Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

(Продовження.
Початок у № 1-2, 3, 4, 5)

У 1901 році Л. Мацієвич, отримавши диплом інженера-технолога, став працювати в Севастополі корабельним інженером. Чи не це знайомство вирішило майбутню долю О. Коваленка, коли він у 1903 році з дипломом інженера-технолога обирає долю морського офіцера?
Панас Матюшенко очолив суднову комісію для керівництва панцерником. Повсталі ухвалили два звернення: «До гнобителів народу» і «До всіх поневолених народів Росії», що свідчить про національно-визвольну спрямованість повстання на панцернику. 20 червня (3.07) 1905 року суднова комісія передала іноземним консулам відозви: «До всього цивілізованого світу» та «До всіх європейських держав», в яких роз’яснила мету своєї боротьби.
Одинадцять днів — з 14 до 25 червня 1905 року броненосець під малиновим козацьким прапором борознив Чорне море, залишаючись непереможним острівцем української революції. «Кобзар» був настільною книгою повсталих чорноморців, багато творів з нього моряки знали напам’ять, уривки з них використовували у виступах, гаслах, летучках, а Панас Матюшенко навіть своє звернення «До гнобителів народу» розпочав дещо перефразованими шевченковими словами: «Схаменіться, будьте люде!»
Повстання на «Потьомкіні» викликало великий резонанс на флоті. До повсталого панцерника приєднався міноносець № 267.
На придушення повстання командування Чорноморського флоту 16 (29) червня 1905 року послало 2 ескадри (5 панцерників, 1 крейсер, 7 міноносців). Але моряки ескадри відмовилися стріляти по кораблю. Більше того, панцерник «Георгій Побєдоносець» приєднався до повсталого «Потьомкіна». До його команди з палкою промовою звернувся Олександр Коваленко: «...Ми тепер брати не тільки по крові, а й по духу, стоїмо за одне і вимагаємо своє, і доб’ємося того, що потрібно не тільки нам, а й нашим дітям та внукам. Хай живе Свобода!»
Після кількох переходів в Одесу-Констанцу-Феодосію у пошуках запасів прісної води, вугілля та продовольства, і не отримавши бажаного, революційний «Потьомкін» вимушений був 25 червня 1905 року здатися румунській владі у Констанці. Повстала команда зійшла на берег як політичні емігранти.
Пізніше (у червні 1907 року) у Львові Панас Матюшенко зізнається Гнату Хоткевичу: «Того й Т. Шевченка люблю більше будь-кого з вашого брата письменника. Він навчив мене ненавидіти все недобре, нечесне й лукаве. І ти в цьому трохи винен, Гнате. Тоді в Деркачах ти посіяв у мою душу Шевченка на все життя».
Про події на «Потьомкіні» П. Матюшенко напише спогади у книжці «Матроси Чорного моря» під час перебування в Бухаресті після вимушеної здачі корабля румунській владі. Звідти він виїде до Швейцарії, а згодом — до Америки. У «Довіднику з історії України» зазначається, що 1907 року П. Матюшенко переїхав до Парижа. У червні 1907 року, всупереч умовлянням свого друга Г. Хоткевича, він нелегально повернувся в Україну. Царська охранка вистежила його в Миколаєві. Після тривалого слідства 20 жовтня (2.11) 1907 року за вироком військово-морського суду Матюшенко був страчений (повішений) у Севастополі.
На еміграції соратник П. Матюшенка офіцер-інженер Олександр Коваленко написав спогади про революційні події на панцернику «Потьомкін», які вийшли у 1906 році в «Літературно-науковому віснику» у Львові.
Повернувшись після революційних подій 1917 року до Києва, О. Коваленко очолив департамент морської освіти в Морському міністерстві.
З 1919 року О. Коваленко — на службі в Українській дипломатичній місії. Спочатку в Женеві, а потім у Парижі обіймав посаду 1-го секретаря Української дипломатичної місії (консула УНР). 1920 року брав участь в асамблеї Ліги націй як секретар української делегації. 1922 року, коли українські емігранти створили в м. Подебрадах (Чехія) Українську господарську академію (УГА), О. Коваленка запросили викладати теоретичну та прикладну механіку, згадавши його високу кваліфікацію інженера. Незабаром він керував кафедрою, а потім став деканом інженерного факультету, викладав аналітичну геометрію, в останні роки — математику та опір матеріалів. У 1926 році він познайомився з видатним українським церковним та громадсько-політичним діячем Андреєм Шептицьким під час відвідин тим академії. Постать великого Митрополита справила на О. Коваленка незабутнє враження.
1939 року вийшла його збірка спогадів «З минулого», яка для дослідників української історії має неабияку цінність. Колишній «потьомкінець», почесний доктор УТП, професор-інженер О. Коваленко прожив довге й цікаве життя. 1963 року його не стало, похований у Женеві.
Панцерник «Потьомкін» у 1917 році в Севастополі підніме жовто-блакитний прапор і увійде в 1918 році до складу Українського військово-морського флоту. Носитиме іншу назву – «Борець за свободу». Підірваний у квітні 1919 року.
На шістнадцятому році незалежності України за президентства В. Ющенка в Одесі знесли пам’ятник «потьомкінцям» задля монумента гнобительці українського народу, розбещеній російській цариці Катерині II.
Навіть Пушкін писав: «Со временем история оценит влияние ее царствования на нравы, откроет жестокую деятельность ее деспотизма под личиной кротости и терпимости, народ, угнетенный наместниками, казну, расхищенную любовниками, покажет важные ошибки ее политической экономии, ничтожность в законодательстве, отвратительное фиглярство в сношениях с философами ее столетия — и тогда голос обольщенного Вольтера не избавит ее славной памяти от проклятой России».
Характеризуючи «золотой век Екатерины», сучасний російський історик і письменник Олександр Бушков зауважує: «Блестящая азиатчина, которой обучилась Екатерина, принесла свои плоды. Россию вновь вернули на дорогу кнута, топора, произвола, взяв из реформ Петра только то, что служило укреплению ничем не ограниченной самодержавной власти. По инерции Екатерина созвала депутатов от дворянства, купечества и крестьян, которые должны были выработать новый свод законов (идея Петра III), но сумела превратить это в пустую говорильню. Зато закрепостила украинских землепашцев, до того свободных».
Якщо одеські можновладці не можуть жити без пам’ятників російським царям, то можна зробити виняток одній російській цариці — Єлизаветі Петрівні. Ця імператриця прихильно ставилася до українського питання. Довго їздила по Україні, вивчала історію і побут, збудувала знамениту Андріївську церкву в Києві. Довго таїла мрію про проголошення України королівством у тій же церкві та про коронування свого чоловіка Олександра Розумовського (українського козака Розума) з наданням Царського палацу-резиденції для нього в Києві. Та вона мала необережність довіритись кільком вельможам у царському дворі, готуючи указ про незалежність України. Наступного дня царицю отруїли.
З вибухом лютневої революції в Російській імперії в березні 1917 року українці, яких дуже багато служило на Російському флоті, почали об’єднуватися. Найсприятливіші щодо цього умови склалися на Чорноморському військовому флоті, який за традицією комплектувався переважно вихідцями з України. Це було доцільно з економічного боку і з огляду на якісне поповнення особовим складом, адже відомо, що українці — великі романтики, в яких глибоко в душі закладена козацька любов до водної стихії та до морських походів.
Це підтверджував і командувач Чорноморського флоту адмірал Олександр Колчак: «...офіцерство і матроси на Балтійському і Чорноморському флоті розподілялися головним чином за місцем народження: ті, що жили на півдні, йшли на південь, ті ж, які були з півночі, йшли на Балтику».
З 1906 року в Севастополі вже існував український гурток «Кобзар». Членами гуртка були викладачі гімназії, інженери, офіцери військово-морського флоту та інші цивільні. Завданням гуртка була чисто культурно-освітня робота.
Під керівництвом молодого ентузіаста Григорія Йосиповича Заголо в Севастополі почав діяти український аматорський хор «Рада» на Корабельній стороні. До його складу входило 60 співаків, переважно матросів Чорноморського флоту та учениць жіночої гімназії. Тоді на флоті служив режисер української драматичної трупи Микола Коновалов, який брав активну участь у громадському житті.
На початку квітня 1917 року у приміщенні цирку було призначено збори для затвердження статуту новоствореної організації «Севастопольська Українська Чорноморська Громада» і обрання членів її Ради. Активний учасник українського національного руху в Криму Михайло Михайлик згадує, що в місті з’явилися оголошення про збори в приміщенні цирку Труцці, окремо було надіслано повідомлення у військові частини. У ніч на неділю почався дощ, а зранку став ще сильніший. Організатори зборів занепали духом, боялися, що багато хто через дощ не прийде, але страх був даремний. У призначений час вулицями, які вели до центру, під дощем, що лив як з відра, йшли, мало не бігли юрби матросів, козаків, цивільних. Скрізь лунала українська мова. Можна було почути всі українські діалекти: і м’яке мелодійне полтавсько-херсонське «я», і тверде західне «а» (радно) і поліське «є» (телє), і чернігівсько-сіверські дифтонги (вуіл)... З усіх кінців України всі ці люди, прочитавши відозву до українців, рушили на збори.

На фото: Панас Матюшенко

(Продовження в наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 10.02.2012 > Тема ""Білі плями" історії"