Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3713)
З потоку життя (6924)
Душі криниця (3717)
Українці мої... (1514)
Резонанс (1617)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1757)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
НАТАЛКА ФУРСА: СИЛЬН╤ША ЗА СМЕРТЬ
Сьогодн╕ на л╕тературн╕й стор╕нц╕ «КС» дебюту╓ в╕дома письменниця, поетеса,...


НАД╤Я СЕМЕНА: ХМАРИ В Б╤РЮЗ╤
Сьогодн╕шня л╕тературна стор╕нка «КС» представля╓ читачев╕ поез╕╖ ки╖всько╖ поетеси з...


НА ВВЕДЕННЯ — ТОВСТЕ ЛЕДЕННЯ...
4 грудня в╕дзнача╓мо велике церковне свято Введення у храм Пресвято╖ Богородиц╕


ГАЛИНА ЛИТОВЧЕНКО: ГОЛОСИЛА ТИША
╫валт стояв над селом. Прокльони, голос╕ння розривали морозне пов╕тря. Виганяли з хат родини...


ВАСИЛЬ ЛАТАНСЬКИЙ: У СНИ ПРИХОДИТЬ ЗНОВУ ПОЛЕ
На уроц╕ мене спитали, що таке голод, чи зм╕г би я пережити те, що було в тридцять третьому. Я...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #7 за 17.02.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#7 за 17.02.2012
П╤СНЯ АМАЗОНКИ

Л╕тература

Укра╖нська л╕тература Криму поповнилася ще одним ц╕кавим ╕м’ям: В╕ктор Стус. Нещодавно в одному з видавництв Мел╕тополя побачила св╕т його перша книжка прози «П╕сня амазонки».
В╕ктор ╤ванович Стус народився 1 лютого 1946 року в с. Михайл╕вське Новомикола╖вського району Запор╕зько╖ област╕. У 1972 роц╕ зак╕нчив ф╕лолог╕чний факультет Дн╕пропетровського державного ун╕верситету. З тих п╕р незм╕нно в журнал╕стиц╕. Працював у районних газетах на Дн╕пропетровщин╕ та Запор╕жчин╕. З 1980 року працював спочатку заступником, а згодом редактором газети «Судацький в╕сник» у м╕ст╕ Судак в Криму. П╕сля пере╖зду до С╕мферополя сп╕впрацював з р╕зними засобами масово╖ ╕нформац╕╖, а нин╕ — редактор в╕дд╕лу «Крымской газеты» (Ялта). Заслужений журнал╕ст Автономно╖ Республ╕ки Крим, член Нац╕онально╖ сп╕лки журнал╕ст╕в Укра╖ни.
Опов╕дання, в╕рш╕, ╕сторичн╕ есе╖ друкував у м╕сцевих та всеукра╖нських пер╕одичних виданнях, у журнал╕ «Брега Тавриды». До книжки «П╕сня амазонки» ув╕йшла пов╕сть-легенда «Цариця Амага — донька мага». У центр╕ пов╕ст╕ ск╕фська цариця Амага — ж╕нка мужня й красива, яка не шкодуючи себе бореться за те, щоб м╕ж народами-сус╕дами панували мир, злагода ╕ справедлив╕сть. У твор╕ яскраво змальовано картини давньоруського свята Купала, звича╖ та обряди людей добрих ╕ працьовитих — справжн╕х ор╕╖в, як ╖х називали в давн╕ часи. Окр╕м пов╕ст╕, в книжц╕ вм╕щено опов╕дання на ╕сторичну тематику: «П╕сня амазонки», «Таврськ╕ сходи», «Дива Стефана Сурозького», «Чумацький шлях», а також опов╕дання та казки для д╕тей, байки в проз╕, еп╕грами, усм╕шки, в╕рш╕ з л╕ричного зошита.
Звертання до ╕стор╕╖ та м╕фолог╕╖ у творчост╕ В╕ктора Стуса — не випадкове: там витоки нашо╖ духовност╕, культури, св╕тосприйняття. «Вдумаймося, — говорить автор, — в╕д сотвор╕ння св╕ту на нашому ведичному календар╕ мало б сьогодн╕ стояти число 7519. Ст╕льки л╕т нашим слов’янським народам. Чого лиш не в╕дбувалося за ц╕ тисячол╕ття! ╤ кожна под╕я – то урок для прийдешн╕х покол╕нь. То ж варто вчитися. Пращури рад╕ под╕литися з нами ус╕м, що надбали. Якщо, звичайно, ми цього захочемо. Прийдешн╓ почина╓ться в минулому: щось — у далекому, щось — у близькому. Про це завжди нагадували древн╕ волхви, в╕дуни, маги, пророки. На жаль, саме цього багатьом нам браку╓ для осмислення свого власного м╕сця в сучасному бурхливому св╕т╕».
Що ж, вустами автора книги глаголить, як кажуть, ╕стина. Той, хто не зна╓ свого минулого, не вартий майбутнього, говорить народне присл╕в’я. ╤ добре, що В╕ктор Стус наверта╓ нас до наших глибоких виток╕в.
╤ пов╕сть, ╕ опов╕дання на ╕сторичну тематику будуть ц╕кавими для читача. Автор ум╕╓ вибудовувати сюжетну л╕н╕ю, яскравими барвами змальовувати сво╖х геро╖в, вкладати в ╖хн╕ уста те, що ╖х вивищу╓ в наш╕й уяв╕, робить ╖х, наших далеких пращур╕в, розумними, добрими, мужн╕ми. Раду╓ й т╕шить те, що В╕ктор Стус, живучи в Криму й працюючи тривалий час у рос╕йськомовних засобах масово╖ ╕нформац╕╖, не розгубив лексичне багатство р╕дно╖ мови. А це для письменника — головне.
Т╕льки-но я прочитав книгу В╕ктора Стуса «П╕сня амазонки» ╕ п╕дготував його однойменне опов╕дання до публ╕кац╕╖ в газет╕, як В╕ктор ╤ванович подарував мен╕ щойно виданий св╕й об’╓мний (360 стор╕нок!) роман «Помста атлант╕в» також на ╕сторичну тематику. Книга, судячи з анотац╕╖, не менш ц╕кава, н╕ж попередня. В╕та╓мо автора з його новим твором, зичимо й надал╕ не заспокоюватись на досягнутому. Св╕тло╖ дороги Вам, В╕кторе, з журнал╕стики у велику л╕тературу. Хай щастить!

Данило КОНОНЕНКО

В╕ктор СТУС
П╤СНЯ АМАЗОНКИ

ОПОВ╤ДАННЯ

То були чи не найтривож-н╕ш╕ часи в ╕стор╕╖ царських скит╕в та ╖хньо╖ столиц╕ Неаполя Ск╕фського. Понт╕йський цар М╕тридат VI ╢впатор вл╕тку 110 року до нашо╖ ери в╕дправив численне в╕йсько одного з найкращих сво╖х полководц╕в Д╕офанта для захисту Херсонесу в╕д са╖в. Такого розвороту под╕й не чекав тод╕шн╕й правитель Мало╖ Ск╕ф╕╖ Палак, син Ск╕лура. Намагаючись вит╕снити грецьких колон╕затор╕в з Тавриди, або хоча б показати, хто на п╕востров╕ господар, в╕н не спод╕вався, що Херсонес, боячись потрапити в залежн╕сть в╕д Боспору, звернеться по допомогу до М╕тридата. Та сталося не так, як гадалося. Д╕офант з╕ сво╖м експедиц╕йним корпусом висадився в Керк╕н╕тид╕ (нин╕ ╢впатор╕я) ╕ ударив у тил в╕йськам Палака. Скитам, а з ними й роксоланам та таврам, довелося в╕дступити. Д╕офант на землях тавр╕в заклав фортецю ╢впатор╕ю, захопив скитське поселення Хабе╖. Його сп╕льники-херсонесити оволод╕ли скитською фортецею Нап╕т, завдали поразки скитам п╕д Палак╕╓м ╕ почали наближатися до Неаполя.
На захист р╕дного м╕ста стали вс╕ його мешканц╕. Разом з ними й скитськ╕ амазонки-косачки, як╕ в╕дзначалися хоробр╕стю, самопожертвою та в╕ддан╕стю. Вони, згуртован╕ у невелик╕ загони, раптово, наче з-п╕д земл╕, виринали перед ворогами, завдаючи ╖м значно╖ шкоди. ╥х вважали майстринями зас╕док, пересл╕дувань, облоги. Вважалося, що косачки — нащадки войовничого плем’я ж╕нок, яке мешкало на нин╕шн╕х землях Дону та Кубан╕. Однак ╕ на теренах Укра╖ни археологи знаходять чимало ж╕ночих поховань з╕ збро╓ю — луками, стр╕лами, дротиками, подв╕йними сокирами та списами, а також щитами у форм╕ п╕вм╕сяця.
Як св╕дчать легенди, косачки-амазонки мешкали в Сколот╕╖-Руськолан╕ здавна. Це п╕дтверджують народн╕ перекази. П╕сля того, як ск╕ф Ах╕лл (родом ╕з М╕рм╕дону, що на берез╕ Меот╕йського моря) у битв╕ б╕ля Тро╖ (вона була захоплена у 1184 роц╕ до нашо╖ ери) розправився з царицею амазонок Пенфесил╕╓ю, то вир╕шив пок╕нчити з цим плем’ям назавжди. ╤ рушив в╕йська на терени Скит╕╖. Мати-Амазонка кинула клич — ╕ на битву з нападниками б╕ля Порог╕в з╕бралося все ж╕ноче во╖нство. Та Ах╕лл покликав Мат╕р-Амазонку на перемовини. Ус╕ завмерли, чекаючи по╓динку. Однак мудр╕ во╓начальники, як╕ розмовляли мовою, обом зрозум╕лою, потисли одне одному руки, об╕йнялися. ╤ через к╕лька хвилин почалося небачене братання амазонок з╕ скитськими во╖нами. Зазнайомилися. А пот╕м у них народилися д╕ти. ╤ стали ╖х називати савроматами. Коли була потреба, косачки та ╖хн╕ нащадки брали до рук зброю для захисту В╕тчизни.
За верс╕╓ю «батька» ╕стор╕╖ Геродота, п╕сля Троянсько╖ битви елл╕ни захопили в полон амазонок, посадили на корабл╕, щоб в╕дправити якнайдал╕. Амазонки якимось чином вив╕льнилися, перебили во╖н╕в, гребц╕в. Та корабл╕ — не кон╕. Амазонки не вм╕ли ними керувати. ╤ хвил╕ прибили ╖х до берег╕в Тавриди в Меот╕йському мор╕, яке ще називалося Кагарлук, Кремни, а тепер Азовське. Щоб якось прожити, почали красти у ск╕ф╕в коней та грабувати ╖хн╕ поселення. Ск╕фи не знали, що й робити. А пот╕м ╖хн╕ вожд╕ розробили план упокорення. ╤ невдовз╕ перед станом амазонок з’явилися намети. Молод╕ ск╕фи-красен╕ чинно походжали, не вступали з косачками в суперечки, при наближенн╕ нав╕ть меч╕ не витягували, а т╕льки радо в╕талися та усм╕халися. Пот╕м почали зат╕вати балачки. Благо, що мови були схож╕. Амазонкам таке сп╕лкування сподобалося. А ноч╕ в Таврид╕ темн╕ та жагуч╕... Невдовз╕ волелюбн╕ воячки взяли царських скит╕в соб╕ у чолов╕ки. ╤ разом з ними перейшли через Бичу переправу (Керченську протоку) на береги Тана╖су (Дон) ╕ стали жити-поживати та добро наживати. ╤ називатися савроматами, що дуже схоже на «цар-мати».
