Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3080)
З потоку життя (6289)
Душі криниця (3459)
Українці мої... (1456)
Резонанс (1483)
Урок української (988)
"Білі плями" історії (1661)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
Б╤ЛЯ КАРТИНИ ЯРОСЛАВА МАЦЕЛЮХА «ТАРАС ШЕВЧЕНКО»
Ви вже, напевно, подумали, що перед вами якийсь французький граф, чи британець корол╕всько╖...


СОРОК ПРУТИК╤В СОРОКИ
22 березня вшанову╓мо пам'ять сорока святих мученик╕в севаст╕йських


ПРИДБАЙТЕ КНИЖКУ, П╤ДТРИМАЙТЕ КОНКУРС!
«Можливо, хтось ╕з вас займа╓ться реал╕зац╕╓ю книг, чи ма╓ бажання придбати мою книжку...


З В╤РОЮ В ДОБРОТУ
Для кожного в житт╕ наста╓ час, коли варто п╕двести п╕дсумки, проанал╕зувати, що вдалося зробити,...


«Я – ЗАРОБ╤ТЧАНКА»
Все в╕дкладала б╕ограф╕ю писати, Бо спогади, як море - то штилем, То штормом в серц╕ виринають....




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #5 за 03.02.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#5 за 03.02.2012
«МОЛЮСЯ П╤СНЕЮ ДО НЕБА…»
Там╕ла ЧУПАК

Поез╕я
ПО╢ДНАЛИСЬ МУЗИКА Й ПОЕЗ╤Я

Там╕ла Чупак працю╓ зав╕дувачкою л╕тературно-мемор╕ального музею О. С. Пушк╕на та П. ╤. Чайковського, що в м╕ст╕ Кам’янка на Черкащин╕. Свого часу ц╕ два велик╕ ген╕╖ л╕тератури та музики бували в Кам’янц╕, тод╕шньому сел╕ Ки╖всько╖ губерн╕╖, ма╓тку пом╕щик╕в Давидових, т╕сно пов’язаних з декабристським рухом на Укра╖н╕, писали тут сво╖ ген╕альн╕ твори, залишили тепл╕ спогади про тихе, зелене м╕стечко над р╕чкою Тясмин, — «Тебя, мой милый Каменград, я покидать совсем не рад» (О. Пушк╕н) та «Я можу жити щасливо або в Кам’янц╕, або на самот╕, ╕ середини м╕ж цим нема╓» (П. Чайковський).
Тут, у Кам’янц╕, де вита╓ дух великих ген╕╖в, де т╕сно по╓дналися Музика ╕ Поез╕я, де не можна не бути музикантом чи поетом, у вчительськ╕й родин╕ й народилася д╕вчинка Там╕лочка, в майбутньому чудовий музикант, композитор, сп╕вачка ╕… поетеса. Змалечку ╖╖ оточувала музика, п╕сня. Бабуся дуже гарно сп╕вала, знала багато народних п╕сень, зокрема й з репертуару сво╓╖ улюблено╖ сп╕вачки, нашого укра╖нського соловейка, як називали ╖╖ в народ╕, Оксани Петрусенко. Батько вправно грав на баян╕, д╕дусь — у м╕сцевому духовому оркестр╕.
У святков╕ чи вих╕дн╕ дн╕ вони влаштовували ╕мпров╕зован╕ домашн╕ концерти, в л╕тн╕ вечори — б╕ля хати, збираючи соб╕ в слухач╕ сво╖х сус╕д╕в-кутчан. Там╕лу дуже захопила музика ╕ вона одного разу зважилася й записалася до м╕сцево╖ музично╖ школи, а згодом удосконалювала сво╖ музичн╕ зд╕бност╕ в музучилищ╕ та в К╕ровоградському педагог╕чному ╕нститут╕ на музично-педагог╕чному факультет╕. В╕дкривши для себе чар╕вну поез╕ю Лес╕ Укра╖нки, почала писати на окрем╕ в╕рш╕ поетеси музику. А згодом в╕дчула, що й ╖╖ власну бентежну душу переповню╓ не лише музика, а й поез╕я. Так народилися власн╕ п╕сн╕ на власн╕ в╕рш╕. ╤ нин╕ жоден творчий веч╕р у музе╖, а вони тут в╕дбуваються дуже часто, не обходиться без участ╕ Там╕ли Чупак. ╥╖ чар╕вний голос (знаю з власних вражень, бо нещодавно Там╕ла Петр╕вна над╕слала мен╕ в дарунок електронний диск з╕ сво╖ми власними п╕снями та п╕снями, написаними на в╕рш╕ ╕нших поет╕в у ╖╖ власному виконанн╕), ╖╖ дивна музика, що зрина╓ з-п╕д клав╕ш фортеп╕ано, полонять слухач╕в. Як це прекрасно, коли в одн╕й людин╕ по╓дну╓ться ╕ музика, ╕ поез╕я!
А нещодавно в Там╕ли Чупак побачила св╕т перша зб╕рочка в╕рш╕в, з такою хвилюючою назвою «Я молюся п╕снею до неба», що ув╕брала в себе н╕жн╕ порухи ╖╖ музично╖ душ╕, поетичн╕, красив╕ слова, з╕ткан╕ з дивних звук╕в нашо╖ пречудово╖ мови. Вслухайтесь у цю ср╕бнодзвонку гру сл╕в, в ал╕терац╕йн╕ переливи звук╕в, в цю, справд╕ чар╕вливу музику словесного малюнку казково╖ зимово╖ ноч╕ ╕ ви не залишитися байдужими:
Сн╕гоказкою сон,
Сн╕жно-б╕лий полон,
Ср╕бносн╕жно╖ ноч╕
Позасн╕жував оч╕.    

Зимоснить д╕твора —
Сн╕гов╕й, сн╕гогра,
Сн╕гомить — ╕ Зима
Задр╕ма╓ й сама.
А ось як п╕д ср╕бним пером Там╕ли Чупак озива╓ться пташиними голосами весняний л╕с, той л╕с в урочищ╕ Тростянка, що в околицях Кам’янки, куди щоранку любив мандрувати у пошуках музики колись сам Петро ╤лл╕ч Чайковський, м╕сяцями гостюючи у сво╓╖ сестри Олександри ╤лл╕вни, у зам╕жж╕ Давидово╖, в м╕стечку, де народилася, живе й працю╓ Там╕ла Чупак.
Птахохор
бездиригентно,
незнанонотно
стоголосив            
у л╕созал╕
╕ белькантозвучному
весняноконцерту
сонцеаплодував
зеленостоячи
рад╕снотравень.
Там╕ла Чупак, поетеса ╕ музикант, з╕зна╓ться: «Звуками живу я — плачу ╕ см╕юся». А ще, окр╕м звук╕в музики, художнього слова, вона коха╓ться в кв╕тах. Вони для не╖, як д╕ти, як жив╕ ╕стоти орган╕чно з природи вливаються до ╖╖ в╕рш╕в, оживають, надихають ╖╖, стають ╖╖ п╕снею, мр╕╓ю, любов’ю:
Вплету у в╕нок       
прол╕ски радост╕,
чорнобривц╕ щастя,
маки кохання,
конвал╕╖ н╕жност╕,
ряст мудрост╕.
Кв╕ти — з п╕снею,
мр╕╖ — з любов’ю!
У передмов╕ до зб╕рочки черкаська поетеса, член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни Людмила Тараненко зазнача╓: «Поетичний прост╕р Там╕ли Чупак пронизаний стр╕мкими перепадами лету — в╕д мелод╕йно-заспок╕йливого, приземленого колисання до в╕льного п╕дкорювання «неба за небом». ╤ ╖╖ у цьому лет╕ завжди п╕дтримують два ╖╖ крила — Музика ╕ Поез╕я. ╤, напевне, б╕льш над╕йних ╕ дужих крил у цьому житт╕ нема╓». А й справд╕ нема╓. В╕риться, що у сво╓му стр╕мкому лет╕ до високих з╕р Поез╕╖, ╖╖, Там╕ли Чупак, «крилоньки не з╕труться», не стомляться нести людям св╕тле, чисте, прекрасне наше р╕дне поетичне слово! Бо ще ж ╓, ╕ спод╕ва╓мося буде, ╕ снага, ╕ бажання, щоб висловити оте, як пише поетеса, «непроказане слово мо╓…»
Дай, Боже, ╖й у тому лет╕ до вершин художнього слова «не впасти, витримать, д╕йти, побачить сонце (Поез╕╖ — Д. К. ) й помолитись Богу!»
Хай щастить Вам, Там╕ло, на шляху, обраному серцем ╕ душею. Нехай Вашими в╕чними супутниками будуть Музика, Поез╕я ╕ Любов! Адже з них, з ц╕╓╖ тр╕йц╕, народжу╓ться усе прекрасне на земл╕!

Данило КОНОНЕНКО,
член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни

Там╕ла ЧУПАК
«МОЛЮСЯ П╤СНЕЮ ДО НЕБА…»

*   *   *
Не питай, чому
сумних п╕сень сп╕ваю —
╥х мене навчила прабабуся.
Не питай, в╕д чого
в музику вт╕каю,
Звуками живу я —
плачу ╕ см╕юся.
╤ молюся п╕снею до неба,
Сонця, в╕тру, кв╕т╕в ╕ дощу.
Так мен╕ судилося, так треба.
Не питай, чому.

*   *   *
Коли в╕н пристрасно
 любив ╖╖ —
вс╕ плакали.
Коли, до порваних струн,
 ненавид╕в —
см╕ялися.
— У цих людей
 все навпаки, —
думав смичок,
  поглядаючи в зал.
— Чому я не д╕вчина? —
з╕тхала скрипка,
задивившись на скрипаля.

*   *   *
╢ т╕льки ця мить —  
тут ╕ тепер,                 
рад╕й нею, дихай          
╕ будь щасливий.
Не прораховуй наперед —
а що там, а раптом?   
Т╕льки тут ╕ тепер
тоб╕ п╕дкоряються  
небо ╕ крила,             
бо саме в цю мить             
ти — кард╕олог,                  
твердо сто╖ш на ногах
╕ нав╕ть Земля
дов╕ря╓ тоб╕
сво╓ серце,
тут ╕ тепер.

*   *   *
...Розминулася з музикою.
Вона, б╕долашна,
в╕дстала в╕д потяга,
розгубила вс╕ сво╖ звуки,
завмерла в крижаних
об╕ймах забуто╖
фермати,
захвор╕ла на анг╕ну
╕ разом з подружками-
паузами
втонула в океан╕ байдужост╕.
Тепер мовчить.
Музика мого серця.

*   *   *
Коли р╕ч ста╓ непотр╕бною,
╖╖ викидають на см╕тник.
Коли приходить
нове кохання,
а старе ста╓ непотр╕бним,
його теж викидають
на см╕тник?


*   *   *
Дощ╕ досп╕вують л╕то,
оч╕ ховають кв╕ти,
холодно ╖м ╕ мен╕.
Пише листи ос╕нь,
вже у саду ╖х б╕льше,
 н╕ж досить,
жовтокрилих в╕зьму ╕ соб╕.
Жаль, ос╕нньо╖ мови не знаю,
може, кв╕ти ╖х прочитають,
останн╕, серпнево-сумн╕.
Кв╕ти лист╕в не читали,
тихо з╕тхнувши, з╕в’яли.
Зустр╕немось навесн╕.

*   *   *
Нестримний в╕тер-диригент
вихопив з-за пазухи
кленовий саксофон
╕ натхненно з╕грав
ос╕нн╕й блюз
прощання.
Приречене листя
закружляло в танку,
а дерева
закивали головами
в такт
павутинов╕й мелод╕╖
бабиного л╕та.

*   *   *
— Зимоос╕нь.
— Що ви сказали?     
— Зимоос╕нь. Це, коли зима зап╕зню╓ться, а ос╕нь вже минула. Настав грудень, але сн╕гу ще нема ╕ морозу нема. У парку цв╕туть ф╕алки.                         
— То, може, це весна?
— Яка ж весна, коли на вулиц╕ грудень?
— Зимовесна.
— Ще скаж╕ть «зимол╕то».
— А чому н╕?                             
В╕д посм╕шки незнайомого перехожого стало тепло, наче вл╕тку.
— Але ж грудень...        
— Казковий грудень!
А в ньому — ос╕нь, весна...
— ╤ л╕то.

*   *   *
Душа кожно╖ людини
багатострунна,
отже, вс╕ ми — музиканти,
з╕ сво╖ми власними
╕нструментами.
Чому ж так любимо грати
на струнах душ
╕нших людей?

СВ╤ТЛОПРОНИКН╤СТЬ

Сонце кр╕зь сито      
Прос╕ю╓ св╕тло              
На св╕жостиглий       
Сонний св╕танок.       
Св╕тлопром╕ння
Стр╕пу╓ см╕шки       
Св╕жопечен╕                             
Весн╕ на сн╕данок.
Сн╕да╓ св╕тлом  
Уся земля                            
В сонцеворот╕
Сяйливих сп╕ванок.           
Св╕т св╕тлочолий           
Стр╕ча╓ Великдень
В цей св╕тлоокий
Святковий ранок.

*   *   *
Ранковий гр╕м
п╕дбитим птахом
упав на тишу               
земл╕ ╕з неба.            
Поранив спок╕й
дерев ╕ кв╕т╕в,
оркестром зливи
заридав.
П╕дставлю руки
п╕д сльози грому,
вони про тебе
нагадають.
А я намокну
╕ пов╕рю,
що Дощ —
╕ще одне          
тво╓ ╕м’я.       

*   *   *
Думки про тебе
посаджу в косм╕чний л╕так
╕ в╕дправлю найближчим
рейсом
на планету Забуття
в ╕ншу галактику.
Спогади про тебе
замкну на замок,
а ключ подарую
знайомому кв╕тню —
св╕дку нашо╖ весни,
як доказ зради.

*   *   *
Чу╓ш, милий?              
Весна!
Ще сн╕жно-рання,
але р╕дна ╕ лаг╕дна,
схожа на тебе.
Засп╕ва╓ небо веснянку —
засонцекв╕тне душа
п╕сля зимового сну,
розтане серцекрига,
╕ ти,
струмочку м╕й
дзв╕нкоголосий,
в╕днайдеш себе
у р╕ц╕ Любов╕.
Чу╓ш, милий?
Весна!

*   *   *
В╕дпускаю тебе.           
Без сл╕з,
без сл╕в ╕ прощань,
без права на повернення,
в╕дпускаю.
Залишаю:
наше Вчора,
наше Разом,
наш самотн╕й
поранений Рай,
залишаю.                           
В╕дпливаю
у човнику без весел
по р╕ц╕ Безв╕сти
в Н╕куди.

*   *   *
Я — плакуча верба
Н╕чия.
Н╕ч ╕ я.      
Т╕льки в╕тер шепоче:
— Моя...
— Н╕ч?
Чи я?
Темнотиша др╕ма╓             
н╕ма.
В╕тер н╕чку в об╕ймах          
трима.
Лиш плакуча верба
н╕чия.
╤... я.

*   *   *
Цв╕те бузок
╕ спогади цв╕туть:
маленька д╕вчинка
шука╓ щастя в кв╕тах —
п’ять пелюсток.
Це неймов╕рно —
ц╕лих в╕с╕м!
Н╕, ус╕ дванадцять!
Мо╖! Щаслив╕!
Та, на жаль,
скороминущий сон —
дитинство.
А щастя
у дванадцять пелюсток,
здалося, стр╕лось.
Ось воно:
«Бери мене
як кв╕тку!»
Взяла у серце,
а пов’яло у руках.

*   *   *
Коли ти п╕шов —
я померла.              
╤ т╕льки маленька
жменька попелу
залишилася тл╕ти
на тому м╕сц╕,
де колись
ти вперше
читав мен╕ в╕рш╕.               

*   *   *
Я несла у долон╕      
кв╕тку любов╕,
м╕цно пальц╕ стискала,
не випускала.
Думала — завжди
у тепл╕й долон╕
затишно буде
тво╖й любов╕.
Добр╕╖ люди
щоб не нашкодили,
заздр╕сн╕ оч╕,
щоб не зурочили.
Кв╕тне кохання.
Молюсь на св╕танн╕,         
гасне св╕ча,
у кв╕тки в очах — жах.
...Шрам на долон╕,
а в серц╕ на денц╕ —
кв╕тка любов╕
плаче кров’ю.

*   *   *
Чому навколо
так мало щасливих людей?
Вдивляюсь
в р╕зновиразообличчя
Чи╖сь — байдуж╕,
а чи╖сь — сумн╕,
стурбован╕,
розгублено-збол╕л╕,
збентежен╕, самотн╕,
зледен╕л╕.
Закохан╕?
╖х небагато —
юних ╕ вродливих.
Ще менше —
дитинно-безтурботних,
адже д╕ти
насл╕дують дорослих.
Чому навколо
так мало щасливих людей?
Давайте посм╕хатися част╕ше!
Усм╕шок кв╕тами засаджувать
планету,
н╕коли щоб не в’яли на устах
у мами й сина
взимку ╕ вл╕тку.
╤ щоб тепл╕ше, затишн╕ше,
весел╕ше
╕ дихалося, ╕ любилось нам!
Кв╕тне земля!
Ся╓ усм╕шками!
Летять на св╕тло      
прибульц╕ з ╕нших планет.
Навколо озираються,
дивуючись:                               
«Як багато на земл╕ цв╕ту
в розкв╕тлих очах
щасливих людей!»

*   *   *
Я давно ╖╖ не чула,
не кликала ╕ не чекала,         
та вона, не здатна на зраду,
повернулась,
щоб пролити в душу
св╕тло.
Поц╕лунком метелика
торкнулася пальц╕в
╕ розлилася по т╕лу
молодим вином,
настояним
на ц╕лющих гронах акорд╕в,
рясних ягодах звук╕в.
Одним легким подихом
розтопила кучугури смутку
╕ мазками нотних фарб
розмалювала день.
Та, що дару╓ св╕тло,
Музика.

*   *   *
Ти, приземлена,
 байдужа людино,
вим╕та╓ш з╕ свого двору
сухе померле листя
╕ не хочеш прислухатися
до прощально╖ мелод╕╖
листопадового ноктюрна.
Ти, короткозора
 безкрила людино,
погляда╓ш у небо,
чи не збира╓ться на дощ,
╕ не пом╕ча╓ш
яскраво-рожевих з╕рок,
що кличуть у вир╕й.
Ти, гр╕шна
обмежена людино,
вдивляючись в обличчя
сво╓╖ земл╕,
доторкаючись до ╖╖ родимок
╕ зморшок,           
не бачиш, не чу╓ш,                          
не хочеш знати                                
╖╖ найзапов╕тн╕ших мр╕й.                  

*   *   *
Переступить межу,
напевно, легше,
н╕ж втримати у серц╕
р╕вновагу,
коли весь св╕т навкруг
лиш морок муки.
Зробити крок у пр╕рву —
╕ не бути.
Н╕! Вперто волю видавить
з╕ скронь
╕ лозоходцем зраненим
на св╕тло,
з останн╕х жил, сльозини
не зронивши,
через «не можу», через б╕ль
╕ зради,
не впасти, витримать, д╕йти!
Побачить сонце
й помолитись Богу.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #5 за 03.02.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9905

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков