,
Аби не всохнути дарма:
«В годину сонячну чи гр╕зну
В душ╕ свят╕ чуття буди.
Малу билиночку-бер╕зку
Прикрий собою в╕д б╕ди.
Росте хай трепетна ╕ гожа,
Плека╓ крону золоту,
Нехай у св╕т несе тривожний
Незгасну в╕ру в доброту!»

ЗАПОВ╤ТНЕ

Попрощалася мати з селом
 не врочисто:
— Ой, сини на принуку
 везуть мене в м╕сто.
В╕д земл╕ до асфальту
 призвича╖тись мушу.
Та чи зможу свою
приневолити душу?
Де ж я там прилаштую
 чубарочку-квочку?
Де ж пос╕ю сво╖ золот╕ ог╕рочки?
Ну, нехай наг╕дки —
 то не дуже тенд╕тн╕...
Та чи ж там молод╕
 незабудки розкв╕тнуть?
Хтозна, люди, чи зв╕дти
 сюди ще прилину, —
Посаджу на балкон╕ бузок ╕ калину.
А як вистачить м╕сця —
 то й троянду рожеву
(Тож в╕зьму хоч у вузлик
соб╕ чорнозему).
А петрушку, щавель,
портулак ╕ г╕рчицю
Розведу у вазонах.
Та з яко╖ криниц╕
Поливатиму всю ту
 оплакану зелень
Серед мур╕в бетонних,
кам╕нних поселень?
Ой, сини нерозважн╕!
Така ваша доля –
Присягатись проспектам,
цуратися поля?
Я, звичайно, не проти:
на вт╕ху онукам
Пере╖ду до м╕ста, стожильна,
 сторука.
Бо ж н╕коли не в╕дала ще
 перевтоми, —
Може, й виняньчу ╖х
без в╕дриву в╕д дому.
А згасатиму — то запов╕тне
 промовлю:
Щоб села не обходили також
 любов’ю!

ПИТАЛЬНИЙ ЗНАК

Хоч хилиться, проте й пружинить:
Як не випростуй, —
в╕н, однак,
Горбат╕╓ старорежимно —
Гне спину, наче неборак.
Пита╓ться, як дал╕ жити,
╤ примирити, а чи н╕
З окличним знаком на орб╕т╕
Знак упокорення Чечн╕...
В полон г╕ркий, небезпечальний
Затисне цупко обома.
Он дужка глобуса питально
╤ то всю Землю об╕йма...

В ЖУРНАЛ╤СТ╤В СТР╤ЛЯЮТЬ!..

Коли скрута обложить
На стежках, як н╕коли, тернистих,
Ми згада╓мо раптом,
Що ми ще, однак, журнал╕сти.
Не остудять грудей
Ан╕ с╕чн╕,
н╕ лютн╕,
н╕ грудн╕.
Чи ж до пишних посвят,
Якщо будн╕ так╕ многотрудн╕?!
Не надбали н╕чого,
Х╕ба що – п╕дшивку газети.
Невлаштован╕сть в╕чна…
Невже ми – затят╕ аскети?
Пошановують р╕дко.
Ще р╕дше, на жаль, величають.
В журнал╕ст╕в стр╕ляють!
У сов╕сть стр╕ляють!
Влучають…

СНЯТЬСЯ ЯРМА?

Хто ми?
Побратими?
А чи брат╕я?
Де ч╕тка команда: «Кроком руш!»?
Чагарник на пр╕звисько Апат╕я
Пророста╓ на ру╖нах душ...
А чи╖сь г╕нц╕ усл╕д за гончими
Мчать у тьмян╕ м╕раж╕ казарм.
Ми ж, тваринно в╕ддан╕
 погоничам,
Квапимось (спродатись?) на базар.
Тих╕ в╕дмирають...
Та й занозист╕?
Шию (хоч об╕ддя гни!) — на злам?
Р╕дн╕ ярма, наче знаки доблест╕,
Сняться неприкаяним волам...