Т╕ войовнич╕ традиц╕╖, започаткован╕ амазонками, збереглися в середовищ╕ царських скит╕в. ╤з юних д╕вчат, особливо сир╕т, створювали во╓н╕зован╕ загони, навчали ╖х волод╕ти вс╕ма видами збро╖. Косачки часто виконували розв╕дувальн╕ завдання. А за необх╕дност╕ брали участь у битвах з ворогами, ╖хн╕м доблест╕ та геройству чолов╕ки могли т╕льки позаздрити. Про це й опов╕дка.
*   *   *
Ореля сп╕вала — душу ви-ливала. Про оцей степ-зеленограй, цар-сонце Колоксай, р╕дний Новоград (елл╕ни називали його Неаполь Ск╕фський, нин╕ С╕мферополь — авт.), найкраще м╕сто в Таврид╕. Та, зв╕сно, про милого-чорнобривого, орла сизокрилого. Позавчора в╕н з побратимами подався оглянути зах╕дн╕ кордони царських скит╕в-са╖в. Бо непевн╕ часи настали. Невгамовний Херсонес, в╕дчувши п╕дтримку понт╕йського царя М╕тридата VI ╢впатора, все част╕ше став нападати на земл╕ Мало╖ Ск╕ф╕╖, аби в╕дтяти лас╕ шматки. Та й греки часом не гребують захопити в полон молодих сколот╕в ╕ нишком продати в рабство. Щось довго не поверта╓ться ╖╖ милий. Чи не сталося чого? Хвилю╓ться Ореля. Тому й п╕дмовила сво╖х бойових подруг вирушити назустр╕ч охоронцям. Т╕ н╕би чекали ╖╖ наказу. Бо ж у тому загон╕ чимало й ╖хн╕х парубк╕в. Хутко з╕бралися. ╤ в степ.
╥й п╕дсп╕вував легкий в╕трець у високих травах, що сягали к╕нських грудей ╕ подекуди нав╕ть ч╕плялися за рожев╕ шаровари у червоних чоб╕тках. ╤ подруги п╕дсп╕вували, погойдуючись на таких же, як ╕ в Орел╕, прудких св╕тло-рудих конях-сауранах. Д╕вчата також були зодягнен╕ в рожев╕ куртки поверх вишиванок, штани, фр╕г╕йськ╕ ковпаки, п╕дперезан╕ широкими поясами ╕з лискучими зал╕зними пластинами, до яких приторочен╕ коротк╕ скитськ╕ меч╕-акинаки та бойов╕ сокири. У кожно╖ в правиц╕ довгий спис з бунчуками б╕ля в╕стря, за спиною — мережаний сагайдак з луками та стр╕лами, а на л╕вому плеч╕ — гр╕зний степовий орел, готовий негайно виконати будь-яку команду господарки.
Цих д╕вчат знали у столиц╕ са╖в як найв╕дважн╕шу бойову дружину. Про ╖хн╕ см╕лив╕сть та км╕тлив╕сть ходили легенди. За правду стояли горою, за неправду карали суворо. Свято дотримувалися сколотських звича╖в. Жодна з них не могла вийти зам╕ж, доки не знищить хоча б одного ворога. Вони були на слуху й у близьких та далеких сус╕д╕в — понт╕йц╕в, елл╕н╕в, херсонесит╕в, роксолан╕в, тавр╕в, сатарх╕в. Т╕ добре знали: вони й пальцем не торкнуться того, хто йде до Неаполя з миром, скаж╕мо, везе зб╕жжя чи крам. Навпаки, при нагод╕ захистять в╕д степових розб╕йник╕в.
Коли ж хто ступить на ╖хню священну землю з╕ злими нам╕рами та збро╓ю — год╕ й спод╕ватися на пощаду. Померти на пол╕ бою за р╕дний край вони вважали за благо, ╖хн╓ голосисте «Ар-ра-ра!» наводило жах на ворог╕в. Бо той клич означав: «Ми йдемо ╕з земного св╕ту в небесний — ╕з земл╕ Ар до неба Ра». (П╕зн╕ше в╕д нього, певно, утворилося «Ура!» — авт.). Кидалися вони на них, як розлютован╕ вовчиц╕. Греки ╖х так ╕ називали — «трояндов╕ вовчиц╕». Трояндов╕ — певно, за кол╕р одягу. Проте д╕вчата не ображались, ╖м нав╕ть подобалось таке пр╕звисько — по╓днувало красу та мужн╕сть. Та ще част╕ше дошкульно обзивали безгрудими амазонками. Мовляв, ╖м ще в дитячому в╕ц╕ випалювали праву грудь, аби не заважала стр╕ляти з лука. Д╕вчата посм╕ювалися: може, давн╕ амазонки так ╕ вчиняли, але тепер так╕ дурниц╕ не роблять.
Сво╖ ж, сколоти, йменували ╖х просто — косачки. За довг╕ коси, що зазвичай спадали через л╕ве плече нижче пояса.
Що ж до ватажка «трояндових вовчиць» Орел╕, то ╖╖ обожнювали — неймов╕рно╖ вроди, г╕нка, струнка, мов тополя, з товстою русою косою. А що вже дзв╕нкоголоса — ╖╖ п╕снями заслуховувалися стар╕ й мал╕ сколоти.
...Зненацька Ореля об╕рвала п╕сню — у пов╕тр╕ забрин╕ла стр╕ла ╕ впала неподал╕к у ковилу. Збентежен╕ подруги роззиралися навкруг: що б оте значило? Ореля спрямувала саурана до краю пагорба. Внизу в розлог╕й балц╕ б╕ля порослого очеретом джерельця побачила у неприродн╕й поз╕ коня, а поряд з ним розпластане т╕ло ск╕фа з╕ стр╕лою у грудях.
— Мирослав?! — злет╕ла з с╕дла й майже скотилася в балку. Сл╕дом зб╕гли жвава смаглявка Руслана та ще тр╕йко косачок. Решта воячок на всяк випадок збилася п╕вколом понад балкою, в руках напоготов╕ луки з╕ стр╕лами.
Ореля обережно п╕двела голову юнака. Той повол╕ розплющив оч╕ — у них зблиснула рад╕сть.
— Спасиб╕, що почули мою стр╕лу, — ледь ворушив губами. — То була моя остання над╕я на спас╕ння.
Д╕вчата повол╕ розст╕бали та стягували з Мирослава легку шк╕ряну куртку. З-п╕д стр╕ли соталась кров, подекуди вже й присохла.
— Стр╕лу не ч╕пайте, ╖╖ вийме травник, — розпорядилась Ореля й ще нижче схилилася до во╖на. — Хто це тебе? ╤ де?
— У розв╕дц╕... — Мирослав ледь переводив подих. — Ми д╕зналися, що херсонесити великим в╕йськом йдуть в╕йною на наш╕ м╕ста Нап╕т, Хабе╖ та Новоград. А з Керк╕н╕тиди ╖м на п╕дмогу виступив понт╕йський полководець Д╕офант. Ми мерщ╕й додому — попередити. Та в г╕рськ╕й ущелин╕ стр╕лися з загоном херсонесит╕в. Доки вони опам’ятались, ми двох поклали списами, ще двох — стр╕лами. Одного Агей заарканив...
— Агей! — майже разом стривожено видихнули Ореля й Руслана, ╕ ╖хн╕ погляди перес╕клися. Вони обидв╕ були закохан╕ у того дужого см╕ливого парубка. Косачки, знаючи це, нишком розум╕юче переглянулися. — Що з ним? Живий?
— Ти залишив побратима напризволяще? — Руслана ухопилася за акинак.
— Не гарячкуй, — застогнав Мирослав. — Це завжди встигнеш. Як ти могла так подумати? Ми з Аге╓м пили кров побратимства з одн╕╓╖ чаш╕.
Руслана з силою заштовхнула акинак у чохлик.
— Та решта, з десяток херсонесит╕в, накинулися на нас, як лют╕ зв╕р╕, — Мирослав вичавлював ╕з грудей кожне слово. — П╕д Аге╓м упав сауран. Мен╕ в груди вп’ялася стр╕ла. А дал╕ в ущелин╕ ми уздр╕ли ц╕ле в╕йсько. «Мчи до наших! Попередь! — наказав Агей, затуливши мене собою ╕ в╕дбиваючись ланцюгом в╕д нападник╕в. — Я ╖х затримаю!» «З тобою до к╕нця!» — заперечив я. «Та не про мене мова — про отчий край!» — несамовито заволав Агей ╕ з розмаху опер╕щив нага╓м мого коня з в╕дчайдушним криком «Ар-ра-ра!» Н╕би ужалений, сауран пон╕с мене з ущелини.
— Так в╕н живий? — знову одночасно скрикнули Ореля й Руслана.
— Не знаю. Так╕, як Агей, в полон не здаються, — прошепот╕в Мирослав ╕ знепритомн╕в.
— Хай береже тебе наш всемогутн╕й Папай, батько царських сколот╕в! — Ореля зняла з себе халцедоновий обер╕г в╕д злих дух╕в й обережно накинула його на шию во╖на.
— Що ти чиниш? — ухопила ╖╖ за руку наймолодша косачка Найда. П╕вроку тому ╖╖ ледь живу знайшли на згарищ╕ одного хут╕рця, спаленого понт╕йцями, поряд з забитими батьком ╕ мат╕р’ю та й нарекли таким пр╕звиськом. — Стр╕ли зла над степом. Не в╕дкривай перед ними душу.
— Йому нин╕ цей обер╕г потр╕бн╕ший, — Ореля накинула св╕й обер╕г на шию пораненого. Наказала прив’язати за к╕нц╕ накидку до двох с╕дел пом╕ж коней. Д╕вчата обережно поклали на не╖ Мирослава.
—  Негайно в Новоград! До травника! А царев╕ скажете: ми подалися до Чортово╖ балки. — Провела довгим поглядом Мирослава у супровод╕ двох косачок ╕ вигукнула войовниче: — А тепер — за мною, «трояндов╕ вовчиц╕»! На виручку мужньому саю! ╤ нехай нам допомага╓ бог в╕йни Арес! У нас нема╓, як у нього, бойових кол╕сниць та золото╖ збро╖, але у нас ╓ в╕двага на к╕нчиках спис╕в та стр╕л. Ар-ра-ра!
Ореля риссю пустила свого саурана м╕ж високих трав у б╕к призах╕днього сонця. Дружинниц╕, притиснувши списи, нев╕дступно мчали за нею. Т╕льки орли на плечах, втрачаючи р╕вновагу, невдоволено змахували широкими крильми на д╕вочих плечах. Коли сонце вдалин╕ торкнулося потемн╕лих горб╕в, амазонки сп╕шились. Руслана, з╕рвавши ковпак, закинула за спину чорну косу й припала вухом до земл╕.
— Л╕в╕ше у чотири перельоти стр╕ли урвищем бреде в╕йсько у дв╕ сотн╕ меч╕в... Чи не там Агей? — п╕двелася Руслана.
— Будемо спод╕ватися, — не п╕дводячи очей, аби не зустр╕тися з нею поглядом, Ореля тут же виклала св╕й задум порятунку Агея. — На цьому м╕сц╕ ╕ «почасту╓мо» тих, хто йде до нас з мечами. А для початку треба пос╕яти пан╕ку у ворожому стан╕, а пот╕м утриматись, доки п╕дмога насп╕╓.
— Якщо Агей з ними, — Руслана обвела ус╕х благальним поглядом, — постарайтесь у нього не влучити.
— Про це могла б не нагадувати, — ображено мовила котрась ╕з косачок.
— Та то я так — на всякий випадок, — зн╕тилась Руслана, скоса блиснувши очима на Орелю.
— Тож пильнуйте за мо╖ми наказами, — суворо попередила Ореля. — Коли щось з╕ мною трапиться, ватагом залиша╓ться... Руслана. Зрозум╕ло? З нами — Арес! — ╕ правицею звично потягнулася до оберега, щоб поц╕лувати, та й опустила н╕яково на рук╕в’я акинака. Обер╕г — у Мирослава.
Воячки непом╕тно п╕двели сауран╕в до пологого краю балки, швидко поклали ╖х у високий травост╕й. Ще й орл╕в посадовили ╖м на гриви — щоб небавом не з╕рвались на ноги. Стали чекати. Невдовз╕ долинули брязк╕т збро╖, хроп╕ння зморених коней, роздратован╕ окрики херсонесит╕в. Ореля з Русланою та Найдою, приминаючи траву, п╕дповзли до краю урвища. Зача╖лись...
Б╕ля вузенького ручаю, що вит╕кав з високого очерету, херсонесити спинились, взялися розв’ючувати коней, обливатися холодною водою.
Поставили намети. Напо╖ли коней, стриножили ╖х та й пустили на пашу.
— Господарями себе почувають, зайди. Ночувати збираються, — прошепот╕ла Найда.
Б╕ля одного намету два кремезн╕ херсонесити скинули, н╕би м╕х, на землю оголену до пояса людину з╕ зв’язаними руками й ногами. Нав╕ть у нап╕втемряв╕ було видно сполосован╕ до кров╕ плеч╕ та спину, аж синю в╕д побо╖в.
— Агей! Що вони з ним зробили, нелюди! — стрепенулася Мирослава. Мабуть би й кинулась униз.
Та Ореля поклала долоню на ╖╖ плече, приставила палець до вуст: н╕ звуку!
— Одн╕╓ю лют╕стю стр╕лу не зупиниш. Тв╕й час ще настане. Косачки пом╕ж високих трав в╕дповзли до сво╖х. Виждали к╕лька тягучих хвилин.
— Пора. Нехай допомага╓ нам Арес! — нарешт╕ скомандувала Ореля.
Косачки в╕дв’язали орл╕в, дружно п╕дкинули вгору. Птахи завчено покружляли над ворожим станом, високо п╕днялися у темн╕юче небо — аж засв╕тилися у високост╕ золотавими цятками в останн╕х променях. ╤ зв╕дти зненацька каменями упали на заклопотаних херсонесит╕в.
Стог╕н, зойки, прокляття наповнили балку. Орли гострими к╕гтями впивалися в голови, обличчя, ши╖, руки ворог╕в, били дзьобами, терзали, роздирали, шматували здобич.
Стриножен╕ кон╕ несамовито ╕ржали ╕ незграбно стрибали вздовж балки. Херсонесити спочатку ховалися в очерет, намети. Й зв╕дти, чортихаючись, навмання пускали в небо стр╕ли. Деяк╕, мов нав╕жен╕, вимахували мечами та кинджалами, в╕дбиваючись в╕д шален╕ючих птах╕в. Н╕хто не м╕г втямити, зв╕дки та напасть звалилася на ╖хн╕ голови.
— Та вони з орлами не можуть справитися! — Найда не стримувала себе в╕д захвату. — А з нами й погот╕в!
— На сауран╕в! — Ореля першою п╕днялася прямо з трави на сво╓му рудогривому.
— Ар-ра-ра! — Веч╕рн╕й степ задзвен╕в призивним сколотським кличем. ╤ крутосхилом у балку на сауранах помчали «трояндов╕ вовчиц╕». На скаку пускали стр╕ли та списи у переляканих херсонесит╕в. Ореля з к╕лькома косачками кинулась навперейми гурту ворог╕в, що вибрались з очерет╕в ╕ збиралися сипонути стр╕ли у вершниць. Зав’язався б╕й. Кра╓м ока вона пом╕тила, як б╕ля лежачого нап╕впритомного Агея з╕скочила Руслана, митт╓во перер╕зала в╕рьовки на його руках та ногах, п╕дсадила на свого саурана, канчуком стьобнула круп коня, ╕ той пон╕сся геть з балки. А сама метнулася на виручку Орел╕.
Ореля подумки похвалила побратимку. Хоч, щоправда, ╖й сам╕й хот╕лося зв╕льнити коханого.
Херсонесити вправно волод╕ли не т╕льки мечами, а й важкими ланцюгами. Зайнявши кругову оборону, ╖м вдалося пон╕вечити ноги к╕льком сауранам. ╤з намет╕в теж почали вискакувати вояки. Ореля розум╕ла: настав час в╕дходу, гурт вершниць не всто╖ть перед численним загоном добре озбро╓них ╕ навчених ворог╕в. Краще в степу д╕ждатись п╕дкр╕плення з Новограду. Та й найважлив╕ше вдалося — Агея визволено, чужинц╕в добряче наполохано, вони ще довго не оговтаються.
— Ус╕м — у степ! — гукнула Ореля щосили. ╤ побачила, як херсонесити оточили Руслану, що накульгувала на л╕ву ногу, й намагалися забити ╖╖ батогами. Ореля, не роздумуючи, метнула в одного спис, в ╕ншого пустила стр╕лу. ╥й вистачило короткого зам╕шання серед ворог╕в, щоб вхопити подругу у сво╓ с╕дло ╕ вдвох на одному сауранов╕ гайнути вздовж балки подал╕ в╕д ворог╕в.
— Якби не ти — заклювали б мене т╕ яструби, — Руслана на ходу вдячно притислася щокою до Орелино╖ руки.
— А тоб╕ спасиб╕ за Агея. Ти молодчина! — гукнула Ореля. — Що з ногою?
— Пусте! Один нелюд ланцюгом упер╕щив. Геть литку стесав. Не переймайся, як кажуть, до вес╕лля заго╖ться! За те я його списом почастувала — сотому закаже, як на нашу землю ходити! — ще не охолола в╕д бою Руслана.
У степу залунав свист — косачки згукували вц╕л╕лих орл╕в. ╤ раптом Ореля почула, як над ╖хн╕ми головами задзижчала стр╕ла. Друга, третя. Ореля озирнулась — за ними на баских конях гналися херсонесити.
— Оговтались-таки! — Ореля чоб╕тками сильн╕ше штовхнула в боки коня. — Виручай, друже. На тебе над╕я.
Сауран мчав щодуху. Та нелегко нести двох вершниць кр╕зь ст╕ну трави. А погоня стр╕мко наближалась. Що робити? Наздоженуть — обох пос╕чуть. Ореля вив╕льнила ноги ╕з стремен, втиснула в руки розгублено╖ Руслани пов╕д.
— Передай Агею, що я його дуже-дуже люблю! ╤ наздоганяй сво╖х! Це наказ! А я поки що сховаюсь у трав╕. До зустр╕ч╕! — крикнула на вухо Руслан╕ й з╕скочила з саурана, розпласталась у трав╕. Спод╕валася, що херсонесити ╖╖ не пом╕тять, пронесуться мимо.
Одначе т╕ перестали гнатися за Русланою ╕ за хвилю на фиркаючих конях уже кружеляли навколо Орел╕.
— Попалася пташка! — дво╓ херсонесит╕в збиралися накинути на не╖ с╕ть.
«Живою не дамся! Жаль помирати. Недосп╕вала, недокохала у цьому житт╕. Та, мабуть, така моя доля», — майнуло в голов╕.
— За отчий край! За Новоград! За в╕чну Сколот╕ю-Русь! — вихопила акинак, занесла, щоб ударити себе в груди... ╤ в ту ж мить н╕би хтось полоснув по руц╕. Ореля у розпач╕ побачила, як акинак, вибитий довгим батогом, блиснув лезом к╕лька раз╕в у пов╕тр╕ ╕ канув у траву.
— Зачекай! Ще не час! — крупно в’язана с╕тка впала на не╖ згори. ╤ одразу ж дво╓ вояк╕в навалились, притисли до земл╕, заломили руки.
Ореля, зловчившись, щосили впилася кр╕зь с╕тку зубами у зап’ястя одного херсонесита. Той дико верескнув ╕ другою рукою вчепився в ╖╖ горло. Перехопило подих, потемн╕ло в очах.
— Вовчиця! — лаявся херсонесит, ганч╕ркою перемотуючи руку. — Недарма вас називають «трояндовими вовчицями». Ти мен╕ за це заплатиш.
В╕н нахилився до сам╕с╕нького обличчя Орел╕. Оч╕ його округлились, засв╕тились холодним переможним блиском.
— В╕рн╕ во╖ни Еллади, чи зна╓те, кого сп╕ймали?! Ватажка неапольських амазонок! Головну «трояндову вовчицю»!
— До проводиря ╖╖! — заволали херсонесити й прямо в с╕тц╕, н╕би зв╕ра, поволокли до табору. Ореля пом╕тила б╕ля намету десяток забитих, покладених у ряд вояк╕в, ще к╕лька десятк╕в корчилися в╕д ран.
Проводир, чорнобородий, м╕цно скро╓ний, з руками, як лопати, пильно розглядав Орелю, довго роздивлявся ╖╖ тенд╕тн╕ груди п╕д рожевою курткою.
— Це, — кивнув у б╕к загиблих, — робота тво╖х амазонок?
— Мо╖х! — гордо випросталась п╕д с╕ткою. — ╤ таке буде з кожним, хто наважиться нести зло до мого краю.
— Люблю см╕ливих та гарячих, — вмощуючись на розкладному ст╕льц╕, хтиво мружив оч╕ проводир, погладжуючи густу бороду. — От що я тоб╕ скажу. Ти молода й дуже гарна, створена для любов╕ та щастя, а не для в╕йни. ╤ все це ти зможеш мати, якщо... допоможеш нам ╕ понт╕йцям — в╕дчиниш ворота Неаполя. Ми тоб╕ знайдемо достойного мужа. У золот╕ та добр╕ купатимешся. У тебе народяться д╕ти й онуки — ╕ стане в╕чною твоя краса.
— У вас що — заведено про таке говорити людям, коли вони у с╕тц╕? — спитала глузливо.
— Зв╕льнити ╖╖! — тамуючи невдоволення, в╕ддав наказ проводир.
Без с╕тки Ореля в╕дчула себе в╕льним птахом. Крила б — майнула до подруг, до Новограду, до Агея.
— То як щодо мо╓╖ пропозиц╕╖, варварко? — нагадав бородань.
— Ти забува╓ш, з ким говориш, пришельцю, — в Орелиних грудях починала клекот╕ти зл╕сть. — Для «трояндово╖ вовчиц╕», як ви нас назива╓те, не може бути ╕нших бажань, окр╕м свободи та незалежност╕ Батьк╕вщини. Вам лише б нагарбати поб╕льше золота. Заради нього ви ладн╕ убити будь-кого. Та знайте — ваш пох╕д приречений на невдачу. Вам не вирватися живцем з нашого степу. Вас заклюють наш╕ орли. Вам поламають хребти наш╕ лицар╕. ╤ сл╕ду вашого не залишиться на ц╕й земл╕. А щодо ваших муж╕в — он вони валяються в бур’ян╕ ╕ просять у бог╕в порятунку. Якщо ви не в╕да╓те, то ми зна╓мо: в╕д поневолювач╕в та боягуз╕в не народжуються гарн╕ та розумн╕ д╕ти й онуки, а лише раби. Ось тоб╕ моя в╕дпов╕дь! — Ореля гордо випрямилась ╕ згори вниз кинула на проводиря зневажливий погляд.
— Отак, значить? Ти зараз д╕зна╓шся, на що здатн╕ херсонесити, — п╕дв╕вся бородань, багров╕ючи в╕д лют╕. — Во╖нам ╖╖! Нехай переконаються: з одн╕╓ю груддю амазонки чи з двома. З╕рвати з не╖ пояс — отой триклятий ск╕фський символ мужност╕ та в╕дваги! Ха-ха!
Жах холодною зм╕╓ю проповз Орелиним т╕лом. Вона була готова на будь-як╕ тортури, г╕дно зустр╕ла б найпекельн╕шу смерть. Але тако╖ дико╖ наруги в╕д херсонесит╕в, як╕ себе називають найпорядн╕шими в ойкумен╕, не чекала. ...Краще вмерти! О мудра Таб╕т╕, о Берегине-Оберего, захисти мене в╕д усякого зла!
Два вояки у супровод╕ елл╕на, якому вона прокусила руку, скрутили ╖╖ й потягли до намету...
Т╕льки на ранок, коли над степом засп╕вали жайвори, залишили Орелю з╕ зв’язаними руками, розтерзану, розчавлену, у пошматован╕й куртц╕, з синцями на ши╖ та грудях.
— Тепер ти не будеш потр╕бна жодному ск╕фу ╕ сво╓му Неаполю, — по╓хидствував на прощання херсонесит з прокушеною рукою. — Я — тв╕й перший муж. Щоб ╕ на тому св╕т╕ про це пам’ятала!
— Ти — не людина! Ти — виродок! Як я тебе ненавиджу! — кинула в нього спопеляючий погляд ╕ плюнула навздог╕н. — Ти — ганьба ус╕╓╖ Еллади!
Згорнувшись клубочком, Ореля лежала на витолочен╕й трав╕: «Нав╕що тепер жити? Швидше у св╕т предк╕в, до Вир╕ю. Там мир, спок╕й ╕ благодать. Там мо╖ батько, мати, увесь р╕д».
╤ раптом вухом уловила далекий перестук копит. Затамувала подих. Ще раз прислухалася до земл╕. Са╖ йдуть! Вони ╖╖ визволять. Т╕льки нав╕що? Для не╖ в╕днин╕ потьмян╕в променистий Колоксай, вицв╕в блакитноликий Арпоксай, високочолий Л╕поксай. А стук усе ближче й ближче.
— Та що ж це я розкисла! Я — косачка! — зашепот╕ли ╖╖ вуста. — Я не маю права залишити цей св╕т, допоки не поквитаюся з ворогами. Т╕льки помста мене вряту╓. Та така, щоб земля захиталась п╕д ногами зайд! Щоб ╖хн╕ нащадки мене боялись, як вогню, як урагану, як повен╕! Швидше, са╖!
Ореля п╕дхопилася на тремтяч╕ ноги. ╤ засп╕вала бойову сколотську п╕сню. З кожним звуком голос ╖╖ м╕цн╕в. Вона в╕дчувала — сама ста╓ п╕снею. ╥╖ вже не може втримати цей ненависний намет... ╥й здалося, що вона вирвалась з нього й почала п╕дн╕матися у чисту ранкову просинь, до жайвор╕в. ╤ з вишини побачила св╕й б╕локам’яний Новоград, а дал╕ Нап╕т, Хабе╖ ╕ безл╕ч ╕нших поселень. ╤ ск╕фську к╕нноту, що розгорнулася на п╕встепу ╕ мчить до не╖, Орел╕. ╤ Агея попереду... А на заход╕ ╕з густо╖ передсв╕танково╖ синяви глибокими балками, мов полосат╕ полози, виповза╓ в╕йсько понт╕йського полководця Д╕офанта. Й Ореля зрозум╕ла: ╖╖ горе н╕що пор╕вняно з тим, яке загрожу╓ р╕дному краю. Вона сп╕вала — кликала са╖в. Здавалося, ╖╖ голос луна╓ над ус╕м степом. ╤ сили верталися до не╖. ╤ голос м╕цн╕в.
...В╕дкинувся полог намету. Ув╕рвався знав╕сн╕лий проводир. Борода його т╕палася. Руки тряслися. За ним два стражники з╕ списами.
— Вирвати язик оц╕й варварц╕! Негайно! — зарев╕в проводир, як поранений зв╕р. — Увесь степ на ноги п╕дняла!
Ореля метнулась у куток. Стражники приставили до ст╕ни намету сво╖ списи. У одного в руках майнули страх╕тлив╕ кл╕щ╕ — схоже, готувалися до допит╕в непок╕рних са╖в. Д╕вчина враз умовкла. Н╕чого не бачила, окр╕м оцього зал╕зяччя, що нев╕дворотно насувалося на не╖ роззявленою пащекою. «У мене ж т╕льки п╕сня й зосталася, — тенькала думка. — Та й ту хочуть в╕дняти. Як же я без не╖? Не в╕ддам!» Зробила оманливий ривок уб╕к, пот╕м головою штовхнула у жив╕т херсонесита, що намагався схопити ╖╖ за стан. Ногою збила спис ╕ з розгону навалилася грудьми на гостре в╕стря.
...Падаючи ╕ втрачаючи св╕дом╕сть, почула близьке та р╕дне «Ар-ра-ра!». Лавиною ув╕рвалися в балку са╖. Херсонесит╕в з п╕днятими мечами пронизували стр╕лами та списами. На беззбройних накидали аркани, бат╕жжям збивали з н╕г. Та проводирю з к╕лькома стражниками вдалося вирватися. Швидко розтанув у степовому обшир╕ металевий блиск його обладунк╕в.
— Орелю! — гасав по табору Агей. Кинувся до намету. ╤ за якусь хвилю вин╕с закривавлену Орелю з безпом╕чно звисаючими руками. — Травника! Мерщ╕й травника! Травника!  
Обережно поклав д╕вчину на щойно розстелен╕ шкури. Сивий травник промив настоянками глибоку рану, приклав мазь ╕ туго навк╕с перев’язав груди. Йому допомагала Нап╕т. Косачки колом с╕ли навколо поранено╖ подруги ╕ за звича╓м молилися та благали бог╕в зглянутися над подругою ╕ допомогти одужати. Руслана лаг╕дно розгладжувала Орелине волосся та запл╕тала його в тугу косу. Агей не зводив очей з бл╕дого, майже безкровного обличчя Орел╕. Т╕льки тепер в╕н зрозум╕в, як дорога вона йому.
— Скажи, що ти хочеш, — ╕ ми зараз же викона╓мо, — схоже, Агей був ладен на все заради не╖. — Може, ус╕х бранц╕в-херсонесит╕в принести у жертву богу Аресу?
Ореля хитнула головою: не варто.
— Я сп╕вати хочу. Я не досп╕вала свою п╕сню, — ледь розтулила запечен╕ губи...
Заграла соп╕лка, загуд╕ли бубни.
Ореля зачаровано дивилась у голуб╕нь вран╕шнього неба. Угор╕ прямо над нею щедро розсипав дзв╕нк╕ трел╕ жайв╕р — стр╕чав сонце.
— Слухайте, в╕н досп╕ва╓ мою п╕сню... А я пот╕м... — ╕ ╖╖ оч╕ закрилися.

м. С╕мферополь

М╕н╕стерство культури Укра╖ни оголошу╓ конкурс на здобуття л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Григор╕я Кочура за визначн╕ здобутки в галуз╕ поетичного художнього перекладу та перекладознавства.
Прем╕я присуджу╓ться письменникам ╕ перекладознавцям за кращ╕ переклади укра╖нською мовою визначних твор╕в св╕тово╖ поез╕╖ та вагом╕ перекладознавч╕ прац╕ в царин╕ укра╖нського художнього перекладу.
В╕дпов╕дно до Положення про л╕тературну прем╕ю ╕мен╕ Григор╕я Кочура, матер╕али подають до 1 червня 2012 року на адресу М╕н╕стерства культури Укра╖ни:
01601, м. Ки╖в, вул. ╤. Франка, 19. Конт. телефон (044) 279-37-40.
*   *   *
Ком╕тет з Нац╕онально╖ прем╕╖ Укра╖ни ╕м. Тараса Шевченка за п╕дсумками та╓много голосування, що в╕дбулося 9 лютого, визначив лауреат╕в Шевченк╕всько╖ прем╕╖ 2012 року.
Лауреатами прем╕╖ в галуз╕ л╕тератури стали Петро М╕дянка за зб╕рку поез╕й 2010 року «Луйтра в небо» (висунутий на здобуття прем╕╖ Асоц╕ац╕╓ю укра╖нських письменник╕в) ╕ Володимир Рутк╕вський за ╕сторичну трилог╕ю для д╕тей «Джури» 2007-2010 рр. («Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури ╕ п╕дводний човен», представлений в╕д Держтелерад╕о Укра╖ни). Про це пов╕домля╓ ZN.UA.
У ном╕нац╕╖ «Л╕тературознавство ╕ мистецтвознавство» перемогла Тетяна Кара-Василь╓ва з книгою «╤стор╕я укра╖нсько╖ вишивки».
За досягнення в музиц╕ в╕дзначений композитор В╕ктор Степурко ╕з псалмод╕╓ю «Монологи в╕к╕в» для зм╕шаного хору ╕ соло ╕нструмент╕в (в семи частинах на канон╕чн╕ тексти).
Прем╕ю в ном╕нац╕╖ «Образотворче мистецтво» присуджено художнику Анатол╕ю Криволапу за цикл з 50 роб╕т «Укра╖нський мотив».
Прем╕╖ в ном╕нац╕╖ «Концертно-виконавське мистецтво» ╕ «Народне та декоративно-прикладне мистецтво» цьогор╕ч не присуджувалися. Також не знайшли сво╖х лауреат╕в ном╕нац╕╖ «Театральне мистецтво», «Публ╕цистика ╕ журнал╕стика» та «К╕нематограф╕я».
Лауреати прем╕╖ ╕м. Шевченка будуть затверджен╕ в╕дпов╕дним указом Президента. Вручення традиц╕йно в╕дбудеться в день народження Великого Кобзаря — 9 березня.
*   *   *
У Нью-Йорку оголошено переможця л╕тературного конкурсу «Дари волхв╕в». Ним став Микола Фоменко з опов╕данням «Ракетний пояс Москви».
Прем╕я в 500 долар╕в вруча╓ться за краще опов╕дання рос╕йською мовою. Тв╕р ма╓ в╕дпов╕дати сюжетн╕й формул╕ в╕домого опов╕дання О. Генр╕ — кохання, жертва ╕ неспод╕вана розв’язка з щасливим к╕нцем.
У коротк╕й б╕ограф╕чн╕й дов╕дц╕ Фоменко написав: «Живу в м╕ст╕ Артем╕вськ Донецько╖ област╕. За осв╕тою — художник. Займаюся з д╕тьми в художн╕й студ╕╖. Член Сп╕лки журнал╕ст╕в Укра╖ни. Пишу нариси для газет. К╕лька мо╖х опов╕дань надрукован╕ в останньому номер╕ журналу «Союз Писателей», який вида╓ться в Харков╕.
Дипломи ф╕нал╕ст╕в отримають також журнал╕ст з Омська ╤гор Бутор╕н ╕ ще один журнал╕ст з Луганщини Юр╕й Шипневський, пов╕домля╓ сайт RUNYweb.com

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #7 за 17.02.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9960

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков