Версiя для друку Обговорити в форумi

З Бекіром Аблаєвим наші читачі вже знайомі: у «Кримській світлиці» нещодавно друкувалися деякі його оповідання. А «розгледів» його першим наш львівський кореспондент Сергій Лащенко за принципом: велике бачиться на відстані.
Проте школяр із смт. Нижньогірського виявився зовсім маленьким, худорлявим 12-річним хлопчиною, котрого ще навіть підлітком не назвеш. Дорослі, як правило, при його однолітках припиняють серйозні розмови, а на їхні запитання відповідають: «Багато знатимеш, скоро зістаришся». А ось дідусь Бекіра та його молодшого брата Надіра Абдурешит-ага так не говорив. І хоча минуло понад три роки, як назавжди він розлучився з улюбленими внуками, він уже тоді розмовляв з ними, зовсім малюками, про такі серйозні речі, про які не завжди насмілюються говорити поміж собою зрілі люди. В цьому їм заважають ідеологічні нашарування, особливості виховання та дещо інше.
Дідусь Абдурешит розповідав малюкам про все, а найголовніше, що щиро і правду. І цю правду віддзеркалив у своїх маленьких оповідях юний Бекір. Склали вони книжечку «Розповіді мого дідуся». А в останній день січня відбулася її презентація в кримськотатарській бібліотеці ім. І. Гаспринського у Сімферополі.
Ще там я прочитала перше оповідання хлопчика «Вони живуть в моїй пам’яті» і ледь не розплакалася, бо відчула, яким був би щасливим Бекір, аби на цій презентації був не лише його тато, але й дідусь, ну хоча б в образі пташки, яка стукала до них у віконце після смерті бабусі, а потім — одразу дві, коли слідом за нею пішов і її чоловік. «Ми, звичайно ж, здогадувалися: це прилетіли наші бабуся та дідусь. Вони співали якісь свої пташині пісні, були щасливими, вони знову були разом», — пише Бекір, обіцяючи переповісти цю історію своїм дітям і онукам. Можливо, і їх він зробить колись ось такими ж обдарованими, правдивими і передасть їм для подальшого збереження все, що одержав від дідуся.
А це, по-перше, повоєнний період життя, кримськотатарський побут, зокрема, забезпеченої родини, яка багато трудилася, але не гребувала і працею батраків, котрі знали, що таке господарева нагайка (такий висновок можна зробити із контексту оповідання «Дід Абла і наш скакун Джейрен»). Це і ставлення до вступу в колгоспи, коли той же прадідусь Абла знищив дорогоцінну отару каракулевих селекційних овець, пустивши їх на м’ясо, аби лише не здавати в колгосп. Втім, його теж можна зрозуміти, як зрозумів і маленький Бекір.
По-друге, це Велика Вітчизняна війна, яка через кілька поколінь проросла колючим тереном у серці кримськотатарської дитини і викликає в ній патріотичні почуття — адже його дідусь воював, має багато нагород. «Після того, про що довідався, я став ще більше пишатися своїм дідом, який рятував людство від коричневої чуми», — зізнається Бекір в оповіданні «Історія однієї нагороди».
А ось брату його дідуся Абдуракипу судилося провести кілька років в окупації і навіть бути старостою. Але психологія його вчинку та дії значно відрізняються від типового уявлення про таких людей як про ворогів свого народу. Висунутий громадою, він дбав про людей, виступаючи посередником поміж ними та окупаційною владою і щоденно ризикуючи бути викритим та покараним.
Присутня у творчості Бекіра ще одна важлива тема, а отже, й у житті його улюбленого дідуся: це тема міжнаціональних стосунків. І виглядає вона настільки благородно, що проситься до шкільної хрестоматії: у голодному 1933-му рятувалося в Акманаї кілька родин із Західної України. Дві з них оселилися у дідусевій садибі. Особливо товаришував він з Іваном Євтушенком, який потім, після депортації своїх благодійників, знайшов їх в Узбекистані, а під час цих трагічних подій намагався захистити від заслання. Що тут коментувати!
У збірці, окрім дідусевих розповідей, є і переказані ним притчі, в яких оспівуються доброта, винахідливість, дотепність та інші шановані народом риси характеру.
Під час презентації виступив учитель нижньогірської школи   № 2, який навчає Бекіра кримськотатарської мови, а також бере велику участь в долі цієї обдарованої дитини. Екрем Гафаров допоміг учню з виданням книги (до речі,  вона у нього не єдина, минулого року були видані і «Пригоди Тимка»), написав до обох передмови. Він розповів про цю просту сільську родину (де батько Абкерім — інженер-механік, а зараз тимчасово безробітний), яка докладає чимало зусиль до виховання своїх здібних дітей, попри обмежені матеріальні та територіальні умови.
Тим не менше, Бекір продовжує дивувати присутніх — спочатку віртуозною грою на скрипці (навчається в сільській музичній школі), потім — на гітарі і нарешті виходить разом з братом танцювати. Хлопчики у національних костюмах під час танцю виглядають настільки ефектно, що залишається лише пошкодувати щодо такої обмеженої аудиторії глядачів. А ще Бекір має хист декламатора — це зрозуміло з його прочитання власного твору.
Присутні не шкодували добрих і щирих слів для цього хлопчика. Серед тих, хто мав слово, — заступник директора з науки цієї бібліотеки Ліля Кадирова, заслужена артистка АРК, співачка-фольклористка Гульзара Бекірова, старший науковий співробітник кримськотатарського музею мистецтв Айше Меметова. Зокрема, прозвучала цікава думка про те, що оповідання Бекіра, перекладені кримськотатарською мовою, могли б бути корисними для шкільних факультативів. А я зробила для себе ще й такий висновок: дідусі і бабусі, яких у «цивілізованих» країнах ще при розумі і при силі відвозять у будинки для літніх людей, аби «не висмоктували енергію» у дозріваючих кандидатів на таку ж долю (бо ж усім відомо — молоді і старі там разом не живуть), конче необхідні своїм онукам і правнукам. Це завдяки дідусеві Абдурешиту дванадцятирічний онук уже став носієм цілого пласта історії та національних традицій, і його старт — це старт мудрої людини, яка має ще безліч часу для подальшого зростання. А людина без коріння гулятиме світом, як перекоти-поле, і ще невідомо, де і за що вона зачепиться, але цілком імовірно, що буде втраченою для свого народу.

Тамара СОЛОВЕЙ
Фото О. Носаненка

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 03.02.2012 > Тема "Душі криниця"