ЩОБ СПОД╤ВАНЬ НЕ ОБЛЕТ╤ЛО ЛИСТЯ

Роз’╖хались ус╕ на День села...
Й до полудня зробити
дещо можна,
Щоб слава предк╕вська
 бодай ледь-ледь жила
Не т╕льки в назвах:
 Сонячне, Заможне.
Вт╕шатимемо знову: «Р╕к чи два
Ще потерп╕ть — ╕ виб’╓мось
 у люди...
А зараз головне — щоб булава
Державницька не в╕дала остуди,
Щоб «в╕ра в щось»
 тепл╕шала завжди,
Щоб спод╕вань не облет╕ло
 листя..,
Щоб нами коронован╕ вожд╕,
Знев╕рившись, вождизму
 не зреклися.
Бо як же в цьому св╕т╕ та без них?
В розсаднику густ╕м чортополоху...
З яких тепер конспект╕в, а чи книг
Премудрих
надихатися потроху?
╢дине залишилось: у народ
╤ти ус╕м, хто вийшов ╕з народу.
Й найкраща нагорода з нагород,
Якщо город не зна╓ недороду.
╤ще стежок-дор╕г не замело,
На дрова не спиляли ще але╖.
Нас п╕всела у м╕ст╕, а село
Все вигляда╓ пенс╕╖ сво╓╖...

ПРИБИЛИСЬ КОН╤

На площ╕ Польов╕й пасуться кон╕,
П╕дковами обстукуючи брук.
Гн╕да коняча пам’ять не холоне,
Теплом з╕гр╕та конюхових рук.
М╕ськ╕ в╕три ╖м гриви урочистять;
Наводять силуети, мов р╕зцем.
Околиця с╕льська давно до м╕ста
Прив’язана тролейбусним к╕льцем.
Без повод╕в,
як ╕ ран╕ш, без пута –
З малим лошатком (знай, соб╕ гаса!)
Прибились кон╕ в╕дданим
 маршрутом
На шеп╕т здичав╕лого в╕вса...

ЯК╤ Ж НАСПРАВД╤ МИ?

Циклони за циклонами...
╤ ми
Супроти них —
хто боком, хто грудьми,
Хто згинц╕,
ну, а хто — й наперер╕з.
Не кожен ще до себе, бач, дор╕с...
А дехто нагримаситься ураз.
Циклони, — скаже, — то нам не указ.
Не докладе ж н╕ розуму, н╕ рук,
Щоб перекрити т╕й негод╕ рух.
А щезли б раптом блискавки,
громи, —
Чи в╕дали б, як╕ насправд╕ ми?

...АЖ БЛИСКАВКИ З-П╤Д БР╤В

...Чи неньчина сльоза
д╕йма╓ щемко?
Святий вогонь у грудях не загас?
Ой, довго ще ╕ти нам до Шевченка,
Дарма що в╕н давно уже м╕ж нас.
— Чому ж ╕ти, якщо у нас — машини?
П╕двладн╕ ╖м м╕жзорян╕ св╕ти.
— Але ж Тарас — то, все-таки,
 вершина
Без гуркоту,
без ╜валту
й су╓ти.
П╕днятися — х╕ба ж то п╕дкорити?
Круте чоло — над плином дат ╕ л╕т.
А землячки, що в закордонних
 свитах,
Не проти запродати й монол╕т.
Ворушаться ослизло у п╕дн╕жж╕,
Приц╕нюються — леле! — зус╕б╕ч:
— З гран╕ту облицьовочки
 нар╕жем, —
Стягнемо сюртука
 з мужицьких пл╕ч.
Однаково ж кам╕нному, чи буде
У достеменн╕й коп╕╖ чи н╕:
Його, либонь, ╕ так вп╕знають люди
У недосяжн╕й т╕й величин╕.
Хай злидар╕ поклони
 б’ють святиням, —
Потрощать хай соб╕ важк╕ лоби...
Аби не наша доля поп╕дтинню
В конаючому присмерку доби.
А ген — брати знев╕ри малокровн╕:
— Куди ж той люд,
 одурений, забр╕в?
Тарас мовчить...
Лиш дужче хмурить брови,
Аж блискавки зриваються
з-п╕д бр╕в...
*    *    *
...Все ще придивля╓мось до себе:
Руки в боки... Чим не козаки?
П╕д похмурим, неприв╕тним небом
Нам козакувати не з руки?
Вичахла козацька кров у жилах?
Вицв╕ли китайки й прапори?
Мов за допотопного режиму,
Л╕пшо╖ чека╓мо пори?
Вищого указу над указом?
Може, все влашту╓ться само?
Ногу п╕дняли над перелазом, —
На одн╕й, даруйте, сто╖мо.
Боязко, либонь, переступити
Грань, що розмежову╓ в╕ки?..
Гетьмани козачаться, як д╕ти.
Бавляться в козацтво жебраки...

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #7 за 17.02.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9965

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков