Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #6 за 10.02.2012 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#6 за 10.02.2012
ЗД╤ЙСНЕНА МР╤Я

Шановна редакц╕╓! Я, Св╕тлана Перф╕лова, вчителька укра╖нсько╖ мови, звертаюся до вас ╕з проханням надрукувати на стор╕нках «Кримсько╖ св╕тлиц╕» написане мною опов╕дання, яке засноване на реальних фактах. М╕й д╕дусь, Мироненко Арсент╕й, тривалий час вважався зниклим безв╕сти, ╕ т╕льки у 80-х роках моя мама випадково знайшла у комор╕ стар╕ трикутнички-листи, саме за ними встановили м╕сце, де поховано мого д╕дуся: Н╕меччина, м. Форст. Його четверо д╕тей, у тому числ╕ ╕ моя мама, ╖здили на його могилу у 1986 роц╕.
На сьогодн╕ уже двох його д╕тей нема╓ в живих, а для мо╓╖ матер╕ прочитати про свого батька, якого вона н╕коли в житт╕ не бачила, бо народилася, коли його вже забрали на фронт, буде найб╕льшим щастям!

Пам’ят╕ мого д╕да Арсент╕я,
який загинув 17 кв╕тня 1945 р.,
присвячу╓ться…

Доб╕гав к╕нця 1944 р╕к. Уже п’яту добу без перепочину наша арм╕я йшла в наступ. У хвилини затишшя голодн╕ ╕ змучен╕ солдати тулилися одне до одного, аби з╕гр╕тися. Хтось ╕з них, обережно д╕ставши з кишен╕ тютюн, скручував цигарку. Хтось просто, заплющивши оч╕, др╕мав, хтось нав╕ть затягнув ледь чутно «Ой чий то к╕нь сто╖ть…»  Арсент╕й сид╕в поодаль, кутаючись у д╕ряву шинель (╖╖ зрешетило осколком в╕д снаряду), д╕ставши з-за пазухи шматок паперу ╕ огризок ол╕вця, писав листа додому. Замерзл╕ пальц╕ ледве виводили слова: «Добрий день, вельми поважна дружино ╕ д╕ти…» Зр╕дка в╕н, стогнучи, закидав голову назад, зц╕пивши зуби ╕ заплющивши м╕цно оч╕. Чи то так стискувало болем його син╕ в╕д холоду пальц╕, чи то с╕ра п╕дступна туга безжально гризла окра╓ць його серця. «Н╕кого з Криму з╕ мною нема, нав╕ть з ус╕╓╖ Укра╖ни жодно╖ душ╕… А здоров’я мо╓ не дуже, серце болить… Завершую листа, дасть Бог, побачимося…» Склавши лист трикутником ╕ п╕дписавши адресу, Арсент╕й поклав його у внутр╕шню кишеню шинел╕. ╤ аж н╕би з╕гр╕вся, по т╕лу розлилося тепло, ╕ сон непом╕тно захопив у полон зморене солдатське т╕ло.
Арсент╕й бачив ув╕ сн╕ широкий кримський степ, син╕й Сиваш, кор╕в на вигон╕. Бачив, як вони разом з╕ старшим сином Павлом перекидають у пол╕ с╕но, як ╕де до них степовою стежкою Еля – дочка ╕ тягне за руку малого Василька, а у друг╕й руц╕ несе у торбинц╕ окра╓ць хл╕ба ╕ молоко, ще тепле, таке, що його сн╕жна п╕на лопа╓ться др╕бними бульбашками на губах, таке, що пахне конюшиною ╕ чебрецем, пахне р╕дною дом╕вкою, пахне руками його любо╖ Гаш╕, його дружини, його Ласт╕вочки (як любив в╕н ╖╖ називати).
Спить Арсент╕й ╕ не зна╓, що його дружина, його Ласт╕вочка щодня зустр╕ча╓ с╕льського листоношу, а той не зна╓, що ╖й сказати. Не зна╓ Арсент╕й, що в його хат╕ вже народилася ще одна дочка, на яку вони так чекали з Гашею. Любочка – саме так назвала ╖╖ Гаша. Не бачить Арсент╕й, що скрон╕ у Гаш╕ припорошило б╕лим сн╕гом, що оч╕ ╖╖ блакитн╕ вицв╕ли в╕д сл╕з, що нема б╕льше т╕╓╖ Ласт╕вки, а зам╕сть не╖ тр╕поче крилами безвиход╕ сиза Горлиця…
Раптовий сильний вибух розбудив Арсент╕я, в╕н був наст╕льки сильний, що у нього заклало вуха. А в голов╕ паморочилося ╕ шалено гуд╕ло. Намацавши поряд ╕з собою гвинт╕вку, в╕н оглед╕вся. Страшенний гул у голов╕ не в╕дступав. Арсент╕й бачив, як ╕нш╕ солдати притиснулись до ст╕н окоп╕в, а молодий лейтенант, намагаючись п╕дняти ╖х до бою, вискочив з окопу, п╕дн╕с угору автомат ╕ щось кричав. «Вперед!» — читав по його губах Арсент╕й. Солдати кинулися з окоп╕в у наступ, проте раптом прогрим╕в ще один вибух, саме там, де щойно стояв лейтенант. Грудки земл╕ разом ╕з кров’ю присипали Арсент╕я. Гул у голов╕ припинився, натом╕сть страх ╕ в╕дчай охопили все його т╕ло. Арсент╕й хот╕в було звестися на ноги, але сильний б╕ль у ноз╕ не дозволив йому це зробити. «А-а-а-а!» — вирвався крик у нього. В╕н схопив м╕цн╕ше гвинт╕вку ╕ зробив дек╕лька постр╕л╕в угору. Повол╕ вил╕зши з окопу, почав повзти, тягнучи за собою ноги.
— Братц╕! Не кидайте мене! Благаю! Допомож╕ть! Не кидайте! — кричав усл╕д солдатам Арсент╕й.
Один ╕з червоноарм╕йц╕в узявся було допомагати Арсент╕ю, але почувся крик командира роти:
— Вперед! Дал╕ йдуть сан╕тари, вони допоможуть!..
Прокинувся Арсент╕й в╕д того, що чиясь н╕жна рука гладила його кучеряве волосся. Було спок╕йно ╕ при╓мно.
— Моя Ласт╕вочка, — прошепот╕в Арсент╕й.
— Спи, солдатику, спи, я пов’язку зм╕нила, — чужий голос змусив Арсент╕я здригнутися. В╕н розплющив оч╕ ╕ зрозум╕в, що в╕н — у шпитал╕.
Чотири м╕сяц╕ л╕кували його поранену ногу. Радянськ╕ в╕йська уже вели бо╖ на територ╕╖ Н╕меччини. Саме туди був направлений п╕сля шпиталю Арсент╕й.
Надвор╕ була весна. У пов╕тр╕ пахло акац╕╓ю, проте пахла вона не так, як вдома. Вс╕ вже розум╕ли, що в╕йн╕ скоро к╕нець. До Берл╕на рукою подати, а там – перемога! А тод╕ додому, до д╕тей, до сво╓╖ Ласт╕вочки, до земл╕! «Скучили руки за землею, — думав Арсент╕й, узявши у руки пригорщу н╕мецько╖ земл╕. — Н╕, не р╕дна вона, не тепла, не наша, не своя! А там, вдома, от-от закв╕тнуть вишн╕, за ╜анком Гаша вис╕╓ барв╕нок. Понад Сивашем, мабуть, кв╕тнуть уже васильки ╕ кульбаби…»
147 див╕з╕я вступила у н╕мецьке селище Гар╕. На солдат вороже дивилися розбит╕ в╕кна зруйнованих будинк╕в. Незвичайна тиша панувала довкола. У пов╕тр╕ в╕длунювався стук╕т солдатських чоб╕т та грюк╕т колес гармат. Див╕з╕я отримала наказ приготуватися до н╕чного наступу.
Сонце ледь виглядало з-за обр╕ю. Його останн╕ промен╕ сповзали з розтрощених будинк╕в, недбало торкалися зрито╖ осколками земл╕ ╕ швидко ховалися за небокрай, н╕би хот╕ли швидше втекти, аби не споглядати жахливих пейзаж╕в, що залишила по соб╕ в╕йна.
Арсент╕й дивився на червоногарячу сонячну кулю змореними очима, ╕ знову невтомн╕ спогади ╕ над╕╖ спливали у його голов╕. Вони були т╕╓ю наснагою, яка тримала його на ногах. «Додому! Скоро я буду вдома!» — т╕шив себе подумки Арсент╕й…
Б╕й!.. Н╕мець не хоче в╕дступати, ч╕пля╓ться за кожен клаптик сво╓╖ земл╕. Проте вже н╕що не може зупинити виснажено╖, але сповнено╖ над╕╖ про перемогу сили, сили, що назива╓ться – радянський солдат!
Чужа, ворожа земля здригалася п╕д ногами, ╖╖ шматки од вибух╕в лет╕ли ╕ боляче хлистали в обличчя. Вона, мов хижий зв╕р, хапала то одного, то ╕ншого, тягла до себе. Дехто намагався ще п╕двестися, проте так ╕ залишався лежати непорушно, нав╕ки залишався там, у не сво╖й земл╕…
Так ╕ не судилося Арсент╕ю повернутися додому, до дружини, до д╕тей, до земл╕ р╕дно╖. Зам╕сть нього отримала Гаша пов╕домлення, що рядовий Мироненко Арсент╕й Костянтинович вважа╓ться безв╕сти зниклим. Довго с╕льський листоноша обходив стороною Гашину хату, не наважуючись вручити це пов╕домлення. А коли ж все-таки вручив, то так кричала вона, що здавалося цей крик рветься з самого серця! Не могла вона пов╕рити, що в╕н – ╖╖ Арсент╕й, загинув! Т╕шила себе над╕╓ю, що живий, що прийде! ╤ коли п╕сля 9 травня почали приходити на станц╕ю ╤шунь ешелони з солдатами, що поверталися з фронту, то лет╕ла Сиза Горлиця разом з ╕ншими ж╕нками зустр╕чати ╖х — сво╖х чолов╕к╕в. Б╕гла повз вагони, вдивлялася в оч╕ солдат╕в…
Довго ще виглядала Гаша Арсент╕я, та так ╕ п╕шла в землю, не д╕ждавши будь-яко╖ в╕сточки в╕д чолов╕ка. А в╕н лежав у сир╕й, чуж╕й земл╕, яка величезним тягарем навалилася на його груди. ╤ так важко було його душ╕ — чи то такими важкими були ц╕ землян╕ грудки, чи то в╕д того, що так ╕ не судилося йому припасти до сво╓╖, до р╕дно╖ земл╕.
Минуло сорок рок╕в, ╕ лише тепер заспоко╖лась душа Арсент╕я, адже б╕ля його могили у Н╕меччин╕ стояли його д╕ти: Павло, Еля, Василь ╕ Любочка. Його доросл╕ д╕ти, яким уже було набагато б╕льше рок╕в, н╕ж самому Арсент╕ю довелося прожити. Його д╕ти, як╕ так ╕ не п╕знали повн╕стю батьк╕всько╖ любов╕, не д╕ждалися батьк╕всько╖ поради, не почули батьк╕вського благословення…
Заспоко╖лась душа Арсент╕я, коли його д╕ти витягли з кишен╕ пригорщу р╕дно╖ земл╕ ╕ посипали нею навхрест могилу батькову. ╤ так йому тепло стало, так затишно! Нарешт╕ збулася його мр╕я!

Св╕тлана ПЕРФ╤ЛОВА,
учитель укра╖нсько╖ мови
та л╕тератури Красноперекопського НВК «Школа-л╕цей» № 2

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #6 за 10.02.2012 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9938

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков