Версiя для друку Обговорити в форумi

Протягом десяти років афганської інтервенції Радянська армія зазнала таких втрат: убитими — 15 тисяч офіцерів і солдатів, 53 тисячі поранених, серед яких 10,7 тисячі залишилися непрацездатними інвалідами. Афганістан у тій війні за неточними підрахунками втратив 1 мільйон 200 тисяч своїх громадян. Розв’язання Афганської авантюри – один із тих маловивчених злочинів комуністичного режиму, що й до сьогодні всебічно не досліджений як сучасними російськими, так і українськими істориками.
15 лютого цього року відзначалася вже 23 річниця виведення «Обмеженого контингенту радянських військ» з Афганістану. В Україні ця війна «незнаменита» на сьогодні ще не повністю осмислена — ні політиками, ні соціологами, ні більшістю пересічних громадян.
В «урочистостях» з нагоди чергової кривавої річниці закінчення Афганської війни щороку, як правило, беруть участь представники лівого соціалістичного спектра вітчизняного політикуму та лідери проросійських політичних сил, що активно діють в Україні. У їхніх виступах на таких «урочистостях» зазвичай можна почути відголоски радянської свідомості, на кшталт: «Радянські воїни-інтернаціоналісти у ті нелегкі часи чесно виконали свій обов’язок перед Батьківщиною». З одного боку, це дійсний історичний факт. Зрозуміло, що українське суспільство має висловлювати співчуття громадянам, які були фізично й морально покалічені на Афганській війні, вдосконалюючи й оновлюючи механізми їх соціального захисту. Звичайно ж, ми не повинні забувати про численні жертви Афганської трагедії. Адже ветеранів цієї війни, які в часи тоталітаризму були ще зовсім юними, безвусими юнаками, тоталітарна Радянська комуністична імперія насильницьки примусила воювати на боці прорадянськи налаштованої незначної частини громадян Афганістану. Але ж нині та «Родина», за яку вони воювали, просто розвалилася, зникла з геополітичної карти світу. Україна стала незалежною державою!
Українські ветерани Афганської війни й політики мають нарешті дати об’єктивну історичну оцінку тій кривавій «бойні», переосмислити свою роль у тій війні. Натомість як ветерани Афганської війни, так і частина українських високопосадовців часто-густо не бажають кардинально переосмислити нові реалії європейської геополітики, неохоче говорять про насильницькі війни, що їх здійснювали збройні сили СРСР супроти різних народів світу. Дивно, але вважається чомусь не толерантним згадувати про сумнозвісні збройні інтервенції, здійснені СРСР у 1956 р. в Угорщині, у 1968 р. в Чехословаччині, у 1975 р. в Анголі, у 1978 р. в Ефіопії та в Ємені. Як відомо, численні агресії, що здійснювалися СРСР супроти суверенних країн світу, мали на меті силоміць запровадити тоталітарну, однопартійну, радянську модель управління суспільством, далеко за межами СРСР посилити вплив комуністичної ідеології, придушити прагнення народів до свободи й демократії.

Війна… без оголошення війни. Як це було

На засіданні Ради оборони СРСР у листопаді 1979 р. було вирішено, що радянські війська буде введено до Афганістану начебто для надання допомоги прорадянській Народно-демократичній партії (НДПА) у боротьбі із внутрішньою «контрреволюцією». Історична відповідальність за початок воєнної агресії СРСР супроти незалежної республіки Афганістан й донині найбільшою мірою лягає на тодішніх Генсека КПРС Л. Брежнєва, міністра оборони СРСР Д. Устинова, міністра закордонних справ А. Громика, Секретаря ЦК КПРС з питань ідеології М. Суслова. Вважалось, що присутність радянських військових частин допоможе прорадянськи налаштованій НДПА ліквідувати збройний спротив непримиренної афганської опозиції, котра представляла ісламський за духом рух опору, й таким чином стабілізувати соціальну обстановку. Отже, 25 грудня 1979 року радянські війська на територію суверенного Афганістану було введено без офіційного оголошення війни. Наприкінці грудня 1979 року Генеральна Асамблея ООН засудила військову інтервенцію СРСР супроти незалежної Республіки Афганістан. У цей же час з протестом проти радянської агресії в Афганістані виступили уряди 104-х демократичних країн світу. Висловлюючи протест, збірні команди спортсменів-олімпійців, котрі представляли 21 країну світу, відмовилися брати участь у Московській олімпіаді 1980 року.

Якщо війни немає, то немає й полонених…

Рішення політичного керівництва СРСР офіційно не оголошувати війну супроти Афганістану поставило військовополонених – бійців 40-ї радянської армії — поза законом. Командири загонів ісламської опозиції (так званих моджахедів) тоді відверто заявляли: «Якщо війни немає, то немає й полонених!» Адже військовослужбовці частин Радянської армії, які потрапляли у полон, не підпадали під захист відповідних Міжнародних конвенцій. Зважаючи на таку вигідну правову прогалину, лідери ісламської опозиції в Афганістані проголосили священну війну супроти радянських окупантів — так званий «джихад». Для них радянські військовослужбовці були водночас і носіями, і пропагандистами марксистсько-ленінської ідеології, котра не визнавала Бога й використовувала державну машину для репресій проти віруючих та священиків. Духовенство Афганістану закликало віруючих до нищення радянських солдатів та офіцерів, називаючи їх не тільки окупантами, а й ворогами ісламу. Окрім того, радянські солдати та офіцери були погано обізнані з віковічними національно-культурними традиціями й звичаями афганського народу, що також викликало серед місцевого населення відразу й недовіру.
Радянські військовополонені в Афганістані піддавалися жахливим тортурам. Сотні радянських солдатів і офіцерів й до сьогодні ще не повернулися додому — вважається, що вони пропали безвісти. Гадаю, що ці нещасливці потрапили у полон і були закатовані моджахедами.

Український рахунок Афганської війни

Як і в часи Другої світової війни, так і в період радянської авантюри в Афганістані Українська Радянська Соціалістична Республіка виступала не суб’єктом, а об’єктом кремлівських геополітичних домагань. Багато синів і дочок України загинуло або ж було покалічено на тій війні «незнаменитій». За десять років війни в Афганістані загинуло 3360 громадян України, 8 тисяч стали каліками, без батька чи матері залишилися тисячі дітей. В Афганістані поклали свої голови 700 солдатів та офіцерів, які народилися в Києві. В Афганістані воювало так багато наших земляків, що окремі військові частини військовослужбовці поміж собою називали «українськими». Статистика засвідчує, що кожен четвертий військовослужбовець, який перебував у складі «Обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані», був українцем.
Афганська інтервенція викликала у тодішньому радянському суспільстві величезне незадоволення громадян. Про необхідність припинення воєнних дій громадяни УРСР тоді говорили, як кажуть, «на кожній кухні». Саме війна в Афганістані прискорила корозію радянського тоталітаризму. У 1989 році останній в історії СРСР Генсек ЦК КПРС Михайло Горбачов нарешті відкрито заявив про необхідність термінового припинення війни в Афганістані. Виведення радянських військ з Афганістану відбувалося у період, коли нове політичне керівництво СРСР заговорило про соціалізм «з людським обличчям», докорінну перебудову суспільно-політичного життя та «демократизацію» СРСР.
Втім, більшість громадян тоді вже не вірили у можливість внесення кардинальних змін у суспільно-політичне життя Країни Рад. Кривава авантюра в Афганістані закінчилася військово-політичною й моральною поразкою радянщини. Так звана «перестройка» посилила відцентрові тенденції з боку союзних республік, що входили до складу Радянського Союзу. Після поразки в Афганістані зазнала краху найбільша у світі комуністична імперія, а паралельно розвалився й увесь «соціалістичний табір». На пострадянському просторі з’явилася низка нових національних держав. У 1991 році було проголошено державну незалежність України.
Гадаю, що, відзначаючи чергову річницю виведення радянських окупаційних військ з Афганістану, наші державні мужі мають акцентувати увагу соціуму на нагальних проблемах зміцнення Української державності, консолідації суспільства навколо базових національних та європейських цінностей, підвищення обороноздатності та національної безпеки України. Було б добре, якби наші політичні лідери під час відзначення історичних дат «радянського забарвлення» звертали більше уваги на величезні етнічні втрати, що їх зазнала Україна у період свого бездержавного існування, коли українці у різних куточках світу були вимушені проливати свою кров за чужинські геополітичні інтереси.

Виведення військ чи капітуляція?

Політичну дорогу до виведення «Обмеженого контингенту радянських військ» проклали Женевські угоди, підписані 14 квітня 1988 року міністерствами іноземних справ Афганістану й Пакистану за посередництва ООН. Гарантами виконання угод виступили СРСР та США. Головними пунктами женевських перемовин стало виведення радянських військ з афганської території, реалізація програми національного примирення й припинення втручання з боку країн-сусідів у внутрішні справи Афганістану, в тому числі й припинення підтримки опозиції.
Один із лідерів мусульман Росії, президент Ісламського культурного центру Абдул-Вахід Ніязов в інтерв’ю «Афганистан РУ» заявив, що «виведення радянських військ з Афганістану, котре здійснювалося в дусі Михайла Горбачова, більше нагадувало капітуляцію». «Таке виведення було проведене без урахування інтересів Афганістану та його наслідків у регіоні. Майже таким чином ми пішли з Німеччини, не отримавши жодних преференцій, не закріпивши свої інтереси якими-небудь угодами», — заявив Абдул-Вахід Ніязов. На думку Ніязова, такій неефективній політиці Кремля стосовно Афганістану могла слугувати та обставина, що «Російська держава в 1992 році ще не склалася». Експерти інформаційного порталу «Афганистан РУ» у свою чергу відзначають, що, незважаючи на виведення радянських військ з Афганістану, останній промосковський режим у Кабулі – уряд президента Мохаммеда Наджибули – протримався, допоки існував СРСР. Уряд Наджибули збанкрутував через декілька місяців після розпаду Радянського Союзу й приходу до влади у Москві Бориса Єльцина. Саме така конкретна обставина дає змогу нинішнім історикам стверджувати, що керівництво СРСР було впевнене — незважаючи на відсутність Радянської армії на теренах Афганістану, уряд у Кабулі протримається завдяки економічній та політичній допомозі Москви. Можливо, все так би й трапилося. Однак у 1992 році обсяг російської допомоги режиму Наджибули було зведено до нуля, що врешті-решт й стало причиною падіння останнього промосковського уряду в Кабулі.

Радянська інтервенція в Афганістані… сприяла піднесенню дисидентського руху

Радянська інтервенція в Афганістані, що тривала десять років, погіршувала рівень життя простих громадян, спричиняла зростання у суспільстві протестних настроїв та посилювала вплив радянських карально-репресивних органів. Саме під час Афганської авантюри СРСР представники демократично налаштованої інтелігенції у збірках «самвидаву» розпочали агітацію за припинення радянської агресії в Афганістані.
1980 року академік Андрій Сахаров оприлюднив відкритого листа на адресу Генерального Секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, в якому закликав припинити злочинну війну. Невдовзі всесвітньо відомого правозахисника за вказівкою кремлівських верховодів було примусово переселено на постійне проживання з Москви до Горького. Ще однією дисидентською «ластівкою» став надзвичайно мужній вчинок московського радіожурналіста Володимира Данчева. У 1983 році, скориставшись тимчасовою відсутністю цензури, Володимир Данчев, на свій страх і ризик, під час трансляції радіопрограми у прямому ефірі раптом зробив гучну заяву, що радянських військовиків в Афганістані, мовляв, треба розцінювати як окупантів.
Сміливця виключили з КПРС, звільнили з роботи, а потім силоміць запроторили на примусове лікування до психіатричної лікарні. Звідти його з великими зусиллями «витягла» Міжнародна спілка журналістів. Серед політв’язнів «брежнєвської доби», котрі в так званому «самвидаві» оприлюднювали заяви щодо негайного виведення частин Радянської армії з Афганістану, було й чимало українців, зокрема членів Української Гельсінської групи. Серед них — Василь Лісовий, Юрій Бадзьо, Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Євген Пронюк,  Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, Олесь Сергієнко, Оксана Мешко та інші. Сьогодні українці можуть пишатися мужньою поведінкою українських дисидентів, які у похмурі часи несвободи мали мужність сказати світові правду про криваву авантюру СРСР!
Говорячи про збройну інтервенцію СРСР супроти республіки Афганістан, не можна замовчувати й того, що радянські військовослужбовці виховувалися у період так званого «застою». Тоді радянське суспільство роз’їдалося дією таких негативних чинників, як зневіра у справедливість комуністичних ідей, загарбницький характер Афганської війни, подвійна мораль, лицемірство, кар’єризм. Відтак чимало радянських солдатів та офіцерів усім своїм попереднім життям були морально підготовлені до мародерства, непослуху, крадіжок, презирливого cтавлення до місцевого населення. Афганська війна як лакмусовий папірець лише виявила приховані пороки радянської системи.
Історичну пам’ять українців про війну в Афганістані мають формувати не тільки правдиві історики, але й учасники тієї війни, колишні радянські робітники, інженери, геологи, викладачі, журналісти, які у ті драматичні часи працювали в Афганістані. Нехай кожен із живих свідків напише свої спомини про Афганську війну й видрукує в періодичній пресі. З таких споминів живих поступово складеться повнометражна мозаїка тієї війни, що дасть можливість нашим сучасникам осмислити її витоки і попередити нащадків про наслідки.

Віталій МАТЯШ,
перший заступник голови Всеукраїнського об’єднання ветеранів, журналіст
м. Київ

На фото: Виведення Радянських військ з Афганістану, 15 лютого 1989 року

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 17.02.2012 > Тема ""Білі плями" історії"